"Перелесник" зі Звягеля: роман, який писався дев'ять років і виграв конкурс з першої спроби

25 липня 2026 р. 11:07

25 липня 2026 р. 11:07

У травні звягелянка Ірина Красєва зателефонувала чоловікові й сумним голосом сказала: "Прийшли результати конкурсу". Він обережно спитав, чи дуже вона засмутилася. "Я перемогла", – відповіла вона.

Роман "Перелесник", який Ірина писала з 2017 року, здобув перемогу в конкурсі видавництва Edition Shelfbuk у піджанрі фольк-лорного етнофентезі. Книжка вже в друці – і зовсім скоро її зможе прочитати кожен.

Три дипломи і театр

Ірина народилася 1984 року в нашому місті й усе життя прожила тут. Школу № 7 закінчила зі срібною медаллю. У неї три вищі освіти, і всі різні: бакалаврат з економічної кібернетики, диплом викладача історії та теорії культури, а цього року вона якраз завершила магістратуру з психології.

Після навчання в Рівному повернулася до рідної сьомої школи – працювала педагогом-організатором, вела театральний гурток, який двічі брав гран-прі на місцевих конкурсах. З 2011 року Ірина – акторка народного аматорського театру, де зіграла головні ролі в багатьох п'єсах Лесі Українки. А 2024-го написала власну п'єсу "Історія одного будинку" – її поставили до річниці повномасштабного вторгнення.

Парадокс, але майбутня письменниця в дитинстві ненавиділа читати. Мама навчила її грамоти у п'ять років – і в першому класі буквар був уже нецікавий. Вчителька намагалася підловити дівчинку, яка дивилася у вікно замість книжки, – марно: Ірина миттєво знаходила потрібне місце й продовжувала з пам'яті.

Зате мама читала їй уголос щовечора. Іноді хитрувала – пропускала сторінку, щоб швидше вкласти доньку спати. Не спрацьовувало: "Я дослуховувала до кінця, а потім казала: а тепер починай спочатку і більше нічого не пропускай".

Дитячий бойкот книжок тривав довго. Власне читання почалося аж у восьмому класі – з "Віднесених вітром". Далі була шкільна класика, зарубіжна, українська – "Марія" Уласа Самчука зачепила найбільше. До Лесі Українки Ірина дійшла пізніше, зате ґрунтовно: "Одержима", "Бояриня", "Камінний господар", "Кассандра", "Оргія". "Про "Лісову пісню" взагалі мовчу – я її майже напам'ять знаю".

Говерла, блокнот і дзеркало

Сюжет "Перелесника" народився 2017 року, коли Ірина працювала в таборі в Ясені й підіймалася на Говерлу. У гори вона тоді просто закохалася: "Люди там дуже відрізняються від наших. Вони живуть природою". У блокноті з'являлися нотатки, описи, картинки, а сюжети крутилися в голові постійно.

"Це звичка розмовляти перед дзеркалом, коли уявляєш якусь ситуацію. Я спершу думала, що то відхилення. Потім пішла вчитися на психолога і зрозуміла – абсолютно нормально", – сміється авторка.

Підштовхнув і театр. Граєш у виставі й думаєш: а я б тут повернула сюжет інакше. "Ну то й поверни. Напиши своє – і не будеш ні до кого мати претензій".

Карпатську міфологію в інтернеті Ірина швидко забракувала – надто однотипна й неперевірена. Тож відкривала захищені дисертації, підкріплені польовими розвідками в карпатських селах, побудованими на розповідях місцевих жителів.

Серед наукових праць вона знайшла духів, зовсім не схожих на звичних нам персонажів. "Ми звикли, що Мавка – це красуня за Лесею Українкою. Насправді всі перекази від старих людей, від мольфарів стверджують: Нявка – страшна істота, у якої немає хребта, всі нутрощі теліпаються ззаду. З Мавкою Лесі Українки вона не має нічого спільного. І це не з голови взято – це перекази людей, яким їх передавали бабусі й прабабусі".

Кожен персонаж майбутнього роману починався з окремого аркуша: зовнішність, риси характеру, шлях від першої сторінки до останньої. Головна героїня Анна Войтович спершу мала бути блондинкою, але авторка передумала: "Це ж постійно треба фарбуватися, а в неї не буде на це часу".

Згодом з'явився спеціальний блокнот для моделювання еволюції героїв: якою людина є на початку і якою має стати в кінці. "Ось тут вона – жінка, яка глибоко страждає від великої психологічної травми, а ось тут має стати дуже сильною. І я маю придумати їй шлях, де вона це все прийняла, пережила, проковтнула, виплюнула – і стала такою, як є".

Роман починається з того, що Анна – переселенка зі сходу – після тяжкої втрати потрапляє до психолога, який доволі агресивно витягає її з кокона. Чи можливі такі методи насправді? "Абсолютно, – каже Ірина. – У кожної людини є певний тригер. Декого можна просто струснути і спровокувати. У голові перемикається тумблер: "Як це я не зможу?" – і людина йде на спротив". Без професійних знань, зізнається авторка, чіткий психологічний портрет героїв не вдався б.

Ось так психологічний реалізм переплівся з містикою. А чи важко було втілювати це на папері? "Ні. Важко було переписувати". Головна помилка письменника-початківця, зізнається вона, – писати для себе: "Я собі бачу картинку, я її описую. А читач не знає. Тому доводилося повертатися і дописувати для розуміння тексту".

"А кому воно взагалі потрібно?"

Був і момент, знайомий, мабуть, кожному авторові. Після років роботи настало творче провалля: "Сідаєш і думаєш: а з чого я взяла, що це комусь потрібно і комусь буде цікаво?" Ірина тоді на якийсь час просто закрила текст.

Витягли її бета-рідери – мама, чоловік, знайомі. Вона висилала їм роман по одній главі на телефон, і з усіма спрацьовував той самий ефект: "Це що за серіал? Не треба мені по одній – висилай усе або не муч мене". Читачі підказували, де є незрозумілі місця, Ірина виправляла. А потім вольовим рішенням поставила крапку: "Скільки б разів не сідала, я все одно буду щось дописувати. У професійних письменників та сама ситуація – межі досконалості немає. Завжди".

Відмова, яка допомогла

Остаточну версію Ірина завершила в лютому 2026-го. А перша спроба була ще в листопаді 2025-го – вона подала рукопис на "Коронацію слова". Тоді твір не взяли до розгляду через технічні вимоги: у тексті було менше ніж 250 тисяч символів, а для категорії романів це принципово.

Довелося дописувати близько тридцяти тисяч знаків – додавати описи зовнішності, поглиблювати почуття, розкривати образ перелесника Назара та ключові моменти зламу Анни. "Виявилося, що тридцять тисяч символів дописати – це взагалі нічого", – усміхається авторка, порівнюючи це з дев'ятьма роками попередньої роботи.

Конкурс від Edition Shelfbuk знайшовся випадково – через фейсбук Ірина натрапила на сайт, де зібрані всі письменницькі конкурси України. Цей підійшов за строками: подача до 1 травня, результати вже наприкінці місяця, участь безплатна. "Я подала заявку і забула". Згадала, лише коли надійшов лонгліст. Потім був шортліст – і, зрештою, перемога.

На третє місце Ірина потай розраховувала. "Якби я не посіла навіть його – мені було б дуже зле". Але що твір оголосять переможцем і одразу посиплються пропозиції – не чекала.

Уже наступного дня після оголошення результатів Ірині зателефонували з видавництва з готовим макетом договору. Проте вона відмовилась.

Зараз книгу друкують за підтримки управління культури і туризму міської ради. Обкладинку створила колега Ірини, Інна. Одне формулювання під час розробки було безкомпромісним: "Мені принципово, щоб на обкладинці було обличчя мого чоловіка". Видавництво погодилось. У книжці буде 164 сторінки.

Що далі: "Мамо, чекай, я повернуся"

Фінал "Перелесника" відкритий – і це свідомий вибір. "Мене завжди чіпляли фільми з відкритим кінцем. Це трошки дратує, але тримає: сам додумай".

Продовження цілком можливе: Ірина вже бачить, як залишити героїню в ролі матері-захисниці й увести нових міфологічних персонажів – тих самих потерчат, дитячих духів, які її особливо зачепили, і десятки інших, що не вмістилися в одну книжку. "В голові сюжет є. Питання відкрите навіть для мене".

Але спершу – інший задум. Уже близько року Ірина працює над романом на військову тематику "Мамо, чекай, я повернуся". Його, як і "Історію одного будинку", адаптують у виставу для звягельського театру: "У нас багато родин, у яких загинули близькі. Хочеться робити це для них".

А "Перелесника" невдовзі презентують у Звягельському палаці культури. Купити книжку можна буде в міській сувенірній крамниці.

Житомирські