Співи замість слів, спецклас і бабуся-тьютор: як 7-річний житомирянин з аутизмом пішов до школи

22 вересня 2026 р. 19:39

22 вересня 2026 р. 19:39

Півтора року тому мама хлопчика з РАС була переконана, що школа для її сина — далека перспектива. Сьогодні 7-річний Назар — першокласник.

«Журнал Житомира» знову поспілкувався з житомирянкою Надією про те, як дитині вдалося зробити мовленнєвий прорив через спів, чому міська спецшкола відмовила хлопчику та як організоване навчання в спеціальному класі.

У квітні 2025 року ми розповідали історію житомирянки Надії та її сина Назара , у якого діагностували розлад аутичного спектра. Тоді жінка відверто ділилася проблемами діагностики, неприйняттям суспільства та дефіцитом спеціалістів у Житомирі . На той момент Надія зазначала: школа для них не в пріоритеті, адже дитині було важко всидіти навіть 15–20 хвилин, а саме місто пропонувало вкрай мало альтернатив для комфортного старту.

Утім 1 вересня цього року Назар одягнув шкільний рюкзак і сів за парту. Що змінилося за цей час та через які виклики довелося пройти родині — у нашому матеріалі.

Прорив через пісні та відмова від виснажливих реабілітацій

Головне досягнення за останні місяці — відчутний поступ у запуску мовлення. Ще восени минулого року родина навіть не сподівалася, що до школи Назар почне говорити.

« Зараз він уже говорить потроху. Звісно, у діток з РАС це часто неповні речення, інколи лише перші склади. Але з’явилося головне — розуміння, що потрібно повторити слово чи звук, і тоді щось дадуть або відбудеться бажаний процес. Раніше ми намагалися це буквально витискати, а зараз усе перейшло в набагато спокійніший, легший формат », — ділиться мама.

Справжнім поштовхом до мовлення стала музика. Надія шукала способи заспокоювати сина під час нервового напруження, адже звичайні іграшки чи машинки його зовсім не захоплювали.

« Я включала улюблену музику, розслаблялася сама, танцювала — Назар спостерігав і поступово залучався. Коли вийшла пісня Альони Омаргалієвої "Ой" ("Я не п'яна, я просто..."), він несподівано чітко почав наспівувати голосну "О"! Я була вражена і зрозуміла: треба йти через спів. Найперше взяли ноти — "до-ре-мі-фа-соль-ля-сі", бо там багато голосних, по два склади, які легко проспівувати. У сина виявився чудовий музичний слух, він дуже точно повторює інтонації. Потім перейшли на дитячі пісеньки на кшталт "Жили у бабусі", а далі підключилися легкі двоскладові слова — "вода", "каша" ».

Паралельно родина переглянула підхід до терапії. Надія повністю відмовилася від державних реабілітацій за постановою №309.

« Мами дивувалися, чому ми не їздимо. Але моїй дитині не підходить графік, коли за два тижні треба пройти по 5–8 занять щодня. Син навантажувався, зростали тривожність і стрес. Щойно ми припинили ці курси, одразу побачили прогрес. Ми повернули іпотерапію, де Назар заспокоюється на конях, і залишили регулярні заняття з нашою нейропсихологинею та АВА-терапевткою Світланою Соломнюк. Коли дитину веде один досвідчений фахівець, який готує її до життя й школи, розвиток іде без зривів ».

Пошук школи: відмова через гіперактивність та альтернатива за 80 км

Шлях до першого класу розпочався задовго до вересня. Надія обійшла кілька навчальних закладів міста. У приватній школі чесно відповіли, що не мають досвіду навчання немовленнєвих дітей. У міській спеціальній школі теж відмовили.

« Назар — активний хлопчик. Подивившись на нього, мені сказали: "Він гіперактивний. Якщо всі 10–11 дітей у класі будуть такими, вчитель просто не проведе урок: хтось побіжить, хтось піде в туалет і не повернеться, а помічника вчителя в спецшколі немає". Для мене це був шок. У спецзакладі для дітей з інвалідністю мають бути асистенти, але виявилося, що туди беруть лише комфортних дітей, які просто спокійно сидять. Нам пропонували індивідуальний план вдома, але моїй дитині вкрай потрібна соціалізація — він тягнеться до дітей на майданчиках, хоче бути серед них ».

Через недобір Назара готові були взяти у спецшколу за містом, але це означало б для родини долати разом із дорогою назад близько 80 кілометрів щодня. Навесні, коли в більшості шкіл класи вже були закриті, Надія звернулася до однієї з державних шкіл у Житомирі в іншому мікрорайоні.

« Ми живемо в іншому мікрорайоні, і мені казали: "Навіщо їздити, пошукайте щось ближче". Але мій чоловік-військовий одразу сказав: "Я його хоч в інше місто возитиму, аби дитині було добре". Коли я зайшла в цю школу, одразу відчула: наше. А розмова з директоркою остаточно підкорила. Вони вже 8 років працюють із такими дітьми, адміністрація та вчителі самі залучалися до уроків, коли бракувало кадрів, і роблять усе, щоб батьки поверталися. Уперше я почула, що ми комусь потрібні, і це було в державній школі ».

Спеціальний клас та бабуся в ролі асистента дитини

Назар пішов не до стандартного інклюзивного класу (де серед 25–30 учнів навчаються 1–3 дитини з ООП), а до спеціального класу. У ньому навчається всього 8 дітей зі схожими потребами. Уроки тривають по 30 хвилин із 20-хвилинними перервами.

« В інклюзивному класі Назару було б складно через надмірний шум і відсутність зони відпочинку. У спецкласі є пуфи, дитина може підвестися, полежати, коли втомлюється. Програма загальна, але адаптована й подається в спокійнішому темпі. З класом постійно працюють учитель та асистент учителя ».

Питання персонального супроводу дитини — тьютора — родина взяла на себе. Знайти кваліфіковану людину з боку через низькі ставки практично неможливо.

« Назар не мовленнєвий. Людина з вулиці після триденних курсів не зможе зчитати його стан: дитина захоче в туалет, тьютор не зрозуміє, почнеться істерика — і все піде шкереберть. Це подвійний стрес для хлопчика. Тому моя мама, бабуся Назара, сама закінчила відповідні курси й офіційно стала його тьютором. Вона сказала: "Краще за мене мого внука не знає ніхто". Завдяки тому, що поруч рідна душа, адаптація минула ідеально ».

Фото: Назар та його бабуся ідуть до школи

Шкільні будні: укриття без страху та адаптація

Заняття розпочинаються о 7:45. У закладі організовано безкоштовні сніданки та обіди, а за потреби діти можуть відвідувати групу продовженого дня до 18:00 — гуляти на вулиці, малювати чи робити уроки.

« У перший день я чергувала під дверима, чекаючи, що от-от подзвонять через сльози чи крик. Минула десята, дванадцята, друга година дня — тиша. Дзвонить чоловік, хвилюється дідусь, а Назар щасливий! Він спокійно, тримаючись за руки, спускається з однокласниками в укриття під час повітряних тривог. На уроках висиджує, хоча писати по кілька рядків замість звичних 5 хвилин удома — навантаження нове. У їдальню ходить з усіма, хоча шкільні страви поки не їсть через харчову вибірковість — снідає вдома зі свого посуду. А на фізкультурі діти взагалі відриваються на повну й чудово комунікують ».

Після обіду мама забирає сина додому, аби зберегти баланс між навчанням, відпочинком та індивідуальними корекційними заняттями.

Спільнота

Якщо питання зі шкільною освітою вдалося вирішити, проблема дозвілля та адаптивного спорту для дітей з аутизмом у Житомирі залишається гострою.

« Ситуація взагалі не змінилася — спеціалістів критично бракує у всіх напрямках, фахівців з АВА-терапії на все місто лічені одиниці. Секцій адаптивного спорту немає. Коли Назар остаточно адаптується до школи, ми спробуємо проситися до звичайної футбольної секції, щоб тренер займався з ним індивідуально. Але це знову приватна ініціатива батьків, а не система ».

« Батьки часто роблять лише те, що їм кажуть у кабінетах "Прозорого офісу", не знаючи законодавчої бази. У нашій спільноті є юристка пані Марія, яка фахово консультує сім'ї: як домогтися виділення ставки тьютора, як відстояти підгрупу "А" та отримати належний статус інвалідності. Коли об'єднуються сотні мам, з нами починають рахуватися ».

Порада батькам майбутніх школярів

Батькам, які мають дітей з особливими освітніми потребами й бояться майбутнього навчання, Надія радить не орієнтуватися на миттєвий стан дитини:

« Не дивіться на те, що вміє ваша дитина за два роки до першого класу. Мені теж здавалося, що школа — це недосяжно. Але за пів року в розвитку дитини може статися неймовірний стрибок. Головне — вірити, не опускати рук після відкатів і починати шукати навчальний заклад заздалегідь: дізнаватися про умови, знайомитися з педагогами ще з осені чи зими. Навесні класи вже укомплектовані. Кожна дитина має право на освіту, і свій заклад знайдеться обов'язково ».

Долучитися до житомирської спільноти батьків дітей із розладами аутичного спектра можна за посиланням:

Мама хлопчика з аутизмом: розвиток дитини з РАС та дефіцит можливостей в Житомирі для адаптації .

«Люди думають, що це лише невихований хлопчик». Житомирянка розповіла про виховання сина з аутизмом .

Житомирські