"Тату, ми чекали": будні пожежного Романа Ключка між службою і сім'єю

17 липня 2026 р. 15:08

17 липня 2026 р. 15:08

Роман Ключко – пожежний-рятувальник 10-ї державної пожежно-рятувальної частини, у ДСНС служить із 2011 року. За п'ятнадцять років він звик до нічних виїздів і задимлених приміщень, але найбільшою нагородою вважає не подяки й грамоти – а момент, коли після чергування його в коридорі зустрічають сини Макар і Матвій.

У гаражі пахне свіжою деревиною. На верстаку – інструменти, поруч – недороблена полиця, а біля дверей уже нетерпляче чекають двоє помічників. Семирічний Макар уважно стежить за кожним рухом батька, а трирічний Матвій час від часу приносить цвяхи й щиро вірить, що без нього робота точно не піде.

– Тату, а можна я теж спробую? – запитує старший син.

Роман усміхається й терпляче пояснює як правильно тримати наждачний папір. Він знає: найважливіше, що може залишити дітям, – не речі, зроблені власними руками, а спогади про час, проведений разом.

Пожежний-рятувальник 10-ї державної пожежно-рятувальної частини Роман Ключко служить у ДСНС із 2011 року. За п’ятнадцять років він звик до нічних виїздів, задимлених приміщень і хвилювання, яке щоразу супроводжує сигнал тривоги. Але найбільше цінує зовсім інше – можливість після чергування повернутися додому, де на нього чекають дружина Тетяна та двоє синів.

Історія їхньої сім’ї почалася на дні народження спільних друзів. Тоді звичайне знайомство несподівано стало початком великої історії.

«Я навіть не думав, що того вечора зустріну людину, з якою захочу прожити життя. Але, мабуть, саме так усе й трапляється – зовсім несподівано», – згадує Роман.

Тетяна каже, що за всі роки навчилася спокійно чекати чоловіка з чергувань. Хоча зізнається: повністю звикнути до його професії неможливо.

«Щоразу, коли він їде на виклик, я хвилююся. Але знаю: він обрав цю справу серцем. А вдома для дітей він не герой у касці, а просто найкращий тато», – розповідає вона.

Сам Роман не любить говорити про героїзм. Каже, що рятувальник – це насамперед про відповідальність.

«Ми просто робимо свою роботу. Коли люди потребують допомоги, немає часу думати про втому чи страх. Треба діяти», - говорить він.

Колеги знають Романа як спокійного й надійного товариша, який ніколи не відмовить у допомозі. А вдома його знають зовсім іншим – людиною, яка може годинами майструвати щось із дерева, будувати з синами халабуди чи вигадувати нові дитячі ігри.

Для Макара й Матвія тато – не просто рятувальник, а справжній герой. Вони обоє мріють стати такими як батько, – мужніми, сильними й завжди готовими прийти на допомогу. Роман лише усміхається, спостерігаючи за синами, і сподівається, що вони виростуть гідними людьми.

«Найбільше хочу, щоб мої хлопці були чесними, поважали інших і берегли свою родину. А все інше обов’язково прийде з часом», – каже він.

Іноді між пожежами, сиренами й тривожними викликами він знаходить кілька тихих вечірніх годин, щоб побути просто татом. Пограти у футбол, щось полагодити чи почитати казку перед сном.

Бо, зрештою, найбільша нагорода для нього – не подяки й грамоти. А дитячі обійми, голоси синів у коридорі та просте, але таке важливе: «Тату, ми чекали на тебе».

Житомирські