Від Звягеля до Голлівуду: тренерка Саша Браун про ціну ідеального тіла та американські реалії

27 вересня 2026 р. 17:02

27 вересня 2026 р. 17:02

Мама відправила її до Луганська практично за шкірку – щоб хоч хтось у родині мав вищу освіту. У школу міліції не взяли: завалили на фізкультурі, вимагаючи хабаря. Через двадцять років ця дівчина зі Звягеля виступала на «Міс Олімпії» – головній сцені світового бодибілдингу, тренувала французький гурт M83 і голлівудських акторів, а її фото без дозволу рекламували таксі в Москві. Ганна Ткаченко, вона ж Саша Браун, розповіла нам про сто каченят у дворі, перший спортзал зі штангою і стадіоном, мамину хворобу і про те, чому після сорока тренуються вже не заради красивої фігури.

Сто каченят і корови

Ганна Ткаченко народилася у Звягелі. Приватний будинок, дві сестри, мама – все життя бухгалтерка в колгоспі, батько – головний інженер на машинобудівному заводі.

– Це постійно картоплі, буряки, корови, свині, гуси. Вчора якраз збиралися з рідними, згадували про сто каченят, сто курей, – розповідає вона. – У мами навіть знайомі не вірили, що на цій маленькій ділянці стільки всього було: і коні, і кози. Я казала: у нас були козенята замість кошенят, щоб гратися.
Тепер, коли вона розповідає американцям, що вміє доїти корову й робити сир, ті дивляться на неї, наче вона показує фокус.

У 1991-му все почало валитися. Мама пішла торгувати і поступово збудувала бізнес. У доньки ж до дев'ятого класу були погані оцінки й непрості стосунки з однокласниками.

– Знаєте, в школі буває так: не дуже добре одягаєшся – з тобою не будуть дружити, – каже вона. – А потім мама почала бізнесом займатися, з'явилися гарні речі. Останні кілька років були найкласніші.

Дві тисячі доларів за фізкультуру

Мама вирішила: донька їде до Луганська вступати в школу міліції. Там жила старша сестра. На три місяці літа замкнула вдома з книжками – бо ні в неї, ні у двох старших доньок вищої освіти не було.
– Практично за шкірку посадила в поїзд. Я плакала всю дорогу, – згадує Ганна. – Виросла біля річки, а тут посадили в чотири стіни. Просила: мамо, забери назад.

Усі іспити вона склала. Лишався останній – фізкультура. Тоді до мами підійшов чоловік і сказав: дві тисячі доларів, інакше ваша дочка не вступить.

– Мама каже: вона ж уже все склала, вона в нас завжди така спортивна. Він: не вступить, – переказує Ганна.

Далі вона пам'ятає чітко. Біжить стометрівку – ставлять останнє місце, хоча вона бачила, якою перетнула лінію. Починає віджимання – суддя рахує «один, один, один» і каже, що вона не торкається грудьми.

– А як же не торкатися, як у мене груди в сімнадцять уже були хороші, – сміється вона. – З того моменту стало так образливо. Іноді думаю, може, через це я і почала спортом зай-матися.
Не вступила. А тоді, якщо не вступив, рік пропадав. Лишався тільки факультет комп'ютерних технологій Східноукраїнського університету.

– Мама: іди вже, куди є. То я стала комп'ютерницею.

Штанга, лавка і стадіон

– Я займалась плаванням декілька років в маленькому басейні за мостом. Його називали «лягушатник», бо був у підвалі. Коли збудували новий басейн (що на автовокзалі), я пішла туди вперше і захворіла. Після того мама не пустила більше. Сказала: іди краще вчись битися.
Так почалися рукопашний бій, дзюдо, джиу-джитсу – вісім років. А в Луганську, після першого року самостійного життя на макаронах із хлібом і пивом, Ганна вперше набрала вагу. Подруга покликала в університетський спортзал.

Там була штанга для присідань, лавка для жиму й стадіон. Більше нічого. Подруга не пішла туди більше ніколи. Ганна лишилася.

– Коли в Америці клієнти кажуть: ой, мені не вистачає якогось тренажера, ця бігова доріжка незручна, я питаю: а на стадіоні не хочете бігати і присідати зі штангою? – сміється вона.

Перший тренер знайшов її сам – старший чоловік, який побачив потенціал. Через кілька місяців вона приїхала додому з результатами.

– Мама: що це таке? Ти ж будеш, як мужик. Нащо тобі ці м'язи? Я кажу: мені подобається сильною бути.

Тренував він її недовго. Одного ранку Ганна прийшла на тренування, а його не було. Потім дізналася, що він помер.

Жінка з обкладинки

У тому ж луганському спортзалі на лавці лежав чийсь забутий фітнес-журнал. На обкладинці – американська фітнес-модель Моніка Брант.

– Я побачила і подумала: оце тіло, це те, чого я хочу, – згадує Ганна. – А з мене ще приколювалися: ти розумієш, хто вона і хто ти?

Через роки вони познайомилися в Штатах і потоваришували.

– Вона мені: Боже, пам'ятаю, ти прийшла і такими очима на мене дивилася. Я ж тоді ще нічого нормально сказати не могла.

Америка, яка не відпустила

До США Ганна приїхала на три місяці – відпочити, погостювати в сестри, проте залишилась жити.
Саме там вона вперше почала працювати з тренером за програмою: харчування плюс правильна техніка. У 2008-му вийшла на сцену.

– Ти ще не знаєш, який вигляд матимеш. Не можеш себе ні з ким порівняти. Виходиш, як американці кажуть, no expectations. Це було найкраще відчуття.

Але піднятися вище місцевого рівня негромадянка не могла. Саме через це вона й подалася на громадянство.

А у 2012-му вже купила квиток в один бік – додому. Мама шукала для неї квартиру. Ганна полетіла відпрацювати останній контракт на спортивній виставці, повернулася, відкрила поштову скриньку, а там – запрошення на громадянство.

– Америка тоді мене не відпустила.

«Це моя доця!»

Своє перше змагання виграла у 2008 році у Сан-Дієго NPC та кваліфікувалась на національний рівень.

У 2009-му Федерація бодибілдингу України запросила її виступити на Кубку України в Іллічівську (нині Чорноморськ – прим. ред.). Доти мама в доньчине захоплення не вірила – вважала фото в журналі непристойними.

– Казала: негарно для дівчинки так робити. Це соромно.

У Києві вона зустріла худу засмаглу доньку словами «Боже, яка худа, зараз будемо тебе борщем годувати». Домовилися: спершу сцена, потім годування.

А на сцені мама її побачила з зачіскою, макіяжем, у купальнику, під музику.

– Вона так кричала: це моя доця! А коли я виграла Кубок України, її було чути на весь зал.

Відтоді мама зустрічала її в аеропорту з вареними курячими грудками й яйцями.

За перемогу в Іллічівську Ганна кваліфікувалася на чемпіонат світу в Італії, де ввійшла в топ-десять. У 2011-му взяла перше місце на South California Champions, у 2012-му – друге на NPC USA. А у 2014-му вийшла на «Міс Олімпію» – у рік п'ятдесятиріччя турніру.

– Це практично мета кожного бодибілдера. Просто сам факт, що ти вийшла на цю сцену, бо кваліфікацію дуже важко отримати.

Загалом вона виступила на 38 змаганнях із бодибілдингу (з 2008 по 2018 роки).

«Хто ти така, ти ніколи не дійдеш»

Найприкріше, каже вона, що таке писали не американці.

– Тоді почалися всі ці форуми. Наші писали: хто така, ти ніколи туди не дійдеш. А в американців навпаки: той факт, що ти з маленького містечка і доходиш до великої сцени – це взагалі клас.
Для неї це стало паливом.

– Я така людина. Ти мені скажеш, що я щось не можу – я це зроблю.

Ціна була висока. На першому місці тренування, на другому їжа, на третьому – відпочинок. Стосунки цього часто не витримували.

– Не всі можуть, і я їх розумію. Ніколи не згадуватиму поганим словом, – каже вона про колишніх партнерів. – Спочатку всі підтримують, а потім розуміють, що в тебе тільки одна мета.

Рак і ліс під Києвом

У 2015-му мамі діагностували рак – ставили четверту стадію. Ганна кинула в Америці все: роботу, клієнтів, квартиру і приїхала на рік.

Возила маму на процедури під Київ на маленькій машинці, яку в родині називали коробочкою. Поки мама лежала на радіації, донька йшла в ліс тренуватися з колодами.

– У мене було так: або я сидітиму й плакатиму біля неї, ще невідомо, чи вона виживе. Або піду в ліс тренуватися.

Маму витягли. Тепер Ганна приїжджає двічі на рік – водити її по лікарях, бо сама та не піде.

24 лютого

Повномасштабну війну мама зустріла в неї, у Каліфорнії.

– Відтренувала останню групу, сиджу, дивлюсь, а в Instagram пішло Pray for Ukraine. Не можу зрозуміти, що сталося.

Дзвонила сестрі, племінниці – ніхто не відповідав. Сиділи з мамою всю ніч і плакали.

Мама вже наступного дня просилася додому. Ганна не пускала – і так рік і два місяці. Засадила три балкони квітами, завела рибок, щоб мама мала чим займатися.

– У мене один кактус усього був, – сміється вона.

Не допомогло: у мами почалася депресія, вона перестала їсти й схудла. Довелося везти додому.

Чому Саша?

За свідоцтвом про народження вона Ганна. Анною стала, коли виписували паспорт – просто переклали українське ім'я російською.

– І після цього мені казатимуть, що притискається російська мова? – каже вона.

У Луганську її дражнили за швидку українську. Іспити з математики й фізики доводилося складати письмово: викладач не розумів усно.

– Мені казали: можна повільніше і щось російською?

А в Америці ніяк не могли вимовити «Аня» – виходило «Анья». Так з'явилася Саша. Коли отримувала громадянство, записала повністю: Саша Анна Браун. Браун – за чоловіком.

– Якщо мене звуть Анна, то ця людина знає мене ще з України.

З цим ім'ям вийшов ще один жарт. Саша Браун у Штатах – типове ім'я афроамериканки.

– У коледжі перекличка. Викликають: Саша Браун. Я: I'm here. Він знову: Саша Браун. Чекає, що руку підніме афроамериканка. А тут я, – сміється вона.

Клієнтка у 85 років

Зараз у Ганни маленька фітнес-студія в Каліфорнії. До маминої хвороби вона тренувала акторів і музикантів – зокрема французький гурт M83, який тоді щойно перебрався до Лос-Анджелеса.

– Два хлопці такі симпатичні. Їх продюсер сказав: у вас буде тур, і якщо ви фізично не будете готові, ви там просто здохнете, – сміється вона.

Тоді M83 в Америці ще не знали. Ганна їх підготувала, а потім поїхала в Україну до хворої мами.

Повернулася через три місяці, їхала в машині, увімкнула радіо – і почула їхню пісню.

– Я така: то це ж мої хлопці!

Частину імен назвати не може – підписувала угоди про нерозголошення. Деяким багатим клієнтам відмовляла сама.

– У них шість поверхів десь на голлівудських пагорбах, а до тебе ставляться, ніби ти нижча раса. Я себе поважаю і знаю, чого варта.

Розкручувати власне ім'я, робити бренд спортивного харчування не захотіла, хоча пропонували.

– Мені подобається допомагати людям. Коли через десять років пишуть: Сашо, я в тебе була на семінарі в Києві, ти мене навчила – оце для мене найважливіше.

Її клієнтки – від тринадцяти років до вісімдесяти п'яти. Найстарша прийшла тренуватися вперше в житті у 85.

«Не для краси, а для здоров'я»

Мамі зараз вісімдесят три. Свою першу гімнастику вона зробила в шістдесят п'ять – донька три місяці ламала звичку не снідати.

– Тепер струнка, як тополя.

Головна порада Ганни жінкам стосується не тренувань.

– На першому місці харчування. Тренуваннями ви не переробите те, що наїдаєте, – каже вона. – Багато хто думає: я ж тренуюся, чого не худну? На тренуванні спалила триста калорій, а щойно з'їла шістсот.

Але судити нікого не береться – знає, що таке заїдати стрес.

– Стрес – це найбільша емоція. Я не можу нікому казати: ти погана, бо товста.

І ще одне, що вона зрозуміла на своєму сорокарічному рубежі.

– До сорока ти хочеш просто мати гарний вигляд. А після сорока – щоб коліна не боліли і спина. Це вже не про красиву дупку, це про здоров'я. Не чекайте, поки лікар скаже, що вам треба тренуватися, бо м'язів, які тримають коліна, вже немає.

Її формула проста: ніколи не пізно.

– Тобі тридцять – починай, сорок – починай, вісімдесят – починай.

Про що не шкодує

Професійний бодибілдинг вона залишила – каже, красива фігура не функціональна. Тепер її спорт – гібридні змагання й перегони з перешкодами. Уже кваліфікувалася на чемпіонат світу, який наступного року прийматиме Гонконг.

Разом із нею бігає й бойфренд.

– Нормальні пари ходять по ресторанах, а ми бігаємо по горах.

Коли її питають, чи не змінила б чогось у своєму шляху, відповідає без вагань.

– Ніколи не шкодуй про те, що вже в минулому. Пам'ятай – це твої уроки. Те, хто ти є сьогодні, це те, що з тобою було.

Хоче тільки одного.

– Щоб не займала цілу добу дорога до мами. Щоб війна закінчилась.

А про Звягель, куди приїжджає двічі на рік, говорить із несподіваним для американської спортсменки захопленням – про електронну чергу в лікарні, про нове SPA, про офтальмолога, кращого за житомирського.

– Звягель – це взагалі моє серденько.

Житомирські