Його серце билося за Україну, а душа говорила віршами…Пам’яті Героя Олександра Кононенка

31 серпня 2026 р. 12:21

31 серпня 2026 р. 12:21

Є люди, про яких важко говорити в минулому часі.

Бо вони продовжують жити у спогадах рідних, у пам’яті друзів і побратимів, у місцях, де колись звучав їхній голос, у справах, які вони встигли зробити. А іноді — ще й у словах, написаних власною рукою.

Таким назавжди залишиться для тих, хто його знав, Олександр Григорович Кононенко — захисник України, розвідник-радист, мужній воїн, надійний побратим і людина з поетичною душею.

Олександр народився 31 березня 1981 року в Броварах. Згодом родина переїхала до села Спірне Радомишльського району, яке стало для нього рідним. Тут минули його юнацькі роки. Після закінчення Комарівської школи він навчався у Радомишльському ПТУ-34, де здобув професію слюсаря.

У 1999–2000 роках Олександр проходив строкову військову службу стрільцем. Після армії повернувся до мирного життя, працював, жив поруч із рідними, любив столярну справу та різьблення по дереву. У його руках дерево оживало, перетворюючись на красиві вироби.

А потім прийшла війна.

І Олександр не залишився осторонь.

Коли російський ворог розпочав повномасштабне вторгнення, він одразу став до лав самооборони в Радомишлі. У рідному Спірному допомагав організовувати підготовку земляків, виконував завдання, необхідні для захисту громади.

12 березня 2022 року Олександр був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він став розвідником-радистом групи управління та зв’язку роти спеціальної розвідки.

Війна стала його щоденною реальністю. Найгарячіші напрямки, бойові завдання, постійна небезпека…

Та за образом мужнього воїна жила людина з надзвичайно чутливою душею.

Олександр не називав себе поетом. Але з початком великої війни почав писати.

Можливо, це був його спосіб говорити про те, про що важко сказати вголос.

У своїх записниках він залишав фронтові спостереження, думки, переживання. У віршах — біль і тривогу, любов до рідних, спогади про мирне життя, роздуми про війну та Україну.

Він писав у рідкісні вільні хвилини — там, де іноді не було часу навіть на відпочинок. Писав серед війни, серед небезпеки, між бойовими завданнями.

4 серпня Олександр занотував слова, які сьогодні звучать особливо проникливо:

«Для нас ця війна священна, бо воюємо за свою сім’ю, дітей, батьків, село чи місто, за свою країну…»

У цих словах — його особиста правда. Те, заради чого він узяв до рук зброю. Те, заради чого продовжував іти вперед.

24 серпня 2024 року під час наступальних дій поблизу села Калинів Курської області Олександр отримав тяжкі поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу.

Він боровся.

Та 29 серпня 2024 року у військовому шпиталі його серце зупинилося. Воїну було 43 роки.

Його поховали 2 вересня 2024 року у рідному Спірному. Провести Героя в останню путь прийшли рідні, земляки та побратими. Вони схилили голови у мовчанні перед людиною, яка віддала найдорожче — своє життя — за Україну.

Але історія Олександра не закінчилася того дня.

Бо залишилися його слова.

Залишилися вірші.

Залишився щоденник.

Залишилася пам’ять.

Його донька Анастасія видала у столиці збірку «Шрами війни» , до якої увійшли перші вірші Олександра. Свою творчість він присвятив найдорожчим людям — мамі, доньці та бойовим побратимам.

Його поезія — не просто літературні рядки. Це голос людини, яка бачила війну зсередини. Голос воїна, який любив життя, свою родину, рідний край і свою Україну.

23 серпня 2024 року Олександр опублікував свій останній вірш.

Через день він отримав смертельне поранення.

А ще через кілька днів його не стало…

Та його слово залишилося.

І тепер кожен рядок Олександра Кононенка — це частинка його самого. Свідчення того, що навіть посеред війни в його душі жили любов, краса, пам’ять і надія.

Олександр Кононенко був вірним військовій присязі, надійним другом, мужнім захисником і світлою людиною. Таким його пам’ятають рідні, близькі, побратими та всі, хто знав його.

Він пішов у безсмертя як воїн.

А залишився з нами — як людина, яка вміла відчувати, любити й говорити серцем.

Пам’ятаймо Олександра Кононенка.

Пам’ятаймо його бойовий шлях.

Пам’ятаймо його добрі руки, що працювали з деревом.

Пам’ятаймо його любов до рідного краю.

І обов’язково — його слова.

Бо поки ми читаємо, пам’ятаємо і передаємо їх далі — Герой продовжує говорити з нами.

Вічна пам’ять і слава Захиснику України Олександру Григоровичу Кононенку!

Герої не вмирають.

ОСІНЬ,ШИПШИНА

Уже шипшина достигає.

І пахне осінню в ці дні.

А ми в чужім далекім краю,

Не вдома, а на чужині.

Так швидко літо пролетіло.

Я й не побачив тих квіток, Що мама в клумбах посадила
Скрізь біля дому та в рядок.
А осінь – в жовтім мерехтінні
Малює все у камуфляж.
Лиш стиглі ягоди осінні
Наш милуватимуть пейзаж.
Мчить час, немов нестримні коні,
Як кулі швидкої проліт.
Вже осінь зачепилась в скроні.
Не зупинить її похід.

23 серпня 2024 р.

КОЖНОМУ СВОЄ

А як собі ти уявляєш перемогу?
Напевно – свято, вишиванки та салют.
Щасливі всі, обійми край порогу.
І в чистім небі вже ракети не снують.
Та тільки ті, що вернуться додому,
Цей день, мабуть, не будуть святкувать.
Він стане днем жалоби і скорботи
За душі тих, що в небесах летять.
За тих бійців, що голови поклали,
Щоб перемога у наш дім прийшла.
За тих, кого рашистська нечисть вбила,
У наших мирних селах і містах.

І вернуться «герої» з закордонів
У вишиванках, гарні, всі – орли,
До серця – руку, прапори в долоні,
Героям слава! «Ми перемогли!»
А ми ж – у гори, в ліс, на тихі води,
Подалі від подібних «перемог».
Ми заслужили тишу і свободу.
Ми це змогли.
Спасибі тобі, Бог…

31 травня 2024 р.

СКАРБ

Не знав тебе, та й жив собі спокійно.

І був як вітер, літав сам по собі.

А потім ти...а потім твої очі.

Змінила все, тепер у мене ти.

Та як це так, раніш тебе не знати?

Чому ж так довго десь ходила ти?

Вже пів життя...а ми немов би діти.

Хоча й на небі зорі всі зійшлись.

І слів не треба, лишніх, не по темі

Я ж не Хаям, не вмію розказать.

Тебе кохаю, а більшого й не треба.

І ти для мене, найбільший в світі скарб.

22 липня 2024 р

МОРЕ

А в нас ще буде, бо віра є і бог.

Мені б на море, там так бушують хвилі.

Що вмить забуду як звучить війна.

Вода і сіль, змиє втому з тіла.

Немов бальзам, що творить чудеса.

Забути б берці, лишить броню і шОлом.

Не чуть в радейку що ворог суне знов.

Забуть тривоги, і вибухи забути.

І так не хочу, зброю брати знов.

А там на морі...та час вдягати піксель.

Бо треба в ніч, там хлопців підмінить.

Вони ж втомились, їм також би на море.

12 серпня 2024 р.

Житомирські