«Один діамант у серці, другий — на руках»: син Героя 95-ї бригади народився після загибелі батька

24 вересня 2026 р. 20:20

24 вересня 2026 р. 20:20

Наступного дня після загибелі чоловіка Алла Грищук дізналася, що вагітна. Сергій не встиг почути цю новину. Через кілька місяців після його смерті вони поховали Героя, а 10 вересня 2026 року на світ з’явився їхній син. Хлопчик, якого Сергій так чекав, але якого так і не встиг побачити.

Іноді одна історія вміщує в собі стільки любові, болю, надії та втрат, що розривається серце. Історія про сержанта 95-ї ОДШБр Сергія Грищука з Житомирщини та його дружину Аллу саме така.

У розмові з журналісткою «Журналу Житомира» Алла, в перервах між обов'язками мами маленького синочка, поділилася особистим, що лежить на її серці після втрати коханого.

Все почалося з одного лайка у TikTok

«Хтось комусь поставив там лайк, на який я навіть не звернула уваги відразу», — згадує Алла.

Через кілька тижнів вона побачила заявку в друзі у Facebook від Сергія. Почалося листування — спочатку в месенджері, потім у Signal. А ще були квіти, які його сестра Інна приносила Аллі на свята — на Миколая, Новий рік.

Це дивувало Аллу: людина, яку вона ще навіть не бачила наживо, вже робила їй такі знаки уваги. А сам Сергій тим часом був на службі. 95-та окрема десантно-штурмова бригада, артилерія.

«Мене підкупила його доброта, щирість і така гарна посмішка. Ну серйозно, ви бачили його посмішку? Вона прекрасна» , — говорить Алла.

Сьогодні, розповідаючи про нього, ці спогади викликають теплі почуття. Хоча зізнається: після смерті Сергія посмішка стала рідкістю.

«Треба брати щастя у свої руки»

Через два з половиною місяці після знайомства Алла зрозуміла, що настільки звикла до Сергія у своєму житті, що більше не хоче чекати.

Тож поїхала до нього. На Донбас. У Слов’янськ. Сергій не кликав її сам. Навпаки — переживав за її безпеку. Але одного вечора Алла написала:

«Чуєш, а чому ти мене не звеш на Слов’янськ подивитись?)»

скриншот зі сторінки Алли

Через два тижні вона вже їхала назустріч коханню всього свого життя.

Перша зустріч виявилася саме такою, якою мала бути зустріч двох людей, які ніби давно знають одне одного.

Вона розпитувала Сергія про війну, його побратимів, бліндажі, позиції, зброю, їжу, ліки. Питала, чи не холодно хлопцям і наскільки близько ворог.

Сергій терпляче відповідав на кожне питання. І переконував її, що з ним та побратимами все буде добре.

Тоді Алла ще не знала, скільки разів у майбутньому буде чіплятися за ці слова.

Сергій розповідав їй і про перші бойові виїзди. Про Серебрянський ліс, де на початку служби вони ще не до кінця розуміли, де облаштовувати бліндажі та позиції. Про відсутність зв’язку. Про постійні обстріли.

Тоді була його перша контузія. І перші сиві волосини.

Але для Алли Сергій залишався тим самим чоловіком, який посміхався і говорив, що все добре.

Скриншот: Алла веде щоденник спогадів про коханого

Після тієї першої зустрічі вона почала їздити до нього у Слов’янськ один-два рази на місяць. У червні вони разом поїхали в гори. А в серпні Сергія з побратимами відправили на Курський напрямок.

Сергій Грищук на позиції. Фото надала Алла

«З ним і побратимами усе буде гаразд»

Той період став одним із найважчих для Алли та родини Сергія.

Зв’язку не було тижнями.

Потім побратими почали передавати повідомлення від нього. А згодом Сергій знаходив можливість вибігти до пілотів дронів, у яких був інтернет. Кілька хвилин телефонної розмови ставали для Алли найкращими моментами дня.

Коли хлопців почали змінювати на позиціях і Сергій опинився на українській території, Алла вже їздила до нього в Суми.

Саме там, у листопаді 2024 року, він зробив їй пропозицію.

Вона відповіла: «Так».

А потім була ще одна війна — між бажанням Алли зберегти коханого і його відчуттям відповідальності за побратимів.

24 січня 2025 року автомобіль, у якому перебував Сергій та його побратими, атакував FPV-дрон. Сергій отримав акубаротравму та розрив барабанної перетинки.

Але навіть поранений, він насамперед кинувся допомагати іншим. За даними родини, після атаки Сергій витягував побратимів з автомобіля та допомагав пораненим.

Аллі він зателефонував із невідомого номера.

«Кіць, ти не переживай, по нас трішки прилетіло».

Після операції та реабілітації Сергій міг залишитися вдома. Алла та його рідні намагалися знайти спосіб перевести його подалі від фронту.

Але Сергій відмовився. Він переживав за своїх хлопців. Через поранення кількох військових людей не вистачало, а побратими не могли нормально змінюватися на позиціях.

Його сестрі Ірині він сказав:

«З хлопцями почав, з ними і закінчу».

«Найкращий день у моєму житті»

24 травня 2025 року Алла та Сергій одружилися.

«Найкращий день у моєму житті.Ми були неймовірно щасливими», — згадує вона.

Допис, поширений Алла Грищук (@alla_yuskova)

Після весілля знову була служба. Восени Сергія перевели на Донбас — на Покровський напрямок.

Сергій Грищук на позиції. Фото надала Алла

Алла більше не могла приїжджати до Слов’янська. Було надто небезпечно.

У листопаді FPV-дрон знову влучив у машину, в якій перебував Сергій. Він не розповів про це одразу. Сказав лише через кілька тижнів.

Алла пам’ятає ту розмову дослівно.

«Кіць, по нас трохи прилетіло. Я розумію, що то випадковість, той дрон, але мені тепер страшно тудою їхати. Не за себе, за хлопців переживаю».

Саме тоді вона вперше почула від нього, що йому страшно. Бо раніше Сергій завжди говорив, що все добре.

У грудні він приїхав у відпустку на один тиждень.

Вони побували у батька Сергія в лікарні, їздили додому, проводили час разом.

Говорили про майбутнє, про мрії: про будинок, про те, щоб завести собаку, ще одного кота. А ще, щоб садити домашні помідори, які Алла дуже любить.

Це були звичайні сімейні мрії. Мрії двох людей, які тільки почали будувати своє життя.

16 грудня Сергій повернувся на службу. А 24 грудня загинув.

«Я молила Бога, щоб то був не він. Не вимолила…»

Сержант Сергій Грищук загинув під час виконання бойового завдання внаслідок ураження автомобіля FPV-дроном поблизу села Сергіївка Покровського району Донецької області. Йому було 40 років.

Це була та сама дорога, якою йому вже було страшно їхати. Але Сергій поїхав.

Після загибелі почалося очікування ідентифікації.

Для Алли — страшне очікування, в якому ще жила маленька надія, що повідомлення про смерть помилкове.

«Ми чекали ДНК, і я молила Бога, щоб то був не він. Не вимолила…»

9 березня 2026 року Сергія поховали після проведення ДНК-експертизи.

Але ще до цього, 25 грудня, наступного дня після загибелі чоловіка, Алла дізналася про інше.

Вона вагітна. Того дня сестрі Сергія наснився сон, у якому вона запитувала Аллу, чи не вагітна та. Алла зробила тест. Дві смужки.

Новина, про яку вони мріяли разом. Новина, яку Сергій так і не почув.

«Щастя, яке мало бути на двох»

Згодом Алла зробила фотосесію під час вагітності. На світлинах — майбутня мама і маленьке життя, яке Сергій так чекав. Вона називає ці фотографії історією про «радісний смуток».

Про щастя, яке мало бути на двох. Про біль, який тепер доводиться нести одній.

Про тата, який залишився на фотографіях, у спогадах і в маленькому житті, якого він так чекав.

«Це про любов, яка не закінчилася разом із його життям» , — говорить Алла.

Вона не приховує: після смерті чоловіка її життя розділилося на «до» і «після».

«Невимовно боляче без нього. Скоро буде 9 місяців від загибелі, а наче вчора це сталось».

Але 10 вересня 2026 року у цій історії з’явився новий розділ. Народився син.

«Один діамант маю в серці, другий був під серцем, а зараз на руках».

Вона дивиться на дитину і бачить чоловіка.

У сина Сергієві очі і його посмішка.

«Сергій — найдобріша, найщиріша людина, яку тільки можна було знати»

Сергій народився 18 листопада 1985 року у селі Словечне на Житомирщині.

До війська був мобілізований 30 червня 2022 року. Служив в артилерійській батареї 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

За час служби пройшов шлях від номера обслуги та старшого навідника до командира відділення, а згодом — головного сержанта-командира гармати.

Виконував бойові завдання на Лиманському, Куп’янському, Курському, Сумському та Покровському напрямках.

За мужність і службу Сергій був відзначений низкою нагород, серед яких почесний нагрудний знак «Золотий хрест», «Хрест пошани», «За знищення ворога», «Хрест хоробрих», який був вручений посмертно. У квітні 2026 року його також посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

У серпні 2026 року родина ініціювала електронну петицію про присвоєння Сергію Грищуку звання Героя України посмертно.

У тексті петиції його рідні пишуть, що Сергій був людиною, яка не залишалася осторонь, коли від його дій залежала безпека побратимів.

Станом на 23 вересня петиція №22/268782-еп зібрала понад 20,2 тисячі голосів із необхідних 25 тисяч і продовжує збір підписів.

Допис, поширений Петрівна Ірина (@petrovna_and_princess)

Житомирські