«Фундаментальна праця»: Микола Дмитренко — про книжку Недашківського, посмертне визнання та...

28 жовтня 2026 р. 16:13

28 жовтня 2026 р. 16:13

«На жаль, премія імені Василя Скуратівського поки що не має великого розголосу в Україні», — визнає голова журі Микола Дмитренко, підсумовуючи цьогорічний конкурс

Посмертне відзначення Івана Недашківського стало однією з особливих подій цьогорічного вручення Всеукраїнської літературної премії імені Василя Скуратівського у Малині. Дослідник, який багато років збирав історію рідних Недашок, не дожив до визнання своєї праці. Однак його книжка «Шляхетне село Недашки: історія, постаті, традиції» отримала високу оцінку журі та здобула премію в номінації «Народознавство».

Як повідомила Малинська міська рада, цьогоріч на конкурс надійшло вісім книжок від семи авторів із різних регіонів України. Лауреатами стали четверо письменників і дослідників — по двоє в номінаціях «Художня література» та «Народознавство». Серед відзначених праць — книжки про Бучу, українську фольклористику та історію поліського села.

Чим саме книжка Недашківського переконала журі та яке місце вона посідає серед сучасних народознавчих досліджень, MALYN.MEDIA розпитало голову конкурсної комісії Миколу Дмитренка . Доктор філологічних наук, професор і фольклорист називає це видання фундаментальною працею, у якій історія одного села постає через архівні документи, сотні світлин, родоводи, народні звичаї та побут кількох поколінь його мешканців.

У розмові йшлося також про цьогорічних претендентів, рішення відзначити одразу чотирьох авторів та подальший розвиток премії.

— Миколо Костянтиновичу, як ви оцінюєте цьогорічний конкурс? Торік було 17 видань, нині лише вісім. Із чим пов’язуєте таку різницю?

— Премія імені Василя Скуратівського поки що, на жаль, не має великого розголосу в Україні. Можливо, це пов’язано з війною, а ще з тим, що сьогодні існує дуже багато різноманітних літературних премій.

Не всі письменники готові подавати свої твори на премію, засновану міською радою. Якби її вручали, скажімо, у Києві, Львові, Дніпрі чи Харкові, можливо, претендентів було б значно більше. З іншого боку, очевидно, що нам бракує інформаційного поширення, популяризації самої премії.

Зазвичай на конкурс надходить від десяти до п’ятнадцяти авторських подань. І це теж непогано, адже талантів багато, цікавих і потрібних книжок також. Але чи всі вони заслуговують саме на премію? На певне відзначення, пошанування — безперечно. Однак тут важливо пам’ятати, що премія насамперед вшановує постать Василя Скуратівського. Автор, який подає книжку, має розуміти, наскільки вона за тематикою, проблематикою та змістом відповідає творчій і дослідницькій спадщині Скуратівського.

У художній літературі ми звертаємо увагу на твори, що висвітлюють побут і життя народу, історичну пам’ять, родоводи — тобто коло питань, які досліджував Василь Скуратівський. А в народознавстві — це безпосередньо праці з фольклористики, етнології, дослідження духовної та матеріальної традиційної культури українців. Цього року подали не так багато книжок, але серед них були справді знакові видання.

— Які саме книжки ви хотіли б особливо відзначити? Почнімо з народознавства, адже серед лауреатів — наш земляк Іван Недашківський.

— Книжка Івана Недашківського — це фундаментальний том про історію села Недашки, підготовлений на основі документів, багатьох сотень світлин та інших історичних матеріалів.

Автор висвітлив історію села, подав родоводи окремих шляхетських родів, розповів про традиції, звичаї, побут. Це дуже ґрунтовна праця. Недашки — це історія, пам’ять, таланти. Це, безперечно, і наше болюче сьогодення. А яким буде майбутнє — покаже життя. Принаймні ця книжка зберігає дуже багато важливого про минуле села та його людей.

До теми: «Закоханий у Недашки»: інтерв’ю пам’яті про Івана Недашківського

За своєю суттю це краєзнавче дослідження. Але оскільки в ньому висвітлено не лише історію населеного пункту й околиць, не лише родоводи, а й народні звичаї, побут та обряди, цілком логічно, що книжку відзначили саме в номінації «Народознавство».

Ще один лауреат цієї номінації — Василь Костик, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Він отримав премію за словник-довідник «Українська фольклористика Буковини в іменах і фактах».

До речі, хочу звернути увагу на назву. У деяких інформаційних повідомленнях її подали неточно, пропустивши слово «Буковини». А це принципово, адже йдеться не про всю українську фольклористику загалом, а саме про її дослідження в Буковинському регіоні.

— У номінації «Художня література» цього року також двоє лауреатів. Чим їхні книжки переконали журі?

— Передусім хочу назвати Михайла Жайворона із Житомира. Це відоме ім’я в сучасній українській літературі, автор багатьох поетичних книжок, сформований і майстерний автор слова.

Він дуже глибоко закорінений у Полісся — в поліську землю, ліси, озера, дерева, трави. І його книжка «По лезу трави» — сама назва вже є метафорою, сильним художнім образом.

У цій збірці дуже потужна поетична стихія. Відчувається поліський менталітет, поліська ментальність, але все це існує у ширшому, всеукраїнському та європейському культурному контексті. Тобто це не щось обмежене, суто місцеве.

У книжці близько трьохсот віршів, переважно написаних протягом останніх десяти років. Вони охоплюють різні періоди — до пандемії COVID-19, саму пандемію, повномасштабне російське вторгнення. Але Жайворон — не публіцист. Він передусім майстер образного, метафоричного слова. Він не банально римує «життя» і «майбуття», а пропонує справді оригінальне поетичне письмо.

Інша відзначена книжка — «Голоси пам’яті. Буча — місто-герой» Ольги Воробйової. Це твір про окупацію Бучі, про ті жорстокі й трагічні сторінки, які довелося пережити людям. Про розстріли, вбивства, знущання, втрату рідних і домівок. Про те, як люди намагалися врятуватися, виїхати, евакуюватися подалі від цього лиха.

У книжці дуже зворушливі життєві історії, документальні свідчення, але художньо опрацьовані. Це не просто журналістика чи документалістика — це художні розповіді, побудовані на реальних людських долях.Дуже болючий матеріал. Це книжка-реліквія, книжка-пам’ять про Бучу.

— Рік тому ви говорили, що премія «змужніла», однак двох номінацій уже недостатньо. Чи вдалося за цей час просунутися в питанні розширення конкурсу?

— Так, ми обговорювали це питання. І зрештою дійшли висновку, що, можливо, двох номінацій поки буде достатньо. Єдине, що справді потрібно, — збільшувати кількість нагороджених.

Адже автори подають дуже солідні, авторитетні видання, змістовні, пізнавальні, небуденні. Такі, що заслуговують на премію. Саме тому цього року ми визначили не двох лауреатів, як це було передбачено раніше — по одному в кожній номінації, — а чотирьох. У кожній номінації відзначили по двоє авторів. Мені здається, це правильний шлях.

Раніше ми також обговорювали можливість запровадити перше, друге і третє місця. Деякі засновники літературних премій використовують такий принцип, і він має свої переваги. Але ми поки що вирішили від нього відмовитися.

Оскільки учасників не так багато — це не вісімдесят чи сто шістдесят претендентів, — мабуть, доцільніше залишити дві номінації й просто відзначати кількох лауреатів без розподілу на місця. Скільки їх буде наступного року — двоє, троє чи четверо — побачимо.

— А як щодо грошової винагороди? Раніше ви також порушували питання її збільшення.

— Тут уже маємо певний поступ. Колись фінансова частина премії становила лише дві тисячі гривень. Конкурсна комісія порушила перед міською радою питання про те, що престиж премії імені Скуратівського потрібно підвищувати.

Міська рада, дякувати їй, прислухалася до наших побажань і знайшла можливість збільшити винагороду до п’ятнадцяти тисяч гривень.

Можливо, сьогодні це не така вже й велика сума, але різниця між двома і п’ятнадцятьма тисячами, погодьтеся, відчутна.

В Україні є різні літературні премії, де фінансова частина становить і 25, і 30, і 50, і 100 тисяч гривень. Але, очевидно, можливості Малинської міської ради не такі, як у великих міст із багатомільйонними бюджетами.

— Цьогоріч Івана Недашківського відзначили посмертно. Наскільки це звична практика для премії імені Василя Скуратівського?

— Це не зовсім новий досвід. У нашому положенні немає обмеження, що премія може присуджуватися лише живим авторам, як, наприклад, у випадку з Нобелівською премією.

Торік ми відзначили Володимира Петренка з Малина — воїна, поета, прозаїка, журналіста, який загинув, захищаючи Україну. Це була цікава, творча людина, яка в молодому віці віддала життя за свою державу.

Він залишив досить значну літературну спадщину. Його мама Ніна Петренко зібрала доробок сина й разом із колегами підготувала книжку «Якого кольору дощ». Володимирові також присудили премію посмертно.

Тобто для конкурсної комісії головне — цінність самої праці, її зміст і відповідність ідеї премії. Якщо книжка заслуговує на увагу, ми її оцінюємо незалежно від того, чи живий сьогодні її автор.Зрозуміло, що й цього року серед поданих видань були інші достойні твори. Однак найбільшу підтримку членів журі отримали саме ті чотири книжки, які відзначили.

— І на завершення: що для вас особисто стало найважливішим підсумком цьогорічного конкурсу?

— Насамперед те, що автори поводяться дуже гідно. Вони не зловживають своїм становищем, не намагаються нічого випросити, не звертаються з проханнями, не тиснуть на конкурсну комісію. Для мене це дуже важливо.

Журі працювало і в очному форматі, і онлайн. Ми мали можливість обговорити представлені книжки, оцінити їхній зміст. І практично одноголосно визначили саме цих лауреатів. Тож підсумок вважаю позитивним. Вибір зрозумілий, а відзначені автори та їхні книжки справді гідні премії імені Василя Скуратівського.

Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО

Нагадаємо, Всеукраїнську літературну премію імені Василя Скуратівського заснувала Малинська міська рада у 2021 році за ініціативи поета Василя Сташука. Її присуджують у двох номінаціях — «Художня література» та «Народознавство».

MALYN.MEDIA вже третій рік поспіль спілкується з головою журі Миколою Дмитренком про результати конкурсу та його розвиток. У першому інтерв’ю, опублікованому 2024 року , він звертав увагу на недостатню популярність премії, невелику кількість учасників і скромну грошову винагороду — лише дві тисячі гривень. Тоді Дмитренко наголошував, що відзнака всеукраїнського рівня потребує ширшої популяризації та більшого фінансування.

У розмові 2025 року голова журі вже відзначав зростання кількості та якості конкурсних робіт: на премію подали 17 видань. Водночас він порушив питання розширення номінацій, адже, на його думку, чинний формат не дозволяє належно відзначити всіх достойних авторів.

Житомирські