«Що б не сталося, у дитячому садочку ти маєш усміхатися, бо діти чекають від тебе позитиву»

26 вересня 2026 р. 11:12

26 вересня 2026 р. 11:12

Вихователька дитячого садочка зі Звягеля Валентина Дейнеко стала героїнею чеського часопису «Moderní divadlo». У відвертому інтерв'ю вона розповіла про втрату чоловіка-військового та порятунок від депресії завдяки щоденній роботі з дітьми. Її історія демонструє іноземній аудиторії незламність українців: від організації зборів для ЗСУ та створення дитячих оберегів до експертної підтримки родин, які розшукують зниклих безвісти.

Валентина Дейнеко – 53-річна вихователька дитячого садочка у Звягелі на Житомирщині. Вже п’ятий рік з початку повномасштабного вторгнення вона спостерігає, як війна впливає на наймолодших дітей. У червні 2022 року її чоловік-військовий зник безвісти на Донеччині. Робота допомогла їй пережити втрату. Війна навчила Валентину стійкості – тепер вона допомагає військовим та підтримує інших жінок, які розшукують своїх рідних.

Так сталося, що професія, яку я обрала в дитинстві, супроводжує мене протягом усього життя. Я виросла у маленькому селі. У мене було дуже багато іграшок, зокрема ляльок. Проводила з ними уроки. Казала, що буду вчити найменших дітей. Закінчивши школу на відмінно, вступила у педагогічне училище.

Ті, хто народився у 1970-х, – це покоління, багато представників якого не знайшли своєї місії у житті. Ми починали вчитися, коли був Радянський Союз, і цінності були зовсім інші, а випускалися вже у незалежній країні. Змінилось абсолютно все. Улітку 1991 року я поїхала у піонерський табір. Директор і піонервожаті не знали, що робити: того, що було раніше, уже немає, а нового ще ніхто не прописав. Мені випала група, де були підлітки, майже всі – із неповних сімей. Це був перший досвід, коли не я вчила дітей, а діти вчили мене життю. Було непросто, але я згадую про це з вдячністю.

Під час навчання я жила далеко від дому, мої сусідки по кімнаті також. У період, коли в магазинах не було продуктів, ми голодували. Щодня хтось із гуртожитку займав чергу і купував хліб, решта ходили на пари. Хліб давали по одному буханцю на руки. Ми їх потім приносили та роздавали. Пам’ятаю, мене пригостили закордонним шоколадом, і це була ейфорія, бо ти його не їв не знаю скільки років. Була можливість вступати у виш, але я втомилася від голодного навчання. Повернулася у село й одразу почала працювати з дітьми. Це була сільська школа, я добиралася до неї 7 кілометрів.

У середині 2000-х школу закрили. Чоловік запропонував переїхати у Київську область. Це сталося взимку, серед навчального року, тож роботи в освітньому закладі я знайти не могла. Пішла працювати контро-лером на пероні. Тяга до педагогічної роботи була і там – із дітьми, які добиралися електропоїздами до школи, ми ліпили сніговичків, грали в різні ігри. У мене навіть було прізвисько – «народний вчитель». Потім, на мій день народження, телефонує сестра, вона працювала у Києві: «Я тобі зробила подарунок – влаштувала на роботу у дитячий садочок вихователькою».

Я поєднувала дві роботи – два дні на залізниці, два дні у садочку. Дітки були маленькі, різновікова група від одного року і семи місяців до трьох років. Пропрацювала вихователькою рік, доки 2008-го ми не переїхали у Звягель на Житомирщину. Підростала дочка-підліток, їй потрібна була увага. Я не могла забрати її до Києва.

Місто Звягель мені близьке. Від мого села до Звягеля всього 21 кілометр. Мій хрещений батько, композитор Іван Мамайчук, був директором будинку культури. Кожен раз, коли відбувався якийсь концерт, ми їздили на нього усією сім'єю і він мене проводив за лаштунки. Через це місто у мене асоціюється зі святом. Після Києва я довго не могла призвичаїтись до Звягеля, тому що тут розмірене життя, а я звикла до швидкості. Я любила і зараз люблю Київ через постійний рух, мені подобалося бути його молекулою. Та швидкість не завжди добре. Ловила себе на думці, що за цим ритмом не побачила, як цвіте бузок, чи як молода весняна трава змінила свій колір від світлого до темно-зеленого.

Коли я прийшла у садочок «Веселка», це був один із п'яти садочків в Україні із власною авторською програмою моржування і загартовування. Тут працювали сильні фахівці. Довго не могла зрозуміти методику роботи. У школі все було простіше – певні типи уроків, наприклад, подача нового матеріалу, уроки закріплення і повторення, контролю. Потім зрозуміла, що у садочку головне, щоб діти здобули певні знання, і як ти це будеш робити – неважливо. Тут у мене була можливість розкритися саме як творчому педагогу. Коли пропонувала свої ігри, мене питали, в якій книжці я це вичитала. Кажу: «Я їх придумала».

У переддень повномасштабного вторгнення у мене був день народження. Я взяла вихідний, пів дня просто гуляла містом, а потім готувала смаколики, щоб пригостити колег та діток. Вранці, 24-го, коли випадково увімкнула телевізор, почула, що настала війна. Ніхто не знав, що робити. Ми з чоловіком вирішили, що я з дітьми маю поїхати у село, а він залишився у місті допомагати теробороні.

Мій чоловік Анатолій був звичайною людиною, працював на кар'єрі. Коли почалася війна, він поніс документи у військкомат. Я казала: «Тобі ж немає повістки. Може, почекаєш?». А він: «Як я можу не піти? Якщо не я, то хто?». Така у нього була позиція, за яку я його завжди поважала. Є моменти із нашого життя, які згадую із вдячністю. Робота з дітьми виснажує, і ті емоції, які не можеш висловити на роботі, ти починаєш висловлювати вдома, а там теж маленька дитина. Коли чоловік бачив, що я на межі, він казав: «Доцік, мама втомилася. Пішли гуляти до річки». Вони робили мені таке розвантаження – йшли гуляти, а я відпочивала.

Він загинув 8 червня 2022 року. Довго вважався зниклим безвісти. Тоді зникло вісім військовослужбовців. Ми довго з'ясовували, чому так сталося. Багато було написано листів, зокрема Президенту, бо спершу розслідування не велося. Здійснили велику роботу, після чого я та мої колежанки по горю багатьом допомогли – ми знали алгоритм пошуку і яку пораду дати людям, у яких в родині також сталася трагедія. Продовжували шукати, доки не дійшли до крайніх свідків, які сказали, що дійсно, усі наші рідні загинули.

Тіла до цього часу не знайшли й не знаю, чи колись буде збіг по ДНК-експертизі. Та територія тепер окупована. У нашому місті є Алея пам’яті (меморіальна зона зі світлинами загиблих воїнів, що проживали у громаді – прим.) . Ми встановили банер, нам із донечкою є куди покласти квіти, мені є куди піти поговорити з ним, порадитись. Це звичайне полотно, але хоча б щось. Це моя мрія – поховати його повноцінно.

Думаю, саме робота з дітьми витягнула мене з депресії. Те, що я працювала зі спеціалістами, – це одне, але коли ти приходиш на роботу і бачиш цих діток, вони самі тобі підказують, що ти маєш з ними робити. Ти забуваєш про свій тягар на душі і повертаєшся до нього лише вдома.

Під час повітряних тривог ми старалися знайти для дітей якісь маленькі радощі, переводити стресову ситуацію на позитивний лад. Наприклад, у кожної дитини був тривожний рюкзачок із речами першої потреби. Туди входила вода, печиво, сухофрукти. Коли діти спускалися в укриття, я їм дозволяла відкривати рюкзаки і їсти ці смаколики. Тому, коли почалася тривога, вони казали: «О, ура, тривога!».

Ми всі втратили відчуття стабільності, не лише я, а дуже багато людей. З’явилося відчуття тривоги, навіть не за себе – за рідних. Почала цінувати маленькі сімейні радощі. Кожні вихідні їду в село до старенької мами. Я стараюся зібрати разом своїх доньок, старша донька з онукою живуть окремо. Ми влаштовуємо посиденьки, наприклад, ліпимо вареники, випікаємо піцу, можемо переглянути цікавий фільм. Життя таке коротке, і ми не знаємо, що буде завтра, і хочеться, щоб у нас було що згадати через кілька років.

Незалежно від того, що відбувається у державі, я орієнтуюся на звичайних людей. Вони зі своїх малих зарплат донатять на ЗСУ, волонтери організовують збори на дрони, екіпірування, – я теж до цього дуже часто долучаюся, – дітки в садочку малюють малюнки для цих військових. У мене в родині багато людей, які воюють. Коли я кажу своєму куму, що надішлю йому смаколики, він відповідає: «Не треба, нам привезуть». А коли кажу, що надішлю дитячі малюнки, то «О, звичайно!». Я йому вислала прапор з дитячими ручками – кожна дитинка залишила відбиток своєї руки, ми написали, вік та імена. Він зателефонував мені і сказав: «Це мій оберіг, завжди його ношу з собою».

Я ніколи не подорожувала. Колись давно поїхала у Крим до родичів один-єдиний раз. Завжди не вистачало грошей. Коли цьогоріч сестра зателефонувала і сказала, що ми ідемо у Карпати на тур вихідного дня, я засумнівалася, на що вона відповіла: «Як хочеш, але квитки вже куплені». Ми поїхали, і я відчула кайф від відпочинку. А коли ми проїхали через Львів, я собі пообіцяла, що кожен рік буду кудись їздити перезавантажуватись. Після закінчення війни я мрію об'їздити Україну, бо знаю її лише з відео та фотографій.

Іноземці ніколи не зрозуміють, чому ми так тримаємося за свою країну. Ніби клаптик землі, яка різниця, хто буде при владі? А різниця є. Ми не хочемо, щоб прийшли на нашу землю і затоптали нашу культуру, віру, все, що нам близьке. Я б хотіла, щоб іноземці взяли з нас приклад у боротьбі за світле майбутнє. Ми ж навіть не для себе виборюємо цю свободу, а для своїх дітей і внуків, щоби вони жили у країні, де б вони були господарями, а не хтось.

Олександра Доморосла

Житомирські