«Це не моя особиста нагорода»: Ольга Фурманська про відзнаку ВР і...

16 вересня 2026 р. 17:15

16 вересня 2026 р. 17:15

«Я не сприймаю цю нагороду як особисту. За нею стоїть дуже велика кількість людей»

У серпні 2021 року MALYN.MEDIA вперше говорило з Ольгою Фурманською як із новою директоркою Малинської школи №2. Тоді вона розповідала про плани, відповідальність перед громадою, мрію про сильну команду і казала, що попри нову посаду в душі все одно залишається вчителем.

Від тієї розмови минуло п’ять років, які вмістили значно більше, ніж можна було уявити на старті. Велика війна, серйозно пошкоджений ліцей, 90 вибитих або зруйнованих вікон, роки відновлення і капітальний ремонт… Та попри все цього вересня майже 500 учнів повернулися до оновленої будівлі, яка символічно саме у 2026 році відзначає своє 100-річчя.

Новим приводом для розмови стала державна відзнака Ольги Миколаївни — Грамота Верховної Ради України за заслуги перед Українським народом та медаль Верховної Ради України. Ми зателефонували, щоб привітати її і поставити кілька запитань про нагороду, але досить швидко розмова вийшла за межі самого приводу. Говорили про найважчий період для ліцею, людей, які допомогли вистояти, і про те, чи справдилися слова та очікування, з якими вона п’ять років тому прийшла керувати школою.

«ЦІ РОКИ БУЛИ ДУЖЕ СКЛАДНИМИ ДЛЯ ВСІХ НАС»

— Ольго Миколаївно, за цією нагородою стоять кілька дуже непростих для ліцею років. Що особисто для вас означає таке державне визнання?

— Передусім хочу сказати, що для мене це визнання роботи не тільки моєї, а всього нашого ліцею: наших учителів, працівників, батьків, учнів. Ці роки були дуже складними для всіх нас. Почалася війна, а для мене це був ще й перший досвід директорства, і проходив він у таких умовах, до яких неможливо було підготуватися наперед.

Тому ця нагорода для мене важлива саме як оцінка роботи всього колективу і всіх людей, які протягом цих років були поруч. Хтось простягнув руку допомоги, хтось підтримав добрим словом, хтось допоміг матеріально, хтось прийшов і працював власними руками. Я справді не сприймаю цю нагороду як особисту — за нею стоїть дуже велика кількість людей.

— Ліцей пройшов шлях від серйозних пошкоджень у 2022 році до капітального ремонту і повернення дітей. Який момент на цьому шляху був для вас найскладнішим?

— Мабуть, навіть не просто найскладнішим, а найстрашнішим був ранок після обстрілу 6 березня 2022 року. Тоді в Малині вже стояли евакуаційні автобуси, люди масово виїжджали, місто фактично спорожніло. Після авіанальоту і вибуху в центрі міста серйозних пошкоджень зазнала і наша школа.

Вибухова хвиля вибила або зруйнувала 90 вікон і 17 дверей, у приміщеннях з’явилися тріщини, постраждала оргтехніка. Щойно закінчилася комендантська година, я приїхала до школи і просто розгубилася.

Магазини не працювали, будівельних матеріалів не було, навколо панував хаос, і я не знала, що робити та куди рухатися далі. Саме тоді, мабуть, уперше подумала: я не впораюся.

Але потім ми просто почали діяти. Шукали людей, які могли допомогти, збирали тих, хто залишився в місті, власними силами робили все, що могли. Згодом нас підтримала Житомирська обласна військова адміністрація: у школі почали встановлювати нові вікна, поступово відновлювали приміщення і повертали заклад до життя.

Тоді взагалі було не до соціальних мереж чи публікацій. Я майже ніде не показувала ці фотографії, тому, можливо, багато людей навіть не знали, наскільки серйозно постраждала школа. Ми просто робили те, що було потрібно. І зрештою впоралися.

— Цього року ліцею виповнюється сто років, і саме у ювілейний рік діти повернулися в оновлену будівлю. Що після ремонту змінилося для учнів і педагогів не лише зовні, а й у самих умовах навчання?

— Нашому закладу цього року справді вже сто років. За свою історію школа пройшла через дуже багато випробувань, а тепер ми фактично отримали сучасний освітній простір із новими можливостями. У ліцеї встановлено систему рекуперації, сучасну сигналізацію, передбачене оповіщення про пожежну небезпеку та повітряну тривогу, облаштовано сучасні санвузли, оновлено навчальні приміщення.

Для нас дуже важливо й те, що заклад став доступним для маломобільних людей. Встановлено три ліфти та підйомник біля входу, відповідно облаштовано санвузли. Тепер людина, яка має труднощі з пересуванням, може потрапити на другий поверх, у їдальню та фактично в усі необхідні приміщення ліцею. Для нашого міста це дуже великий крок, адже наразі це єдиний заклад загальної середньої освіти у Малині з таким рівнем доступності.

Діти теж дуже задоволені. Нові світлі приміщення, сучасні кабінети, гарний дизайн стін — усе це створює іншу атмосферу. Думаю, що середовище теж впливає на мотивацію дітей і на те, як вони почуваються у школі.

Капітальний ремонт ліцею проводили у межах «Програми з відновлення України», яку реалізують за співпраці України та Європейського інвестиційного банку. У будівлі провели термосанацію фасадів і покрівлі, оновили інженерні мережі та їдальню, облаштували безбар’єрний простір. Загальний бюджет реконструкції становив близько 98,2 млн гривень, а 1 вересня 2026 року ліцей розпочав свій сотий навчальний рік уже в оновленій будівлі.

— Але сьогодні будь-яка розмова про школу неминуче впирається ще й у питання безпеки. Наскільки для ліцею вирішена проблема укриття?

— Повністю ця проблема для нас поки що не закрита. Ліцей великий, нині тут навчається майже 500 учнів, а укриття не може одночасно вмістити таку кількість дітей. Тому ми змушені працювати у гнучкому форматі.

Учні перших-п’ятих класів навчаються очно протягом повного дня, а учні шостих-одинадцятих класів працюють у дві зміни. Таким чином ми виходимо із ситуації і намагаємося максимально зберігати очний формат. Але питання укриття залишається для нас дуже важливим і досі актуальним.

«Я НЕ НАД КОЛЕКТИВОМ — Я З КОЛЕКТИВОМ»

— Чи змінив цей складний період ваше розуміння ролі директора? Не лише як керівника, а як людини, яка має втримати колектив у кризі?

— Думаю, що з такими викликами директори шкіл раніше просто не стикалися. Але за ці роки я зрозуміла одну дуже просту річ: ким би ти не був, де б не працював, яку б посаду не обіймав і що б навколо не відбувалося, треба передусім залишатися людиною. І бачити людей у своїх працівниках, учнях, батьках.

Люди йдуть за тим, хто мотивує, хто своїм прикладом надихає. Можна скільки завгодно говорити, що потрібно робити так чи інакше, але якщо сам не показуєш цього власними вчинками, нічого не буде. Для мене це стало, мабуть, одним із головних уроків цих років.

Коли на початку великої війни майже все місто виїхало, школа була пошкоджена, а навчання зупинилося, наша робоча група теж ніби притихла. Потім ті вчителі, які залишилися в Малині, почали об’єднуватися: хтось волонтерив, хтось плів сітки, хтось ліпив вареники, допомагав усім, чим міг. І поступово в нашій групі знову почалося спілкування.

Я почала писати колегам прості повідомлення, нагадувати їм, що війна розкидала нас по світу, але ми все одно залишаємося одним колективом. Надсилала фотографії ліцею, показувала, що вже вдалося зробити, як ми потроху відновлюємося. Навіть коли біля школи вперше зацвіла абрикоса, я сфотографувала її і теж надіслала колегам.

Можливо, комусь це здається дрібницею, але саме такі речі допомогли нам знову відчути себе разом. І мені самій це дуже допомагало морально. Я нікуди не виїжджала з міста, залишалася тут, бо потрібно було вирішувати питання зі школою, і саме підтримка людей поруч дуже допомагала у моменти, коли опускалися руки.

Я завжди кажу: я не над колективом — я з колективом. Посада сьогодні є, завтра її може не бути, а люди залишаються. І вчителем я все одно залишаюся завжди.

— До речі, у серпні 2021 року, коли ми вперше говорили з вами вже як із директоркою школи №2, ви якраз сказали: «У душі я все одно залишаюся вчителем». Після п’яти років такої виснажливої роботи це відчуття вдалося зберегти?

— Так, і, мабуть, це найголовніше, що мене мотивує і тримає в освіті. Що б не відбувалося, я все одно вчитель. Коли йду до дітей, коли працюю з ними, сама надихаюся.

Учительська робота теж непроста, але саме з дітьми я десь навіть відпочиваю душею. Тому це відчуття нікуди не зникло. Вчителем я буду завжди.

— У тому ж першому інтерв’ю ви говорили, що мрієте про сильну команду. Через п’ять років можете сказати, що вдалося створити саме той колектив, який тоді уявляли?

— Так. У нас дуже гарна професійна команда і, що для мене не менш важливо, дуже людяна. Ліцей розвивається, наші педагоги беруть участь у різних проєктах, проходять сертифікацію, навчаються, постійно рухаються вперед і не зупиняються.

Наразі педагогічних вакансій у нас немає, тобто кадрове питання фактично закрите. Зараз шукаємо лише робітника з обслуговування приміщень. А педагогічна команда сформована, вона працює і продовжує розвиватися.

— Після такого великого етапу відновлення ліцею що для вас тепер є головною наступною ціллю?

— Зараз я, напевно, не ставлю перед собою якихось дуже великих цілей. Найголовніше для мене сьогодні — безпека дітей. Зберегти всіх живими і здоровими, бо в умовах війни це вже саме по собі величезне завдання.

І водночас потрібно так організувати освітній процес, щоб наші діти залишалися конкурентоспроможними, могли вступати до закладів вищої освіти, обирати свій шлях і реалізовувати себе. Ми повинні дати їм освіту, яка дозволить не втратити можливості через ті обставини, в яких вони сьогодні ростуть.

Ще одне важливе завдання — зберегти наших учнів. На жаль, сьогодні бачимо відтік дітей, і це проблема не лише нашого закладу чи Малина, а всієї України. Тому зараз для мене головне, щоб вони залишалися з нами, були у безпеці, мали можливість навчатися, розвиватися і далі будувати своє майбутнє. Напевно, саме заради цього ми й проходили всі ці непрості роки.

Житомирські