Білий борщ насправді смачний. І – не тільки! або Як представники Романівської громади на фестиваль їздили

16 вересня 2026 р. 10:36

16 вересня 2026 р. 10:36

5-й всеукраїнський фестиваль «Білий борщ і не тільки» проходив минулої суботи у селі Гальчин Гришковецької громади, що у Бердичівському районі.

Хтось назвав фестиваль ювілейним, а статусу всеукраїнського він удостоєний недарма – участь у ньому взяли представники громад із 15-ти областей Україні. Окрім білого борщу у Гальчині, до конкурсної гастрономічної програми потрапили ще 20 варіантів різноманітних страв і блюд.

А який-то гастрофестиваль без Клопотенка?

Журі фестивалю під керівництвом визначного українського кухаря-кулінара Євгена Клопотенка цього разу, 12 вересня, мало і виконало насправді титанічний обсяг роботи, адже відстежити, продегустувати і визначити переваги чи недоліки того чи іншого кулінара із Чернігівщини, Хмельниччини, Івано-Франківщини, Тернопільщини та ще із десятків громад більшості областей України – то насправді визначний професіоналізм, мистецтво і звитяжна праця. Щонайменше упродовж трьох-чотирьох годин увага кулінарів, шеф-кухарів та майстрів із дегустації страв була прикута до оцінок, вивчення особливостей смаку, відповідності певних критеріїв і т. п. Зрештою переможцями V фестивалю «Білий борщ і не тільки» стали представники Херсонщини. Далеко не кожному присутньому на фестивалі учаснику вдалося зрозуміти рівень оцінок і характеристик, які роздавав учасникам, лауреатам і переможцям головної фестивальної номінації Євген Клопотенко. Запам’яталася майстриня-кулінар із Запорізької області, яка змогла приготувати борщ такої консистенції, що ложка у ньому стояла і не падала. Цікаво, що господині, удостоєній високої кулінарної оцінки, пішов лише 26-рік, а вона вже зуміла потрапити в елітний загін гастрофестивального руху України. Загалом борщів на фестивальних локаціях, якими оповили усю територію краєзнавчого простору «Чайковський Space», було настільки багато, що ті 350 літрів смачного варива, про яке розповідали члени журі, здавалися магічною стравою, секрети якої ніхто й ніколи не відгадає, бо щороку під час фестивалю у Гальчині рецептів, видів і різновидів білого борщу все більшає.

До речі, про білий борщ як про унікальний витвір української кулінарії. Це ніякий не витвір певної ресторації, це не штучний винахід сучасних кулінарів, це не модернова страва і навіть не прикол, а класичний і повноцінний борщ. Казково смачний, красивий, запашний. Якщо ж взятися за дослідження першоджерел приготування білого борщу, то виявляється, що якраз білий борщ, а не звичний для більшості українців червоний, вважався класикою давньої і традиційної української сільської кухні. Чому білий? Із дуже простої причини. Червоний столовий буряк як обов’язкова городньо-овочева культура з’явився на теренах України порівняно недавно – всього 80-90 років тому. А до цього борщ готувався із білого (цукрового) буряка. Для цього цукроносний овоч потребує обов’язкової закваски, коли білий буряк готують за нехитрим рецептом, аби позбавити цукристості. А далі – все дуже схоже із приготуванням добре відомого і популярного у народі червоного борщу.

А тепер про сам фестиваль. Його назва «Білий борщ і не тільки» дуже влучна і промовиста. Оте «не тільки» якраз і дозволяє наситити фестивальну програму до гранично багатого і цікаво захоплюючого на сценарні епізоди змісту. Звісно, і це також традиція чи то навіть правило будь-якого гастрофестивалю в Україні, коли приготування, смакування борщу і ще кількох десятків всіляких смачнющих страв повинно відбуватися в атмосфері святкової гостинності, щедрості і продовольчого достатку. А святкова гостинність завжди приходить в гості вкупі із музиками, співами, танцями і всілякими іншими мистецькими забавами. Всього цього на фестивалі у Гальчині насправді вистачало. В одному із залів маєтку Михайла Чайковського розташувалися фахівці Кмитівського музею образотворчого мистецтва, на галявині сільського парку мала гарний вигляд локація із майстрами лялькового театру, що особливо приваблювало дитячу аудиторію. Втім, епіцентром свята стала головна концертна сцена, де упродовж чотирьох годин тривали виступи самодіяльних артистів із усіх усюд України.

Романівська громада спорядила на фестиваль чималу делегацію із відомих фестивальних старожилів. «Маки», «Сузір’я», «Кумасі» запам’яталися публіці не лише бездоганною вокальною культурою, але й умінням вгадати із репертуаром і запропонувати певні артистичні родзинки. Слід зауважити, що у ході гастрофестивального клекоту наші артистичні земляки отримали низку запрошень на свята і фестивалі із кількох областей України. Ну а миловидних красунь-господинь із Врублівки, яким випала нагода розміститися якраз в епіцентрі фестивального табору, важко було обминути без щирого спілкування, без частування та пригощання можливостями справді казкового і гостинного столу. Втім, Романів на святі у Гальчині можна було побачити і у відеорепортажах всюдисущого Романа Лотиша, який потроху, але впевнено і невпинно досягає досвіду і фаху одного із найкращих блогерів Житомирщини.

Про фестивальні висновки та уроки, або Що взяти і запозичити

А тепер, як завжди, до уроків. До висновків і зауважень. Звісно, перебуваючи на святах і фестивалях, завжди хочеться порівняти, поміркувати і щось таки ще й запозичити для себе. На майбутнє, для свого вжитку і для своєї ж користі. Перше, що вразило на фестивалі у Гальчині, – це розкутість, самодіяльна досконалість і довершена майстерність організаторів бурякового фесту. Відчувалося могутнє фінансове підгрунтя дійства. Грантова підтримка, яку працівники Гришковецької громади зуміли отримати упродовж багаторічної проєктної діяльності, далася взнаки. Що не кажіть, вкрай важливо, коли усі побутово-господарські питання розташування, оснащення наметів, монтаж і встановлення концертної сцени та ще низка типово фестивальних клопотів виконуються фахівцями певної фірми, яка спеціалізується на проведенні масових заходів, що звільняє організаторів фесту від багатьох начебто дріб’язкових проблем, які варто передбачати у ході фестивального дійства. Оце якраз той аутсорсинг, який допомагає і дозволяє вдосконалювати і розвиватись фестивальному руху як явищу суспільного життя. Звісно, ми прагнемо розповісти про такі речі виключно для того, аби й у нас, у Романові, у подальшому рівнялися на передові практики й методики проведення свят і фестивалів. Зрозуміло, аби сповна збагнути і зрозуміти, як воно організоване і як працює фестивальний організм, варто переконатися наочно. Ще однією можливістю, яку надає фактично кожен фестиваль, стають зустрічі, налагодження контактів, зв’язків, проведення суто ділових перемовин, які зазвичай потребують відряджень, подорожей і забирають страшенно багато часу. Тут, у Гальчині, на гостині перебувало більше півтора десятків голів громад з усіх усюд нашої країни. Проєкт «Пліч-о-пліч. Згуртовані громади» якраз тут, у Гальчині, почувався набагато краще і діяв куди ефективніше, аніж будь-які формальні намагання уряду чи поважних чиновників організувати процес побратимства і єднання громад України. Голова журі фестивалю Євген Клопотенко неодноразово виголошував гасло про те, що борщ має об’єднувати. Тут же, біля фестивального намету, можна було побачити сільського голову із Райгородка і голову військової адміністрації із Нижньодуванської селищної військової адміністрації (Луганщина). Ще одна громада із Луганщини (Білокуракинська) мала також активний і виграшний вигляд якраз від того, що тут раз по раз зупинялися керівники громад із Рівенщини, Тернопілля. Словом, контакти і безпосередні знайомства упродовж фестивального дійства стали таким собі супроводом і гарною нагодою для налагодження співпраці і взаємодії. Можливо, не одразу і не завтра, але післязавтра якраз-таки й можливо.

Ще одна деталь, на яку варто звернути увагу багатьом громадам Житомирщини. Гришковецька громада дуже вдало використовує краєзнавчу спадщину села Гальчин як майданчик для «Білого борщу і не тільки» І ніхто у Гришківцях не ремствує, не бідкається, не гнівається на те, що адміністративний центр громади, відрядивши потужний фестиваль у село за 14 кілометрів, щось там начебто втрачає. Ні, через фестиваль у Гальчині Гришковецька громада якраз-таки здобуває, примножує і зміцнює свій авторитет. Причому не лише у масштабах Житомирщини, але й набагато далі і глибше. У Гришківцях таки зуміли, вловили чи то навіть і спіймали птицю фестивального щастя. І зупинятися на досягнутому, схоже, тут не збираються. Це похвально і водночас повчально.

Віктор Радчук

Житомирські