В Бердичеві попрощались з 18-річним снайпером, вихованцем «Центурії», Миколою Смірновим

13 вересня 2026 р. 23:24

13 вересня 2026 р. 23:24

Головні події Бердичева за тиждень, безкоштовні оголошення, актуальні вакансії та вигідні пропозиції від місцевих компаній! Купуйте новий номер газети №37 від 10.09.2026 у газетних кіосках.

Микола Смірнов народився в Бердичеві 21 грудня 2007 року. Родина жила в будинку, де знаходиться РАЦС, тож, зрозуміло, що навчатись пішов він в 15-ту школу, а потім в ПТУ № 4 на зварювальника. Але, чомусь сьогодні на похоронах нікого з цих навчальних закладів не було. Це можна зрозуміти, коли військовий 20 чи 30 років назад закінчував навчання, але тут…

І заупокійна панахида, і траурний мітинг проходили сьогодні в дворі будинку, де жив Микола. Тут зібрались сусіди, друзі знайомі, родичі, але особливо виділялась група молодих хлопців в чорному одязі. Як виявилось, це були представники Бердичівського терену громадської патріотичної організації «Центурія», до лав якої долучився Микола Смірнов, навіть не завершивши навчання на зварювальника в ПТУ.

Може б, в інший час він став хорошим зварювальником, але під час війни він вирішив, що значно більше користі може принести країні, коли стане на її захист та візьме в руки зброю. Разом з однодумцями він почав готувати себе до цього кроку задовго до того, як виповнилось вісімнадцять.

Спортивна підготовка на стадіоні колишнього шкіроб’єднання, боксерська в клубі на Червоній Горі, тренування з рукопашного бою разом з житомирськими «центурійцями», тактична медицина, походи, маскування та орієнтування на місцевості – все це гартувало силу волі молодого, але вже ідейного українця.

Рідні відмовляли як могли, але як тільки Миколі виповнилось вісімнадцять він став вибирати підрозділ, в якому знадобиться найбільше. Вибір зупинив на 92-й окремій штурмовій бригаді, де й уклав контракт у травні 2026 року. Базову військову підготовку проходив теж безпосередньо в бригаді, але ще до її завершення все поривався на бойові завдання.

Командири ледь стримували його, пояснюючи, що є певні правила. Після БЗВП пройшло ще два тижні бойового злагодження і практично місяць додаткової підготовки. Офіцер з психологічної роботи сьогодні згадувала, що Микола відрізнявся від інших молодих рекрутів своєю наполегливістю, старанністю та відповідальністю. Після полігону – обов’язкова чистка зброї, незважаючи на втому, особисті речі акуратно складені, постійно допитувався та уточнював незрозумілі моменти, щоб знати, що коли знадобиться застосовувати військову науку на практиці, бути готовим до автоматизму. До рідних часто телефонував, мамі ні на що не жалівся, цікавився, як себе ведуть два менших братика (які теж хотіли рівнятись на старшого, та говорили, що теж підуть воювати як виростуть).

В бригаді Микола отримав посаду стрільця-снайпера взводу снайперів, але згодом почав просити, щоб його перевели в штурмовики. Мовляв, вони вже воюють, а я все вчуся. Його переконували, що вистачить штурмів ще й на нього. І ось, 14 серпня «Чіп» (такий позивний собі взяв молодий бердичів’янин) отримав бойове розпорядження висуватись на позицію в районі села Новоселівка Пологівського району Запорізької області. До позиції кілька десятків кілометрів, які треба долати пішком, але це аж ніяк не спиняло молодого воїна, який довго готував себе до бою.

28 серпня Микола по рації попросив передати мамі голосове повідомлення. Він заспокоював її, казав я всіх вас люблю. Але вже 29 серпня зв’язок з позицією обірвався, і стало відомо, що в результаті стрілецького бою Микола отримав поранення несумісні з життям.

До позиції 34 кілометра, евакуація тіла може наразити на небезпеку інших бійців, але два його друга вже тридцятого вранці вирушили в путь. Три доби добирались до позиції і п’ять діб повертались назад з тілом свого побратима. Ще пару тижнів до цього вони разом грались в комп’ютерні ігри, запускали літаки та вчились керувати машинками (наземні роботизовані комплекси), а тепер ціною неймовірних зусиль зробили все, щоб Миколу Смірнова змогли поховати на рідній землі. Вони разом з командиром приїхали сьогодні в Бердичів, щоб завершити ту путь, яку розпочали з далекої позиції в українських степах.

Як розповіли офіцери, позиція залишилась нашою. Микола Смірнов та ще один розвідник спочатку стримували штурм ворога стрільбою з бліндажа, потім вискочили з нього і зайняли протилежні фланги, продовжуючи стрілецький бій. Ворог тут не пройшов, але й з двох захисників в живих залишився лише один…

Після заупокійної панахиди біля рідного під’їзду загиблого воїна, скорботну промову проголосив міський голова Сергій Орлюк, а офіцери 92-ї бригади розповіли коротку, але героїчну історію звитяги справжнього Українця Миколи Смірнова.

Сусідські бабусі плакали не жаліючи сліз, адже пам’ятали його як милу та добру дитину. Він допомагав і їм, і родичам усім, чим тільки міг. Був ввічливим, спокійним і вихованим, і вони не могли повірити, що більше ніколи його не побачать.

Зазвичай в автобус, що їде на кладовище сідають старенькі сусіди чи родичі, а інші знайомі і друзі загиблих їдуть в своїх автівках, утворюючи довгі траурні колони, але цього разу було по-іншому. В Миколи ще просто не було таких знайомих, в яких є власні автомобілі. В автобус сіли його друзі-«центурійці», а сьогоднішня  колона складалась з  поліцейського автомобіля, катафалка, швидкої допомоги, автобуса з військовою похоронною командую та двох легковиків – міського голови та журналіста.  Лише пізніше на кладовище під’їхали ще кілька родичів і побратими.

Тут знову звучала молитва, слова прощання та Гімн України. Але якщо зазвичай цим і закінчується репортаж з поховання воїнів, то сьогодні теж було по-іншому. Вже після того, як новий надгробок постав в ряду військових могил Миколині друзі з «Центурії» провели тут ще одну молитву. Ту, якою надихаються воїни полку «Азов» виступаючи на найтяжчі бойові завдання. І можна впевнено сказати, що ці хлопці стануть у стрій, будуть мститись за смерть свого товариша і робити все, щоб Україна стала вільною і справді незалежною.

Житомирські