Історія житомирянина Владислава Стоцького, який пройшов пекло оточення, вижив завдяки диву та знайшов Бога на фронті

06 жовтня 2026 р. 13:55

06 жовтня 2026 р. 13:55

«Я міг стояти на двох ногах і дивитися на сонце. Я міг дивитися на сонце! Мені ще дали склянку молока. Я пив молоко з печивом… І це було щастя».

Владислав Стоцький — старший лейтенант Національної гвардії України, командир взводу бригади «Рубіж», Герой України.

Під час боїв біля селища Спірне у Бахмутському районі Донецької області він разом із побратимами упродовж 68 днів тримав оборону в умовах, де кожен день міг стати останнім.

Нестача води, відрізана логістика, постійні штурми, загибель побратима, позиція, де не можна було навіть випростатися на повний зріст… Та про це — пізніше…

«…Давай браслет»

Липень 2024-го. Дорогою до Слов’янська Владислав побачив намети з капеланами. На картонці напис: «Обід для ЗСУ.. Безкоштовно». Зупинився, поїв. Підходить капелан.

«Подарунок тобі хочу зробити, — до Владислава. — Є книга — збірник молитов. Є ось такий браслет».

« Нащо мені та книжка? Давай браслет», — відповідає.

Капелан знімає зі своєї руки й одягає на руку бійця.

«Серце — то любов. Знак ділення — гріх, — трактує символи на браслеті капелан, — хрест — Бог. Знак питання — людина мислить сама».

Пізніше браслет з капеланової руки стане для Владислава потужним оберегом.

«Позиція маленька була, як ведмежа барлога…»

Вересень 2024-го. Позиція «Пінчер» біля села Спірне на Донеччині. Сіверський напрямок. Тут точилися запеклі бої.

«Позиція маленька була, як ведмежа барлога. Ямка в землі. Нора. Ми на четвереньках пересувалися. Не могли у зріст стати. І не бачили сонця. Бо не виходили звідти. Тільки коли треба було стріляти по ворогу», — згадує Владислав.

16-го вересня ворог розпочав штурм. Ворожа колона з десятків одиниць бронетехніки… Техніку хлопці почали знищувати, і російська піхота спішилася. Зав’язався стрілецький бій.

«Того дня загинув мій побратим Олександр Хомяк. 20 -го вересня йому мало б виповнитися 30 років. Здружилися з ним. У вересні земля вже холодна. Коли спали на землі, обіймалися з побратимом, щоб зігрітися…, — згадує. – Сашко так і не встиг створити сім’ю. Маму його звати Людмила. Єдиного сина втратила. Я зустрічався з нею».

«Господи, пити, просто пити..»

Через вогневий контроль ворога доставляти на позиції їжу, воду й медикаменти стало важко. Російські війська зайшли на дорогу, якою проходила українська логістика. Загинули ті, кого бійці називають «ніжками», — люди, які доставляють на позиції їжу та воду.

Тепер — чи вистачить води, щоб дожити до наступного дня?

Під час нашої розмови Владислав показує у своєму смартфоні переписку зі старшиною:

«Рома, знайди, будь ласка, гречку в банці, дві штуки. І воду треба скинути. Сто відсотків треба».

Відповідь старшини: « Сьогодні мінус. Втратили останній борт» .

Владислав у відповідь надсилає фото, на якому — чверть пляшки води. Це все, що залишилося на чотирьох бійців у спеку..

Допили. День без води. Ніч без води. Говорять одне з одним, жартують, щоб легше було. Другий день без води. Друга ніч без води.

«А на третій уже так пити хочеться… Ніхто вже не говорить, і жартів вже нема. Мовчимо.. Сергій Лялька лежить із посохлими губами й ледь ворушить ними, намагаючись хоч трохи змочити їх слиною…»

І тоді Владислав згадав про браслет на своїй руці…

«Хрест — то Бог. Так казав капелан. Господи, я не знаю, як говорити. Пити… Просто пити. Зроби щось».

Через пів години по радіостанції пролунало:

«Владос, зараз дрон спустить 0,5 води. Це все, що ми змогли».

Та цього вистачило. Щоб дожити до вечора вистачило. А вночі — ще прибуло.

« Це була найсолодша вода у житті».

«Його тіло — як щит…»

«Нас четверо. Я, загиблий Сашко, Сергій Лялька і Роман Омеляненко. Йому в руку куля поцілила. Розірвало руку…»

Владислав відстрілювався на колінах, бо встати на цій позиції було неможливо. Аж раптом — граната.

«Чую цей звук, клацання — граната активована. А нема куди ховатися. І тіло Сашка — як лежачий поліцейський. Граната через тіло не котиться, бо тіло на вході лежить. Вибух під Сашком… Його тіло — як щит для нас. Не живий щит…»

Відстрілювався, доки не настала тиша. Стало тихо, і він вийшов на зв’язок: «Ми живі. В нас один 200 і один 300».

Виходити мали вночі. Але… дрони ворожі, небезпека в повітрі.

Він подивився на свої закривавлені коліна і знову поклав палець на хрест.

«Господи, я просив воду — і вода з’явилася. Просив згущонку — і згущонка з’явилася. Тепер прошу: нам треба вийти».

Вони вийшли…

Після…

«Мені весь світ був не таким. Я не міг їсти і спати».

Потім він поїде до капеланів на передову. До того, хто браслет йому дав. І довго плакатиме у його обіймах.

«Я хочу помолитися за тебе» , — скаже капелан. І він молитиметься, а Владислав ридатиме упродовж усієї молитви.

«Я, сильний чоловік із бородою, ридаю в його обіймах. А потім — якесь дивне полегшення після слова «aмінь». Запитую у капелана: хто ти? Він мені: я капелан. А це — сила молитви».

26 лютого 2025 року бійцям 3-го батальйону ” Свобода” 4 бригади оперативного призначення “Рубіж” НГУ Владиславу Стоцькому, Роману Омеляненку та Олександру Хомяку (посмертно) присвоєно найвищу державну відзнаку — звання Героя України.

… У лютому цього року Владислав побував у Сполучених Штатах у межах «Тижня України» у Вашингтоні. Зустрічався з конгресменами та сенаторами, спілкувався з українською громадою.

Він говорив про підтримку України як військовий, який пройшов через бої, оточення та поранення. Ділився власним досвідом і розповідав американським політикам, що насправді відбувається на передовій і чому важливо підтримувати Україну.

А ще — він зустрічається із молоддю. Цього разу говорив зі старшокласниками у стінах рідного йому ліцею №3. Зайшов у кабінет біології, посидів за останньою партою, за якою років десять тому вчився хлопчик, що стане Героєм України.

Зі старшокласниками говорив про свій досвід. Про те, що пережив на війні. Про те, заради чого ТАМ тримають оборону. Щоб хтось міг навчатися, будувати плани і … просто дивитися на сонце.

«Яке ж це щастя — стояти на двох ногах, пити молоко з печивом і просто дивитися на сонце…».

Житомирські