Вирвався з окупації і загинув за Україну – в Бердичеві провели в останню путь 48-річного Ігоря Чернявського

12 липня 2026 р. 14:40

12 липня 2026 р. 14:40

Чернявський Ігор Володимирович народився 8 жовтня 1977 року в місті Цюрупинськ Херсонської області. Тато був військовим, мама працювала в школі-інтернаті для особливих дітей, родина жила у власному будинку неподалік Дніпра. Ігор навчався в школі потім в ПТУ на столяра, після чого відслужив строкову службу, де отримав звання сержанта.

І змалечку, і в зрілому віці захоплювався виготовленням виробів з дерева і це хобі приносило йому справжнє задоволення, а іноді і свіжу копійку. Та й його основна робота в лісовому господарстві теж була пов’язана з деревами та природою.

З часом Ігор Чернявський одружився, створив сім’ю, в якій незабаром народився син. Словом, жив, як і сотні тисяч українців, поки до їхнього дому не увірвалась війна. А до дому родини Чернявських вона прийшла буквально за день, адже вже 25 лютого 2022 року російські військові практично безперешкодно дійшли до Дніпра та захопили Каховську ГЕС.

За кілька років перед цим  комуністичному Цюрупинську повернули історичну назву Олешки, але окупаційна влада знову стала називати місто радянським найменуванням. Спочатку населення виживало за рахунок запасів, але потім почали з’являтись проблеми з постачанням продуктів та медикаментів. Та вони були лише квіточками, порівняно з тим, що сталось в 2023 році.

Щоб перешкодити наступу українських ЗСУ окупанти зробили те, що понад півстоліття ніхто навіть представити не міг – підірвали греблю Каховської ГЕС. І гігантське цунамі  покотилось до гирла Дніпра, змітаючи все на своєму шляху. Будинок родини Чернявських затопило під саму стелю і його мешканці лише чудом врятувались. Після того, як вода зійшла він перестав бути придатнім для житла.

Всі придніпровські міста і селища довгі чотири роки були фактично прифронтовою зоною, і їх жителі за будь-якої можливості старались звідти виїхати. Одного разу поруч з Ігорем вибухнув дрон, і він отримав контузію та майже втратив слух. Лікарів в окупованих містах майже не залишилось, тож він хотів повернутись до України та пройти нормальний курс лікування.

Спочатку шлях до України перевірили батьки Ігоря. Через росію, білорусь, Польщу, вони нарешті добрались до України та зупинились у своїх сватів в Бердичеві. Потім таким самим шляхом за допомогою волонтерів в кінці осені 2025 року рушив і сам Ігор Чернявський. Волонтери йому пропонували залишитись в Європі, але він наполягав, що хоче в Україну, хоче побачити батьків, хоче бути з рідними.

В січні минулого року він нарешті прибув до Бердичева і став займатись відновленням документів, адже вирвався з окупації без паспорта чи будь-чого. Побув з рідними в Бердичеві він буквально пару тижнів, як йому оформили зовсім інший документ – довідку ВЛК про те, що він здоровий, і вже наступного дня він був в навчальній частині. Звідти телефонували рідним, щоб уточнити якісь моменти, бо він сам навіть не міг зрозуміти, що від нього вимагають. Через контузію він навіть кілька разів губився в Бердичеві, бо не пам’ятав звідки і куди ішов.

Але врешті-решт, Ігор Чернявський попав на службу до 115 бригади ТРО, яка тримає позиції зараз в Запорізькій області.  Вона формувалась в Житомирській області, і до неї раніше входив і Бердичівський 139 батальйон ТРО. Напевно тому, що мобілізували Чернявського в Бердичеві, тому він і попав до цієї частини.

Телефонував рідним постійно, розповідав, що труднощів вистачає, та, здається, вже потроху до всього став звикати. Але так тривало недовго. 27 червня 2026 року сержант Ігор Чернявський загинув на позиції від вибуху, ймовірно, дрону, осколки від якого не залишили йому шансу на життя.

Повідомлення про смерть військового опублікували на офіційному сайті міста у середу а час церемонії прощання – в п’ятницю. Але, в суботу, об одинадцятій ранку в траурній залі Гарнізонного будинку офіцерів, в якій іноді не поміщаються усі присутні на подібних церемоніях, цього разу було лише кілька родичів загиблого, представники міськвиконкому, військовий капелан і журналіст.

Міський голова Сергій Орлюк у своїй промові вибачався, як міг, перед родичами за те, що так мало містян прийшло повести загиблого воїна в останню путь. Чомусь не було нікого з батальйону ТРО, штаб якого до цього часу знаходиться в Бердичеві. Не було навіть тих, хто часто на подібних похованнях приходять до зовсім незнайомих людей лише за тим, щоб потім попасти на обід.

Незважаючи, на невелику кількість людей, усі військові почесті загиблому було віддано в повній мірі. Оркестр з нашої бригади, салютна група, супровід поліції, словом, все було як потрібно. Коли траурна процесія їхала вулицями Бердичева, то цього разу практично з усіх зустрічних автівок виходили і водії і пасажири, що віддати останню шану воїну, навіть незважаючи на те, що в місті починався дощ.

Та коли приїхали на кладовище, то виявилось, що доріжки там сухі, дощу немає, тож нічого не завадило рідним попрощатись з тим, кого вони любили найбільше. І після прощальної молитви, трикратного салюту та Гімну України тіло загиблого жителя українських Олешків знайшло свій останній спочинок серед полеглих бердичів’ян.

Житомирські