На Бердичівщині попрощались з 20-річним Воїном Ярославом Степовим

15 липня 2026 р. 12:33

15 липня 2026 р. 12:33

Ярослав Степовий народився 10 серпня 2004 року в селі Бистрик. Як згадувала сьогодні на похороні секретар Райгородоцької громади, а раніше, голова Бистрицької сільради, Світлана Барановська, мама Ярослава, яка працювала в сільраді техпрацівником, вагалась, чи залишати вагітність, але потім раділа такому гарненькому маленькому синочку.

Та сімейна радість була недовгою. Батько Ярослава рано пішов на той світ, а його дружина не могла справитись з трагедією. Після неодноразових попереджень її позбавили батьківських прав, а сина віддали до інтернату. Звідти він часто приїздив до бабусі в Бистрик, але без батьківської і материнської опіки малому Ярославчику було дуже важко.

Місцевий фермер Анатолій Павлюк чергового разу побачивши хлопця, який вештався селом, сказав: «Візьму хлопця до себе, а то ж пропаде…». Так в їхній сім’ї, де вже підростали четверо дітей з’явився ще один братик. Йому вже було на той час 7 років, тож у школу в Бистрику ходив разом із новими сестричками. Родина оформила опікунство над дитиною та докладала усіх зусиль, щоб хлопчик мав усе, що потрібно для зростання та навчання.

Гарними наставниками для нього стали хресні батьки, які допомагали і добрим словом, і слушною порадою, і власним прикладом досягти в житті мети. Саме вони допомогли хлопцю з сільської школи, який не сильно був вправним у науках, стати курсантом військового ліцею імені Івана Богуна, який вважається кращим закладом в країні такого типу. Ярослав хоч і старався, але надолужити прогалини в точних предметах йому було дуже важко, зате на фізкультурі та спецпредметах міг дати фору багатьом.

Після закінчення ліцею ті ж добрі люди допомогли продовжити навчання в не менш елітному військовому виші – Національній Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. Та ще важчі умови навчання давались Ярославу непросто. Тим більше, що вже розпочалось повномасштабне вторгнення, і він рвався в бій. Він казав: «Нащо мені ця теорія, війна завтра-післязавтра закінчиться, а я не встигну повоювати…»

В квітні минулого року він таки покинув інститут і відразу підписав контракт з Дніпропетровською 93-ю бригадою «Холодний яр», яка останні десять років була постійно на вістрі збройного протистояння з ворогом.

Знання і навички, отримані у військовому ліцеї та на перших курсах академії дозволили йому без проблем пройти курс БЗВП та бути зарахованим на посаду кулементника в один із штурмових підрозділів бригади.  Бойові виходи чергувались з короткими відпочинками, і Ярослав потроху звикав до фронтового життя, але безпеки в ньому, на жаль, немає ніде.

В середині минулого літа, черговий раз виходячи на позицію глибокою балкою, їхня група потрапила в засаду ворогів. Кулеметним вогнем було вбито одразу чотирьох бійців, але доля Ярослава довго була невідомою. На одному з рашистських пабліків хтось побачив коротке відео, в якому впізнав хлопця з Бистрика за татуюванням. Там він був з кайданками на руках.

Саме через це відео у названих батьків жевріла надія, що їхній Ярослав живий та перебуває в полоні, але жодних підтверджень цьому довгий час не могли ніде знайти. Потім рідна мати воїна здала аналіз ДНК, і після чергового обміну тілами експертиза показала співпадіння. Для впевненості було зроблено ще одну, повторну експертизу, яка й підтвердила чорну звістку – Ярослав Степовий загинув в боротьбі за волю України.

Сьогодні труну з його тілом привезли до оселі, яка стала йому рідною, до родини, яка виховала з хлопчика мужнього воїна та сподівалась, що його повернення буде зовсім іншим.

Отець Михайло з Поличинецької церкви після заупокійної молитви згадав, що саме він хрестив цього хлопця, але ніяк не сподівався, що так скоро доведеться його відспівувати. А ще прочитав скорботний вірш про те, як важко виховувати сина, і як просто його хтось може вбити…

На сільському кладовищі Бистрика виступили з промовами староста Тетяна Кузьмич, голова Райгородоцької громади Максим Самчик та секретар ради Світлана Барановська. Всі вони сказали чимало гарних слів про молодого хлопця, який швидко став звитяжним воїном і загинув, не встигши ні полюбити, ні одружитись, ні побачити дітей. Трагедією для нього були його дитячі роки, трагедією для громади стала його смерть.

В ясне небо полетіли звуки військового салюту та Гімну України, і новий надгробок незабаром постав на центральній алеї кладовища, в ряду могил під синьо-жовтими стягами.

Житомирські