«Я не хочу, щоб люди приходили в СОБЄС!» — директорка департаменту соціальної політики Житомирської міськради

24 жовтня 2026 р. 20:20

24 жовтня 2026 р. 20:20

На її руках — татуювання квітів та ім'я «Віта». Вона зробила їх у перші місяці повномасштабного вторгнення. Пояснює просто: сиділа в коридорі під час тривоги й подумала, що якщо опиниться під завалами — це допоможе її ідентифікувати.

«Тут написано «Віта» — так мене називали тільки батьки. Це додає мені тепла. Ну й «Віта» — життя. А квітка тоненька, але квітне. Всупереч усьому», — показує татуювання Вікторія Краснопір.

Вона вчилася на інженера-технолога та юриста, працювала у нафтовидобуванні, була заступницею Житомирського міського голови. Нині очолює департамент соціальної політики міськради. Паралельно з цим вона пише вірші, есе і публічно виступає як авторка власних творів.

З Вікторією Краснопір я перетиналася ще тоді, коли працювала фотографкою, а вона була заступницею міського голови. Знала її радше через камеру — і через соцмережі, де час від часу бачила дописи з хештегом #несобєс. Поговорити тоді так і не довелося.

Цього разу зустрічаємося на Михайлівській. Вікторія прийшла у білому. Вона позує перед моєю камерою і розповідає про свій «несобєс».

#НЕсобєс

Хештег #несобєс вона придумала випадково — у маршрутці. Жінка поруч сказала, що їй треба їхати в «СОБЄС», і одразу додала: «Не хочу туди їхати. Що мене там чекає? Сто документів, сто слів…»

«І саме це слово «СОБЄС»... Та я сама не хочу працювати в СОБЄСі! Якби мені сказали, що моя робота — це СОБЄС, я б завтра пішла. Я не хочу, щоб наші люди приходили в СОБЄС, я хочу, щоб вони приходили в НЕсобєс — туди, де тебе вислухають, зрозуміють, чітко скажуть, що потрібно, і нададуть допомогу. А хештег так пишеться, бо це абревіатура від совкового «соціальноє обєспеєчєніє», фу, яка гидота».

Вікторія вітається з перехожими на Михайлівській, комусь просто махає рукою. Потім повертається до розмови.

«Держава не може просто «відкупатися» від людей умовно тисячею гривень. Ми працюємо з людиною і визначаємо потреби: людині потрібен продуктовий набір, відновити документи, супровід психолога, фахівця з соціальної роботи для родини, потрібно займатися з дітьми... Тобто ми все розкладаємо — такий собі інженерний підхід — визначаємо точки болю, хто може їх закрити й яким чином, проводимо через законодавчу базу. Це набагато краще працює, ніж просто дати грошей, які людина витратить і залишиться там, де й була».

За словами Краснопір, за зверненнями про грошову допомогу стоять інші проблеми — безробіття, відсутність потрібної кваліфікації чи потреба в перекваліфікації.

«У моєму житті також були моменти, коли доводилося просто брати й пахати цілину, займатися тим, чим раніше ніколи не займалася. Мені доволі часто доводилося скреготіти зубами й робити все в екстремальних умовах. Тому коли я кажу людині: «Вам дуже важко, але вихід є», я впевнена, що він дійсно існує».

«Мене плющить від подвійної шкали»

Вікторія згадує випадки, коли працівники департаменту приїжджали перевіряти матеріальний стан родини, яка зверталася по допомогу.

«Люди ніде не працюють, а приїжджаємо на подвір'я складати акти по малозабезпеченості — а там будинки, авто... Тобто, вірогідно, що люди все життя працюють неофіційно й отримують допомогу від держави, не сплачуючи податків. А їхні діти ходять у садочки та школи, які утримуються на чиїсь податки».

Для неї це питання не лише про виплати, а про особисту відповідальність.

«Якось мій вже на той час хворий літній тато, захотівши мандаринок, важкою ходою пішов за ними на ринок і приніс з кілограма декілька гнилих. Було дуже обурливо — ці мандарини виявилися останніми мандаринами його життя. У нас специфічна ментальність: ми звикли вимагати від когось чесності й уваги, але чи вимогливі ми до себе? Мене завжди плющить від такої подвійної шкали. Якщо я хочу чесності від суспільства, я маю ставити такі ж вимоги до себе».

Я не стримуюся і запитую, чи ненавидить вона людей.

« Ні. Я для себе вивела формулу: люди недосконалі, і не варто від них очікувати більше, ніж вони можуть дати. Мої претензії — це лише мої очікування. Якщо людина поводиться непозитивно — ну, вона недосконала. Якщо несе світло — я радію»

Інженерія соцзахисту

У складних ситуаціях їй допомагає досвід інженера.

«Я беру якусь проблему і намагаюся побачити в ній основу: що з нею робити, як з неї виходити. Знаєте, як ту капусту, просто почистити проблему від оцих листків емоцій, емпатії і всього іншого, і залишити просто чистий качан змісту, ідеї і бачення, що з цим робити».

Ми заходимо у кав'ярню. Вікторія замовляє какао і просить загорнути їй ще кілька тістечок із собою — щоб було «на потім» або пригостити когось. За столиком ми продовжуємо говорити про її роботу.

«У соціальній сфері є своя логіка і своя чіткість. І от мені це дуже подобається — вишуковувати в такій, начебто, довільній сфері свої правильні алгоритми роботи. Я чітко бачу, що потрібно, я чітко розумію, що потрібно зробити, що вимагати від самої себе, що вимагати від працівників і як рухати цю систему. Тобто вона м'яка, ця система, вона людяна, вона позитивна і хоче бути позитивною, але вона все одно накладається на закони руху документів, різних питань, на алгоритм дій».

Один із таких алгоритмів — цифровізація. Вікторія запевняє мене, що більшість документів потрібна лише під час першого звернення. Далі формується електронна справа, а інформацію про людину працівники можуть отримувати з підключених реєстрів. Але цифровізація, на її думку, не може повністю замінити живого контакту. Соціальна політика значною мірою стосується літніх людей, і не всі вони можуть користуватися електронними сервісами.

«Літні люди не мають можливості, наприклад, за QR-кодом переслати документи, або навіть та ж «Дія» у них не встановлена. Тобто ще доволі часто літні люди носять документи, це є насправді».

Вікторія наводить приклад своєї 84-річної мами, яка користується планшетом, банківськими та іншими застосунками. Але визнає: для частини людей це складно. Тому, каже вона, тим, хто не може впоратися самостійно, потрібна допомога працівника.

«У будь-якому разі, в соцзахисті абсолютної цифровізації не буде ніколи. Наприклад, у нас є екстрено-кризова послуга, коли телефонують і кажуть, що прямо зараз людині погано, треба виїхати, і нам треба вносити в систему електронного кейс-менеджменту копії документів, а цих документів може навіть не бути при людині, бо вона зараз десь на лавці й їй потрібна соціальна допомога прямо зараз».

Такі ситуації, каже Вікторія, вони передають до міністерства — просять спростити процедуру або додати необхідний функціонал. Працювати з правилами вона звикла не лише в соціальній сфері. До роботи в департаменті Краснопір була заступницею Житомирського міського голови Сергія Сухомлина з березня 2018-го до квітня 2019 року. Нині вона є радницею на громадських засадах народного депутата Ігоря Герасименка. Вона каже, що не сприймала це як політику — радше як адміністративні й управлінські обов'язки.

«Я швидше технократ» , — пояснює вона.

«Мені потрібна була внутрішня АЗС»

Щоб відновлюватися внутрішньо, з початком повномасштабного вторгнення вона почала писати. Спочатку есе, а потім — вірші.

«У якийсь момент організм просто заволав і запросив про якийсь компенсатор. І, напевно, відкрився якийсь портал в небо, і Бог сказав: «Бери і пиши». І я зрозуміла — оця власна внутрішня АЗС і є написання творів. Я не можу написати великий твір. Я думала колись, можливо, написати щось таке прямо велике. Але я зрозуміла, що це не моє. Тому що зараз час, напевно, швидких емоцій, швидких висновків, швидкого руху. І тому я точно не про романи, я про короткий зміст і про вірші як концентрацію емоцій».

Творчість для неї не є логічним конструктором.

«Поки я їду з Прозорого офісу до Героїв Десантників, у тролейбусі я встигаю написати вірш або половину есе. Це такий стан легкої невагомості, коли рядки самі приходять. Я не конструюю, не користуюся штучним інтелектом чи конструкторами рим. Теми беру з життєвих вражень, від ситуацій чи людей. Потім удома лише трохи шліфую. От подивіться на цю стіну. Вона як наше сьогодення: гола, нерівна, її нічого не гріє, але вона справжня. Доторкнися — і душа. Про це теж можна написати», — торкається пальцями до стіни кав'ярні Вікторія, допоки я допиваю каву.

«Людина старішає не тілом, а мізками й сприйняттям себе»

Ми виходимо з кав'ярні, щоб уже розійтися по справах. Я прошу Вікторію зайти в один із закапелків Михайлівської заради фото на тлі цегляної стіни. Йдучи, розпитую її про особисте — звідки в неї впевненість у собі.

«Ніякої магії немає! Треба просто викинути з голови зайві думки та не паритися! Якщо я не парюся — я купую собі таку куртку, йду й роблю татуювання чи вчу англійську.

Раніше в моєму віці вважали, що життя закінчилося. Людина ж старішає не тілом, а мізками й сприйняттям себе. А ти просто бери й живи, як хочеш, цінуй кожну хвилину й будь собою, бо на ролі вже немає часу!»

Вона усміхається, жестикулює і тоненька квітка на руці проглядає крізь рукав білої куртки.

Квітне.

Житомирські