В Бердичеві провели в останню путь штурмовика із «Скелі» Валерія Сущенка

05 вересня 2026 р. 22:55

05 вересня 2026 р. 22:55

Головні події Бердичева за тиждень, безкоштовні оголошення, актуальні вакансії та вигідні пропозиції від місцевих компаній! Купуйте новий номер газети №36 від 03.09.2026 у газетних кіосках.

Народився Валерій Сущенко 6 березня 1975 року в Бердичеві.

Разом з батьками, сестрою і братом жив на вулиці Червоній. Здавалося б, що це найвіддаленіша околиця Бердичева, але для хлопця все тут було поруч. Навчався в сьомій школі, а більшість вільного часу віддавав грі у футбол. В ті роки один з найвідоміших в Бердичеві футбольних тренерів, Леонід Копитко, проводив тренування з юними спортсменами саме на стадіоні рафінадного заводу. З міста добиратись хлопцям було далеко, а Валерію – було зовсім близько.

Поруч були й інші місця улюбленого дозвілля – ліс на Трикутнику чи ставки, де він завжди умів зловити рибу. Його друзі дитинства згадували, що був таким рибалкою, що міг зловити карасів навіть в калюжі. Згадували також, як разом катались на «кукушці», вузькоколійному тепловозі, адже рейки проходили буквально перед його воротами.

На тренуваннях малий Валера робив чималі успіхи, тому за рекомендацією тренера батьки перевели його з сьомої школи до десятої, де вже тоді функціонував спеціальний футбольний клас. Там він і завершив шкільне навчання, але далі спортивною дорогою не пішов.

Знову повернувся до рідного мікрорайону і пішов навчатись на водія до 33 ПТУ. Для усіх бердичів’ян здавалось, що воно знаходиться бозна як далеко, але для мешканців вулиці Червоної воно було ген за рогом. Після навчання – строкова служба, яку проходив вже в українській армії, на аеродромі в Полтавській області.

А потім потягнулись роки дорослого життя, які проходили більше по різним будівництвах. Спочатку в Україні, а потім і по всій Європі аж до Іспанії та Португалії. В перервах між ними з дівчиною зі своєї вулиці створив сім’ю, в якій незабаром народився та став підростати син.

Початок війни в лютому 22 року застав Валерія за кордоном, але тоді, як усі тікали на захід, він з кількома друзями прямував на схід. Вони приїхали в Бердичів, і навіть минаючи місцевий ТЦК одразу подались в Житомир, в навчальний центр № 199 для проходження БЗВП. Валерій швидко згадав військову науку, а організаторські здібності багаторічного будівельного бригадира, дались взнаки і тут. Адже ще перебуваючи на навчанні їм довелось виконувати бойові завдання на теренах Київщини. Йому присвоїли звання сержанта та жали направлення на посаду командира відділення в 77-у штурмову бригаду, яка формувалась в Кривому розі в жовтні 2022 року.  Про це сьогодні на похороні розповів його колишній побратим з навчального центру.

Бригада отримала тоді на озброєння як нові українські бронеавтомобілі, так і американські, за допомогою яких тримала оборону під Соледаром та Бахмутом. Валерій тоді часто спілкувався з друзями, розповідав, що дуже тяжко, він був сапером, тому постійно доводилось як обладнувати мінні поля, такі і розміновувати їх. За успіхи неодноразово отримував подяки від командування.

Одного разу на таке завдання разом з побратимами їхав в американському бронеавтомобілі, в який влучив кумулятивний заряд. Броня зберегла життя екіпажу, але всі отримали сильні опіки, поранення та контузії. Цього разу без тривалого лікування в госпіталі не обійшлось. На реабілітацію приїхав в Бердичів, але коли наданий термін скінчився, Валерій Сущенко в частину не повернувся.

Може б його не шукали, як і десятки тисяч інших військових, що мають у біографії три букви СЗЧ, але було кому «допомогти», тож цього разу вже не зовсім добровільно він став до зброї. І попав не куди-небудь, а в ще більш штурмову частину, полк «Скеля». Це сьогодні вже потроху стають відомими подробиці специфіки цього підрозділу, а тоді друзі просто дивувались, що Валерій дуже рідко виходить з ними на зв’язок, і дуже мало про що розповідає.

А потім рідні взагалі не могли зрозуміти, чому так довго немає дзвінка і думали, що він пропав безвісти. Але, як виявилось, він 30 діб був на позиції, де зв’язку просто немає. А коли вийшов з неї в розташування, то дізнався, що почався процес реорганізації полку, і всі шукають собі підрозділи, в які хочуть перевестись. Друзі взяли йому відношення з 68 артилерійської бригади, але передати Валерію вже не встигли.

24 серпня він спілкувався з другом, сміявся, радів, що залишився живим після місячного утримання позиції, хоч а й знову отримав контузію та опіки. Очікував на переведення в іншу частину. А вже через кілька днів рідні отримали сповіщення про його смерть. Шо саме там сталось ніхто достеменно так і не знає.

Біля церкви на вулиці Червоній сьогодні зібрались чи не усі жителі Корніловки, а в самій церкві отець Євген Шимченко провів заупокійну панахиду. Був тут і міський голова, і працівники бібліотеки, де й по сьогодні працює мама Валерія, були рідні і близькі та бойові побратими з навчального центру. З місця останньої служби не було нікого, хто міг би розповісти про останні дні чи години відважного бердичів’янина.

Траурна колона сьогодні знову рухалась через усе місто, а на військовому секторі міського кладовища очікувала свіжа могила. Тут знову звучала молитва, передчасний військовий салют та Гімн України, і новий надгробок поповнив довгі ряди могил загиблих на війні земляків.

Житомирські