«24 серпня - це мій другий день народження» - ветеран із Житомира Олександр Канчура

24 серпня 2026 р. 11:12

24 серпня 2026 р. 11:12

Історія молодого ветерана, який повернувся з російського полону в День Незалежності України

Олександру Канчурі з Житомира 24 роки, понад два з яких він провів у російському полоні. Хлопець пройшов через тортури, голод і холод. Вистояти й вижити в неволі йому допомагала віра в Україну, Бога та в те, що він обов'язково повернеться додому.

Його омріяна зустріч із Батьківщиною відбулася 24 серпня 2024 року. Ця дата тепер для нього – не лише День Незалежності України, а й особисте свято.

Укрінформу Олександр розповів про адаптацію після полону, труднощі, з якими він зіштовхнувся, та про те, як змінилося його життя.

ПРОВІВ У ПОЛОНІ 29 МІСЯЦІВ

ЖЖ писав «Мене не впізнали ні мама, ні тато», - строковик із Житомира 29 місяців пробув у російському полоні.

Два роки тому мама Олександра Канчури поділилася своїм досвідом переживання полону сина та те, як варто діяти рідним полонених.

Жінка тоді розповіла про зворушливий момент першої зустрічі з Сашком після повернення з неволі.

«Єдиний раз у нього зірвався голос – коли згадав, як там їм говорили, що України вже немає. Він каже: “Мам, ми приїхали, а Україна є…”. Моя дитина повернулася дорослою людиною. У полоні він почав брати предмети не правою, а лівою рукою, розвиваючи нейронні зв’язки між двома півкулями мозку. Це особистість, яка відстояла своє власне життя в нелюдських умовах» , – зазначила мама.

Через два роки після повернення захисника з полону домовляємося з ним про зустріч. Він чекає мене на сходах державного університету «Житомирська політехніка», де зараз працює. На перший погляд, хлопець такий самий привітний та усміхнений, як і до повномасштабної війни та полону, коли періодично зустрічалася з ним у театрі чи філармонії. Вже під час розмови зауважую, наскільки він подорослішав, і як змінилися його погляди на життя.

- Для мене 24 серпня – це другий день народження, – говорить Олександр. – Саме в День Незалежності України в 2024 році я повернувся додому після 29 місяців полону. Усвідомив те, що я вже в Україні, коли кожному з нас видали синьо-жовті прапори і ми в них загорнулися. Не пам’ятаю емоцій, які переживав у той день. Запам’яталися лише сльози, коли мені дали телефон і я набрав маму. У той момент плакали всі – мама, тато і я. Вже потім дізнався, як батьки за мене боролися, поки був у полоні.

«НАЙВАЖЧИМ БУЛО ТЕ, ЩО НАС ПОСТІЙНО БИЛИ»

Сашко жив у селищі Любар на Житомирщині, а потім переїхав із батьками в Житомир. Здобув освіту будівельника в професійному ліцеї і продовжив навчання у Фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну. Встиг закінчити лише перший курс, після чого пішов на строкову службу.

- Я вирішив служити, аби не дозволити росіянам знищити Україну. У серпні 2022 року мала б завершитися моя служба, але в лютому розпочалася повномасштабна війна, – розповідає Олександр.

На його рішення вплинуло патріотичне виховання вдома, участь у діяльності «Пласту» та заняття в козака Лиса (Володимира Лисюка), який популяризує бойовий гопак та шабельний бій.

Хлопець служив у військах зв’язку і на початку війни займався охороною об’єктів. 20 березня 2022 року його підрозділ потрапив в оточення на Київщині й ворог узяв українських захисників у полон. Сашкові тоді було 19 років.

За словами ветерана, спочатку полонених українських воїнів привезли на територію Білорусі, звідки – в СІЗО російського міста Новозибков, а далі він змінив кілька колоній у Тулі, на території тимчасово окупованої Луганщини та Владімірі в РФ.

- Нас дванадцятьох утримували в шестимісній камері. Найважче було пережити те, що нас постійно били. Я дуже багато терпів. Був момент зневіри, коли думав, що не виживу. Щодня нам повторювали, що України немає, і якщо ми вийдемо з колонії, то повернемося в Польщу або Новоросійськ. Та я твердо вірив, що Україна є. Мене підтримували думки, що я все ж повернуся додому, і молитви, бо я віруюча людина, – ділиться Олександр.

У ПОЛОНІ СХУД НА 60 КІЛОГРАМІВ

У полоні не давали теплого одягу і погано годували. До полону військовослужбовець важив 90 кілограмів, а коли повернувся додому – 30. За час перебування в російських застінках Олександр написав батькам два листи, з яких вони отримали лише один. Натомість їхня відповідь так і не дійшла до сина. Хлопець зізнається, що дуже хвилювався за маму і тата, адже нічого про них не знав.

- Одного дня мені сказали, що їду на обмін, – пригадує Сашко. – Із камери забрали мене, а з іншого корпусу – побратима з моєї частини. Радів, що нарешті повернуся додому, але водночас було дуже шкода, що хлопці, з якими перебував в одній камері, залишаються в неволі. Нас завезли «буханкою» в аеропорт, де треба було чекати. Я ще якось тримався, а от мій побратим Максим був зовсім знесиленим, тому нам давали сухпаї та сигарети.

Хлопців доставили літаком у Москву, а далі разом з іншими українськими військовими пересадили в автобуси й повезли на обмін. Із території Білорусі захисники прибули в Чернігівську область.

- На узбіччях дороги нас зустрічали люди, – розповідає він. – Коли ми приїхали в Україну, у мене були дуже змішані відчуття: радів, що наша держава стоїть, але й боліло від усвідомлення того, що досі триває війна. Нас нагодували гречаним супом, смак якого я досі пам’ятаю. Після огляду лікарів повезли на реабілітацію. Серед нас було багато поранених хлопців. За словами Сашка, в Україну він повернувся не в одязі, а в лахмітті. Його, а ще російські сухпаї, які неможливо було їсти, він передав до музею.

ЗНАЙШОВ РОБОТУ І ЗДОБУВАЄ ВИЩУ ОСВІТУ

На те, аби відновити здоров’я після полону, Олександру знадобилося понад рік. Він мав проблеми з очима, з яких лікарі видалили уламки, із зубами та ногами, що від постійних побоїв були опухлими. Ветеранові й досі потрібно періодично проходити курс лікування.

- Адаптація після полону була непростою. Спочатку не хотілося ні з ким спілкуватися і нікуди ходити. Мене дуже підтримали батьки, які давали завдання вигуляти собаку, сходити в магазин, тож я поступово звикав до людей. У цьому процесі також неоціненною була психологічна допомога, – ділиться він.

У полоні Сашко мріяв досхочу наїстися фруктів та поїхати до Львова. Коли адаптувався, вирішив іти на роботу, бо хотів стати фінансово незалежним. Нині він працює фахівцем із супроводу ветеранів у центрі ветеранського розвитку, що діє на базі державного університету «Житомирська політехніка». Каже, що робота йому подобається, адже він розуміє проблеми ветеранів і допомагає їх вирішувати. Паралельно він навчається в політехніці за спеціальністю «Клінічна та реабілітаційна психологія».

«ГОРИ ВИТЯГНУЛИ МЕНЕ З ЯМИ, В ЯКІЙ БУВ ПІСЛЯ ПОЛОНУ»

Ветеран також долучився до проєкту «Волонтерські мандрівки», який йому порадив один військовослужбовець. Спочатку поїхав у гори на реабілітацію, а згодом приєднався, як волонтер. Тепер періодично їздить у Карпати, де проводить екскурсії та супроводжує ветеранів.

- Гори витягнули мене з тієї ями, в якій я був після неволі. Черпаю там для себе сили. Звісно, спогади про полон залишаються. Того, що ми там пережили, неможливо забути, але я навчився з цим жити, – говорить Олександр.

Нині його мотивує робота, яка дозволяє заробляти і допомагати ЗСУ. Сашко мріє створити сім’ю і мати дітей. З посмішкою ділиться, що після полону зустрів кохану дівчину і вони вже заручилися.

Тим військовослужбовцям, які повертаються з неволі, ветеран радить не ігнорувати психологічну допомогу, яка дозволяє знайти в житті орієнтири після пережитого.

- Не варто уникати спілкування з рідними і треба знайти собі роботу, щоб мати стимул, – наголошує Олександр.

Житомирські