У Житомирі прощалися із Воїнами Сергієм Красуцьким та Владиславом Шуляренком: полягли в боях

04 листопада 2026 р. 18:25

04 листопада 2026 р. 18:25

Красуцький Сергій Володимирович (12.09.1974 - 03.05.2024 рр)

Сергій Володимирович народився 12 вересня 1974 року у м.Житомирі в родині педагогів. Корінний житомирянин, він із дитинства зростав у середовищі, де цінували освіту, знання та сумлінну працю.

Сергій навчався у середній школі № 5 (нині — Ліцей № 5 м. Житомира). Із ранніх років приділяв увагу фізичному розвитку, захоплювався футболом і баскетболом. Також закінчив чотири класи Музичної школи № 1 імені Бориса Лятошинського із класу скрипки.

Після проходження строкової військрвої служби вступив до Державної агроекологічної академії (нині — Поліський національний університет), яку успішно завершив у 2000 році, отримавши кваліфікацію інженера-механіка.

Професійний шлях Сергія Володимировича був сповнений сумлінної праці та відповідального ставлення до справи. Маючи звання лейтенанта внутрішніх військ, Він кілька років працював інженером на виробництві в Житомирській виправній колонії № 4. Пізніше обіймав посаду комірника у Житомирській філії ТОВ «Союз Віктан», де неодноразово відзначався як найкращий працівник. Із 2017 року й до мобілізації працював у ТОВ СП «АТЕМ-ФРАНК», здобувши щиру повагу та беззаперечний авторитет серед колег.

У пам'яті всіх, хто знав Сергія, Він назавжди залишиться доброю, порядною, ерудованою та відповідальною людиною. Був надійною опорою для великої родини, завжди турбувався про рідних і близьких. Його захоплення садівництвом та нумізматикою свідчили про любов до порядку, допитливість і глибокі знання.

15 березня 2024 року Сергій Володимирович став на захист України. У званні молодшого сержанта Він із честю та мужністю виконував свій військовий обов'язок, до останнього залишаючись вірним Військовій присязі та українському народові. Його життя обірвалося 3 травня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту суверенітету й територіальної цілісності України.

Лише через два роки і шість місяців Герой на щиті повернувся до рідного Житомира.

У глибокій скорботі батько, сестра, брат, племінники, близькі, друзі та бойові побратими.

Шуляренко Владислав Петрович (14.06.1996 — 12.07.2026 рр)

Владислав народився 14 червня 1996 року у м. Коростені. Навчався у Вишевицькій школі-інтернаті, опісля закінчив Коростенський професійний ліцей, де здобув фах зварювальника зі складання металевих конструкцій.

Любив автомобілі, швидкість, рух і пригоди, юнак мав активний характер та завжди прагнув наповнювати життя яскравими моментами.

У 2016 році Владислав обрав військову службу та долучився до лав Збройних Сил України. Своє життя Він пов’язав із 95-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, служив у 13-му окремому батальйоні ДШВ ЗСУ. Воїн брав участь в Антитерористичній Операції та Операції Об’єднаних Сил. За військову службу та участь у бойових діях був відзначений нагородами.

На початку 2022 року Владислав звільнився з військової служби. Та з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, не вагаючись, уже в перші години війни добровільно знову став на захист Батьківщини. Боронив Київщину, виконував бойові завдання на Курському напрямку. Після поранення продовжив службу, захищаючи країну на Запорізькому напрямку.

Владислав служив стрільцем - помічником гранатометника у складі штурмового спеціалізованого батальйону «Шквал» Збройних Сил України. Він був Воїном, на якого могли покластися побратими, Людиною, для якої підтримка й допомога іншим були не просто словами, а життєвими принципами.

Побратими згадують Владислава як сміливого, зібраного, позитивного та безвідмовного у допомозі Воїна. Особливу відвагу Він виявляв під час евакуації поранених. Ризикуючи власним життям, Владислав вивозив побратимів на техніці, яка внаслідок обстрілів була майже непридатною. Навіть у таких небезпечних умовах Він не зупинявся, адже найважливішим для Нього було врятувати тих, хто потребував допомоги.

За особливу сміливість, характер і ризиковані виїзди побратими називали його «Тигром», а ще — романтиком небезпечних доріг. Він умів залишатися собою там, де щодня доводилося ризикувати. Умів підтримати, пожартувати та подарувати іншим трохи світла навіть у найважчі моменти.

Найбільшим сенсом його життя була сім'я. Владислав безмежно любив дружину та свою єдину донечку. Дружина з любов’ю називала його фантазером — за здатність мріяти, вигадувати та зберігати позитив навіть у найтемніші часи.

Після кожного виходу з позицій Владислав насамперед телефонував рідним, щоб почути голоси дружини й донечки, переконатися, що з ними все гаразд. Він намагався не показувати втоми та тривоги, оберігаючи найдорожчих від переживань.

За роки військової служби Владислав ніколи не скаржився на труднощі. Та в останній місяць виконання бойових завдань уперше промовив: «Я втомився». За цими словами стояли виснаження, біль і тягар війни, які Він мужньо ніс, залишаючись опорою для побратимів і вірним своєму обов’язку.

12 липня 2026 року солдат Владислав Шуляренко героїчно загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

Майже чотири місяці його рідні жили в очікуванні, надії та молитвах . Герой повернувся до Житомира на щиті.

У глибокій скорботі дружина, донечка, рідні, близькі, друзі та бойові побратими.

Житомирські