В Бердичеві попрощались з загиблим на фронті Володимиром Сичем, який любив свободу, рок і Україну

04 жовтня 2026 р. 23:59

04 жовтня 2026 р. 23:59

Головні події Бердичева за тиждень, безкоштовні оголошення, актуальні вакансії та вигідні пропозиції від місцевих компаній! Купуйте новий номер газети №40 від 01.10.2026 у газетних кіосках.

Володимир Сич народився в Бердичеві 28 жовтня 1984 року в сім’ї службовців місцевої колонії. Навчатись маленького Вову віддали до школи №1, і якось він там вчився, але по-справжньому зрозумів що йому потрібно лише після того, як до рук потрапила гітара.

В 13 років він прийшов до Будинку дитячої творчості (тка тоді називався колишні Будинок піонерів та майбутній Центр позашкільної освіти) на гурток Вокально-інструментальний ансамбль, під керівництвом Василя Кармазіна. Саме тут тоді збирались ті, хто рок не просто любив, а марив ним. Хлопці і дівчата освоювали перші акорди,  перші гітарні «примочки», і «лабали» ритми рок-кумирів без нот, а співали всесвітні хіти абсолютно не знаючи англійської.

Це було місце, де вони мріяли про свої пісні, про свою музику і про свою майбутню славу. Незважаючи на незвичні зачіски і не завжди зразкову поведінку в будинку творчості їх не просто терпіли, а навпаки, допомагали чим могли. Неформальною «рок-мамою» стала для них заступниця директора Олена Ланцова, яка заступалась за рокерів, якщо вони десь щось учудили.

І як правило, одним з перших «чудильщиків» був саме Вова Сич. Його називали бердичівським Куртом Кобейном, адже він був трохи схожий з кумиром, а пісня «Нірвани» переспівував не знаючи ні слова по-англійські.

На початку двотисячних редакція нашої газети організовувала міські рок-фестивалі кілька років підряд, тоді ми й познайомились з більшістю місцевих рокерів, в тому числі і з Володимиром. «Зуби на бордюр», «Винос тела», «Розмальовані задоволення», «Чавкає в кеді» – це неповний перелік назв гуртів, в яких на соло-гітарі, басу чи барабанах грав Вова Сич. Після переспівів пішли і власні пісні, найвідомішою з яких була композиція присвячена жертвам міліції.

Після дев’ятого класу він поступив в машколедж на ливарника, але звісно ж, навчання було далеко не на першому місці, адже рок вже давно зайняв цей рядок життя. Після коледжу Володимир пішов навчатись на музиканта в Житомирський коледж мистецтв, та швидко переконався, що там панк-рок ще не увійшов у програму, а все інше його цікавило значно менше.

Друзі, музика, веселе життя продовжували бути на першому плані навіть тоді, коли більшість колишніх рокерів вже стали сімейними та трохи відійшли від рокерського драйву. Спробував і він створити сім’ю, в якій незабаром народилась донька, але довгим сімейне щастя не було.

Заробляти на життя теж доводилось не музикою чи малюванням (а він був справжнім майстром психоделічних замальовок кульковою ручкою), а роботою сантехніком на водоканалі та різноманітних підробітках.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир кілька разів сам приходив до ТЦК, але йому відмовляли в мобілізації через стан здоров’я. І тільки влітку 2024 року таки взяли на службу і він обійняв посаду стрільця – номера обслуги 1 мотопіхотного відділення 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України.

Спочатку служив в тилу, а потім все ближче і ближче до лінії зіткнення, яка нині перетворилась у смугу шириною в десятки кілометрів. Щодня телефонував мамі, часто писав друзям, жартував, згадував спільні концерти та репетиції.  Цікавився міськими новинами, іноді коментував їх на сторінці газети.

4 вересня Володимир вперше не вийшов на зв’язок з рідними і невдовзі мама отримала сповіщення, що він зник безвісти. А ще через деякий час стали відомим подробиці його останнього бойового завдання. У складі евакуаційної групи Володимир Сич вийшов за пораненим побратимом, але артилерійський залп не дав змоги повернутись їм назад. З чотирьох воїнів троє загинули на місці, а четвертий у важкому стані знаходиться в госпіталі. Сталось це поблизу села Іжевка Краматорського району Донецької області. Лише за кілька тижнів вдалось повернути тіло Володимира, і сьогодні в Бердичеві провели в останню путь відважного Воїна.

До батьківської оселі по вулиці Озерній зібрались чи не усі мешканці цього тихого мікрорайону, друзі, знайомі, колишні музиканти та їх колишні прихильники, бойові побратими та просто небайдужі бердичів’яни. Після відспівування тіла в Свято-преображенському храмі, вони сформували величезну колону чи не з півсотні автівок з прапорами, яка поїхала сьогодні не зовсім по звичному маршруту.

Проїхали повз МПК імені Шабельника, де репетирував колись юний музикант у студії В’ячеслава Одинця, та виступав на великій сцені, повз першу школу, де він добавив чимало сивого волосся вчителям, повз будівлю ЦПО імені Разумкова, де зламав немало паличок та порвав немало струн, але де став справжньою людиною.

На військовому секторі міського кладовища знову звучала молитва, траурна промова міського голови і військовий салют. Стільки багато людей на похованнях військових нечасто буває останнім часом. Сергій Орлюк часто у подібних промовах згадував фразу одного військового, який казав: « Я воюю за тих, хто йтиме за моєю труною…». Тож сьогодні Володимиру Сичу було б не соромно за своїх друзів, за яких він воював, вони прийшли пройти за труною…

Житомирські