Надія без віри: історія Ніни Нюкало, яка понад три роки шукає чоловіка

11 липня 2026 р. 11:14

11 липня 2026 р. 11:14

"4 лютого 2023 року ввечері ми довго розмовляли", – згадує Ніна Йосипівна. Тоді вони говорили ні про що й про все. Наступного ранку чоловік уже не міг говорити – крізь слухавку пробивався лише шум і коротке "Так" у відповідь на запитання "Ти їдеш?" Більше його голосу вона не чула. Ні того дня, ні наступного, ні через три роки по тому.

Сьогодні Ніні Йосипівні Нюкало – п'ятдесят один рік. Вона директорка Центру соціального обслуговування Брониківської громади, мешканка Звягеля, мати двох дорослих синів і дружина зниклого безвісти військового, статус якого досі завис у повній невідомості – держава не визнала його ні живим, ні загиблим, ні полоненим.

Бібліотека при свічках і блондинка з червоним лаком

Ніна народилася в селі Владин на Звягельщині, вчилася в Яворівській школі, а фах здобула в Житомирському училищі культури – стала бібліотекаркою. "Це були дев'яності роки. Куди вступиш, аби диплом був", – пояснює вона свій вибір без жодного пафосу. Пізніше заочно закінчила бібліотечний факультет Рівненського держгуманітарного університету, а професійний шлях привів її від сільської бібліотеки в Романівці до посади методистки, керівниці відділу культури та, зрештою, очільниці соціального центру.

Саме в тій сільській бібліотеці, куди дівчину направили на роботу, вона й познайомилася з майбутнім чоловіком. Був 1994 рік, у селі за розкладом вимикали світло з 17 до 19, і молодь, якій не було куди йти, збиралася в книгозбірні. Там Олег її й запам'ятав: стоїть блондинка з червоним манікюром при свічці.

Увагу на нього дівчина звернула десь через рік. Її підкупила спокійна вдача чоловіка: "Я така балакуча, а він мене завжди уважно слухав".

Одружилися 21 вересня 1996 року. У 2000-му народився старший син Віталій, у 2002-му – молодший Владислав. Хлопці виросли, вивчилися на бюджеті й зараз працюють: старший – лікарем швидкої допомоги, молодший – хіміком-аналітиком. Батько мав би ними пишатися.

Олег усе життя був військовим – строкова служба з 1992 року, школа прапорщиків у Бердичеві, служба до березня 2020-го, коли вийшов на пенсію. Після цього підробляв охоронцем. У 2022 році, попри бронь від підприємства, його мобілізували.

"Я бачила по ньому, що його щось крутить, хоч він і повторював: "У мене бронь, у мене бронь", – згадує Ніна Йосипівна. Спершу його повернули з військкомату, бо для десанту у свої сорок сім років уже вважався застарим. Та коли викликали повторно, Олег вирішив діяти сам: "Мене все одно кудись пошлють, піду в тридцятку, сам знайду". У грудні 2022-го він уже був у ремонтному батальйоні 30-ї бригади. Згодом підрозділ перевели на Миколаївщину, а на початку лютого 2023-го – на Харківщину, звідки бійців прикомандирували до бойової частини.

"З першого лютого я телефонувала йому щоранку після сьомої", – розповідає жінка. 4 лютого відбулася їхня остання довга розмова. П'ятого – тиша. Шостого – чоловік ще намагався додзвонитися, але зв'язок обривався.

Про те, що Олега відправляють на "нуль", він написав тільки старшому братові – і той приховував це від Ніни ще кілька місяців, щоб не лякати. "Лише на Великдень, через три місяці, він зізнався. Тоді й почалося зовсім інше життя", – каже Ніна Йосипівна.

Десятого лютого голова сільської ради переконала її поїхати до ТЦК. Фразу, яку вона почула там під час видачі офіційного сповіщення, жінка запам'ятала на все життя: "Тепер у сім'ї починається головна робота – шукати свого рідного". Після отримання документів родині довелося розраховувати переважно на власні сили: самотужки шукати контакти побратимів, зідзвонюватися з іншими дружинами й крок за кроком збирати інформацію про той день.

"Два крила без знеболення"

Ніна Йосипівна намагається описати стан, у якому опинилася того лютого: "Коли зникає твоя рідна людина безвісти, зникаєш і сама. Відчуття, ніби з тебе живцем здерли шкіру. У тебе є руки, ноги, але це постійна кровоточива рана".

Жінка ділиться метафорою, яку виносила в собі за ці роки:

"Уявіть собі черепашку, яка мала свій панцир, свій захист. А потім з тебе здерли той панцир, приліпили два крила і сказали: "Тепер ти вільна, тепер літай". А я не просила цієї свободи. Коли живеш удвох – враховуєш інтереси іншої людини. Коли залишаєшся сама після двадцяти шести спільних років – уже не треба під когось підлаштовуватись. Оце і є ці два крила – важко й боляче ними вчитися літати, без будь-якого знеболення".

У сорок вісім років вона вперше сіла за кермо – хоча раніше зарікалася це робити. У снах Олег довго мовчав – приходив у формі і просто сидів, весь якийсь темний. Лише згодом почав снитися усміхненим. "Я казала йому уві сні: "Давай втечемо, нас ніхто не знайде". А він відповідав: "Ти що, я не можу".

Марення снів у травні 2023-го розірвала жорстока реальність: у телеграм-каналах найманців "Вагнера" з'явилися фотографії військового квитка Олега – доказ того, що вони знайшли його документи на позиціях під Бахмутом. Було й відео, і фото людини в темно-синій флісці – саме в такій зник чоловік, хоча обличчя на кадрі не було видно.

Офіційне підтвердження від ПВК "Вагнер" сповіщало лише про те, що серед полонених його немає. Родичам зниклих періодично показують альбоми з фотографіями.

Вона зверталася до Червоного Хреста, намагалася передати лист у полон – російська сторона його не прийняла. Разом з іншими дружинами звернулася до робочої групи ООН у Бельгії, сини самі переклали звернення англійською. За три роки звідти не надійшло жодної відповіді.

На межі правової порожнечі та щоденного болю

Про чоловіка вона говорить із теплотою й усмішкою. Не курив, був душею компанії, хоч і мовчун за вдачею. Запеклий грибник, який носив із лісу гриби мішками. Технар-самоучка: сам будував – від фундаменту до даху, клав плитку, робив проводку. "У нас удома жоден фен, міксер чи блендер не купувався без нього", – згадує вона.

Тепер усе доводиться робити самій. Лагодити бойлер, відкидати сніг, поратися на городі. У селі залишився його військовий бушлат – вона виходила на веранду, брала його, затискала в руках і просто вила від болю.

Вона ніколи не думала, що з'явиться суперниця, яка забере його, – ніколи ні до кого не ревнувала. Але на світі з'явилася така суперниця – війна.

Окрім побутового та психологічного пекла, родини зниклих опиняються в правовій порожнечі. "Чим я відрізняюсь від удови? Чоловіка немає, допомоги немає, статусу немає", – каже Ніна Йосипівна.

Цю різницю між статусами колись точно описала її колега, в якої син загинув: "Я щаслива мама – я знаю, де лежить мій син". У Ніни – повна невідомість.

Що допомагає триматися? "Тільки я сама. Цей тягар ні на кого не перекинеш", – каже жінка. Вона працює, доглядає маму, виходить на акції пам'яті. Вважає ці збори важливими не для тих, кого шукають, а для майбутніх поколінь – щоб бачили, якою ціною дається життя.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди

Житомирські