«Найголовніше — вона дала мені дім»: історія кохання військового зі Шрі-Ланки та жінки з Житомирщини

06 вересня 2026 р. 18:51

06 вересня 2026 р. 18:51

У Будо-Бобриці на Звягельщині Даріджу Біянвіледж Упул їздить на тракторі, саджає картоплю, грає з онуками Валентини у футбол і волейбол, вчить українські слова. А одну фразу повторює щодня: «Я люблю тебе». Ще кілька років тому кадровий спецназівець зі Шрі-Ланки воював у різних країнах світу. В Україну він приїхав добровольцем, воював проти російської армії, дістав тяжкі поранення — і саме після одного з них зустрів Валентину Бондарчук.

Історію пари записали журналісти Суспільного Житомир . Валентина та Упул разом уже майже три роки. Англійську вона пам’ятала зі школи, він тоді знав лише кілька українських слів, тому на початку допомагав Google Translate.

Побачилися у шпиталі — і спочатку просто переписувалися

У листопаді 2023 року Упул лікувався після поранення. Валентина приїхала до лікувального закладу з гуманітарною допомогою як депутатка громади. Там вони й побачили одне одного вперше.

«Ми вперше побачилися у листопаді 2023 року. Він тоді лікувався після складного поранення на полі бою на одному із військових напрямків. А я як депутатка громади від нашого округу привозила гуманітарну допомогу до лікувального закладу. І тоді я вперше його побачила. Ми поспілкувалися. І одразу обоє відчули, що ми симпатизуємо один одному. Тоді ми спочатку подружилися. А вже потім все якось само собою закрутилося. Ми почали переписуватися за допомогою гугл перекладача», — пригадує Валентина Бондарчук.

Даріджу Біянвіледж Упул до України вже мав великий військовий досвід. За його словами, у 18 років він вступив до спецназу Шрі-Ланки, згодом працював і служив у різних країнах.

«Я професійний солдат. Працював у багатьох країнах. У 18 років вступив у шрі-ланкійський спецназ. Потім звідти вийшов у відставку і приєднався до американських військових. Я їздив у Західну Африку: Гану, Гвінею, Кенію, Сьєрра-Леоне, Кот-д’Івуар, а також в Афганістан. Я служив і працював понад 6 років у Дубаї, Шарджі, Абу-Дабі. Я ніколи не боюся, коли йду на війну. Я знаю, що коли йду туди, то можу загинути або отримати поранення і що може статися будь-яка критична ситуація», — розповів Упул.

У серпні 2023 року він приєднався до українського війська як іноземний доброволець. Спочатку служив в Інтернаціональному легіоні, згодом — у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго.

Вивів побратимів з оточення, отримав «Лицарський Хрест» і був тяжко поранений

В Україні Упул воював на Донецькому напрямку. За інформацією Суспільного, 31 липня 2024 року його нагородили «Лицарським Хрестом» після того, як він вивів побратимів з оточення під час бойового завдання.

13 вересня 2024 року чоловік отримав друге поранення. За його словами, після цього він не бачить на одне око і не чує на одне вухо. Упул переніс чотири операції, лікувався та проходив реабілітацію у Дніпрі, Харкові, Києві та Житомирі.

Про той період він говорить не стільки про лікарні, скільки про Валентину.

«Після поранення я приїхав у лікарню в Житомирі, там побачив її. Вона розпитувала про мене, про моє життя. Я іноземець. Через перекладача я їй все пояснив. Сказав, що не можу більше повернутися на війну, бо у мене складне поранення. Сказав, що мені потрібна допомога. Поступово ми почали розмовляти. Вона сказала, що якщо мені нікуди йти, то я можу залишитися жити з ними. Вони можуть мені допомогти. Вона піклувалася про мене і багато добра мені робила».

«Ми оформили документи. Для цього обходили всі державні установи. Я отримав громадянство України. Вона мені дуже допомогла. Зараз вона готує мені смачну їжу. І дає все інше. Найголовніше — вона дала мені дім. Вона дуже добра й мила жінка. Справді, чесно кажучи, вона дуже хороша. Таких людей у світі рідко зустрінеш. Я їй неабияк вдячний», — розповів Упул.

На Житомирщині одружився звільнений з полону захисник Денис Залізко

«Він стільки воєн пройшов, а своєї доброти не втратив»

У Валентини четверо синів і п’ятеро онуків. За її словами, родина прийняла Упула як свого. Вона овдовіла 15 років тому і тепер з усмішкою розповідає, що Упул майже не дозволяє їй працювати самій.

«Упул дуже добра людина. Він стільки воєн пройшов, а своєї доброти не втратив. Він мене дуже опікає. Я не бачила у світі такого, щоб так чоловік до жінки ставився. Він мені нічого робити не дає. Це хіба що він не бачить, то я роблю, а так ні. Він за все хапається. Але ж я бачу, що він не дуже здоровий. Йому також потрібно допомагати. 15 років тому у мене помер чоловік. Він каже, що в їхній країні жінки нічого не роблять. Все чоловіки», — розповіла Валентина.

Спочатку жінка хвилювалася й через інше — як у селі сприймуть те, що вона привезе додому пораненого військового зі Шрі-Ланки.

«Знаєте, спочатку думала, як люди сприйматимуть таке. Це ж село. А потім діти приїхали і познайомилися з ним. Почали балакати, всі познайомилися. Онуки його люблять без пам’яті. Влітку вони тут. Він їх навчає бойових прийомів. У футбол з ними грає, у волейбол. Шукає різні розваги для них, грається з ними», — говорить Валентина Бондарчук.

Трактор, картопля і консервація, якої Упул спочатку не хотів їсти

Так військовий із багаторічним досвідом опинився у звичайному житті українського села. Місцеві розповідають, що він їздить на тракторі, саджає картоплю, боронує посіви і береться за сільську роботу.

З українською кухнею знайомство теж відбувається поступово. Особливо здивувала Упула домашня консервація.

«Він нам часом такі смачні делікатеси готує. Наприклад, шаурму, ще щось по-їхньому. Як стане біля плити, то нагодує нас чим хочеш. Ми такого не бачили. Ось я роблю консервацію. Він перший раз побачив. Сказав, що таке їсти не буде. Не хоче їсти консервації. Не звик. Але часом, буває, щось візьме. Наприклад, персики чи абрикоси», — розповіла Валентина.

Сусід Микола каже, що за кілька місяців Упул помітно краще почав розуміти українську. Раніше чоловіки більше спілкувалися жестами.

«Відтоді, як ми з ним познайомилися, минуло місяців 3-4. Він вже набагато став краще говорити українською мовою. Раніше ми з ним на мігах перемовлялися, а зараз більше розуміє. Дуже гарно ставиться до роботи. Дуже добросовісний і відповідальний. Помаленьку спілкуємося. Дізнаюся про його країну, він про нашу. Завжди урівноважений, спокійний. Оце тільки, що рани даються взнаки. Важко йому дихати. Він отримав ці травми на російсько-українській війні».

«Ми знаємо, що він захищав Україну від вторгнення російських військ. Через це ми його і поважаємо. І вдячні йому за це», — розповів Микола.

«Добрий ранок», «Чай будеш?» і найважливіша фраза

Упул продовжує вчити українську мову, звичаї та побут. Частину слів, які вже стали для нього щоденними, він перерахував сам.

«Я вивчаю українську мову, культуру і все, що пов’язане з Україною. Сподіваюся, я зможу стати справжнім українцем. “Добрий день”, “Дякую”, “На здоров’я”, “Чай будеш?”, “Добрий ранок”, “На добраніч”. Я щодня кажу їй: “Я люблю тебе”. І вона мені відповідає, що любить мене також», — розповів Даріджу Біянвіледж Упул.

Житомирські