«У Житомирі є такий паралельний всесвіт, який ми не бачимо». Історія парамедика

10 листопада 2026 р. 14:55

10 листопада 2026 р. 14:55

По його машині швидкої допомоги стріляли, він рятував людину на тонкій кризі, а після спілкування з агресивними пацієнтами ходив з синцями. За 18 років роботи парамедик Іван Туканов побував, каже, майже в кожному будинку Житомира . Він знає місто з іншого боку: з квартирами, де люди тижнями лежать без допомоги, дітьми, які ростуть серед плісняви, і самотніми старенькими, яким більше нікому подзвонити. Каже, що до смерті звикнути неможливо, але найстрашніше, з чим доводиться стикатися на роботі, — людська байдужість.

«А ваша робота — це справді як у серіалах показують?»

Сьогодні — його вихідний, але на моє прохання Іван Туканов приїхав на станцію екстреної медичної допомоги — для інтерв'ю і фотографій.

«Хороший вихідний, не вибачайтеся. Я вихідні не сприймаю як вихідні. Нещодавно зловив себе на такому: йду додому, говорю з кумом по телефону. Біля смітника лежить безхатько. Я, не припиняючи розмови, підійшов, оглянув, перевірив пульс, зрозумів, що він у порядку, випивший спить, і пішов далі. Потім зрозумів, що ото таке щойно було».

Іванові 38 років. Він родом зі Звягеля. До Житомира переїхав юнаком, щоб втілити дитячу мрію — працювати на швидкій. Зараз він парамедик екстреної медичної допомоги, а також інструктор: навчає колег і проводить заняття з домедичної допомоги для людей без медичної освіти.

На одному з таких занять ми й познайомилися. Іван навчав журналістів домедичній допомозі. У перервах розповідав, як по машині швидкої стріляли і як медики допомагали чоловікові, чий статевий член застряг у пластиковій пляшці. Я очікувала почути ще чимало абсурдних та смішних історій. Але коли запитала Івана, що б найбільше здивувало мене, якби я провела одну зміну з бригадою швидкої, він сказав:

«Те, у яких умовах живуть люди»

Невидиме місто

На вулиці холодно, тому Іван веде мене у «тепліше місце».

«Ми маємо роботу, одяг, житло, якийсь набір речей, якими в повсякденні користуємося. У нас проведені вода, тепло, світло. Ми можемо сходити в магазин купити собі хліба. І ми думаємо, що це норма, так у всіх. На жаль, на цій роботі ти розумієш, що це не так».

Йдемо коридорами станції екстреної допомоги і парамедик розповідає про виклики до будинків без комунікацій, із пошкодженими дахами, без ремонту, у місця, де до бруду на підлозі прилипають ноги і лежать залишки їжі, а стіни вкриті пліснявою.

«А в цьому всьому живуть люди, і найстрашніше — коли там ще живуть діти».

Сідаємо в одній із кімнат відпочинку бригад. Тут стоїть великий обігрівач. На столі — електрочайник, кава, цукор і органайзер із десятками пакетиків чаю. На стелажах — медичні книжки, грамоти й подяки. Іван пропонує каву.

«Є такий паралельний всесвіт, який ми просто не бачимо, а він є. І у нього ми часто потрапляємо на виклики. Так, бувають ситуації, коли людей залежності доводять до такого рівня. Але коли такі умови стаються з причин, від людей незалежних… Це дійсно дуже страшно. Ти, як парамедик, надаси допомогу, госпіталізуєш в лікарню, стан стабілізується. А що далі? Людину випишуть знову в ці умови. І їй тут жити. І допомогти якось ти не можеш. Кожного разу це розбиває серце».

Іван спирається рукою на спинку стільця, розглядає стелю. Я питаю про найстрашніший випадок з його практики.

«Це сталося влітку. Ми приїхали на виклик сусідів "неприємний запах у під'їзді". Ми, ДСНС, поліція. Відкрили двері. А там лежить на ліжку жінка похилого віку. У неї трапився інсульт приблизно тиждень тому. Її паралізувало. І вона лежала без змоги встати чи когось повідомити. На вулиці була спека понад 30 градусів. У зачиненій квартирі задуха була така, мабуть, градусів 40. Тканини почали відмирати. Але вона була жива. Розумієте… Ми доправили її в лікарню. Але що буде далі? Скільки таких випадків…», — Іван говорить короткими фразами, після кожної роблячи паузи.

Намагаюся не дивитися на нього і запитую, чи відстежують вони долі людей, яким допомагають.

«Бувають історії, коли після виклику ми такі: "Так, у кого є які дитячі речі? Тут є родина, якій це потрібно"».

Іван розповідає, як приїхав на виклик до родини, яка після пожежі залишилася жити в пошкодженому будинку. Багатодітна мати сама виховувала дітей. Повернувшись із виклику, Іван попросив колег зібрати для них речі, а у вихідний відвіз допомогу.

«Навіть налякав ту маму, бо через сусідів шукав, як до них дістатися. У мами телефона не було, "екстренку" викликала сусідка. І так через сусідів я їх знайшов. Це були такі вдячні слова. І очі», — голос Івана знову стає переривчастим. Я ж рахую червоні пакетики з цукром на столі.

«Я за 18 років майже в кожному будинку побував»

«Ти от ідеш по місту і бачиш багатоповерхівки, так? А я за 18 років майже в кожному будинку побував. Всі адреси, всі підворіття знаю. Мало того, є постійні, так сказати, клієнти».

Серед профільних «постійних " — пацієнти із хронічними захворюваннями. Вони впізнають Івана на вулицях, а з деякими він навіть потоваришував. Проте не рідкість і регулярні непрофільні виклики.

«Це зазвичай на тиск. Сидить собі самотня бабуся. В неї є електронний тонометр, який некоректно міряє тиск. Вона намірює собі 190 і викликає екстренку. Приїжджаєш, міряєш тиск — а він 150. Ти їй пояснюєш, а вона каже: нічого не знаю, не лікується таблетками. Через добу історія повторюється. Диспетчер не може відмовитися прийняти виклик. І ніхто нічого тут не змінить. Ну, прийдуть соцслужби. Ну, попрацюють з нею. І що? Вона знов перестане пити регулярно ліки, знов собі може не те наміряти. З цим нічого не зробиш».

Іван переконаний, що диспетчери мають приймати повідомлення навіть про симптоми, які на перший погляд не здаються небезпечними.

«Був у мене випадок: людина викликала швидку , бо дуже болить голова. Болить та й болить думаю. Але приїжджаємо — а там менінгіт. І ситуація така, що до ранку без допомоги та людина і не дожила б. Тому особисто я за те, щоб приймати усі виклики».

На думку Івана, спосіб зменшити кількість хибних викликів існує:

«Людям потрібно підвищувати рівень знань в плані невідкладних станів. Та сама температура 37,5 — це ж не привід панікувати. Навіть не привід пити жарознижуючий препарат. Дуже часто люди цього просто не знають. Для того треба підвищувати рівень знань людей. Ну, це задача наша, медиків».

На викликах парамедики не роззуваються. Іван пояснює: медик має бути готовим швидко залишити приміщення, якщо пацієнт або хтось поруч стане агресивним. Крім того, на екстреному виклику не завжди є час перевзуватися.

«Іноді ми буваємо в таких місцях, що ми потім взуття не можемо відмити. Якщо відкриваються двері, вам пропонують бахіли або просять роззутися, ти вже розумієш, що на цьому виклику вам робити нічого», — жартує Іван.

С міються під час змін на екстренці часто: Іван запевняє, що без хорошого почуття гумору тут не приживешся.

«Можливо, це психологічна захисна реакція, але всі медики екстренки мають добре почуття гумору. Із найсмішніших історій… еее…, ні, я про них не можу розказати, бо то у вас все одно підпаде під цензуру», — регоче парамедик.

Питаю, чи багато історій категорії «18+». Він знову сміється і каже, що стороннє тіло в задньому проході то взагалі класика. Проте бувають і нестандартні історії.

«Був чоловік, який запхав статевий орган у горло пластикової пляшки. Не смійтеся, то велика проблема: все набрякло, загроза омертвіння тканин. Пляшку безпечно самостійно  не розрізати — впивається в тканини. Ми його госпіталізували… Такі історії перетворюються на байки. Але ми, парамедики, знаємо: якщо ходить байка, то вона дійсно трапилася. І найсмішніше те, що ці байки реально періодично стаються з різними людьми».

«А потім стає страшно. Потім»

Іноді парамедикам доводиться працювати у складних умовах, а іноді загрозою стають знайомі чи родичі пацієнтів або навіть самі пацієнти.

«На жаль, зараз через чергування точно з'являється якась небезпечна історія. Як це часто буває: ти приїжджаєш на виклик, лежить на клумбі пацієнт. Порушена свідомість — він випив. Люди викликали швидку. Не завжди ти будеш на такі виклики їхати з поліцією, бо попередньо ми не знаємо: а може, у людини дійсно інсульт, інфаркт, зупинка кровообігу. Ти приїжджаєш, а пацієнт починає агресувати. І добре, коли бригада складається з трьох чоловіків, а буває, що там двоє тендітних дівчат і водій, якому 65 років. І ці небезпечні моменти — я не знаю, як з них виходити. Протокол це прописує, а в реальному житті це тяжко забезпечити. Не так давно ми взяли пацієнта в стані алкогольного сп'яніння із травмою голови. Під час госпіталізації в автомобілі він себе поводив спокійно, погоджувався на надання допомоги, погодився їхати в лікарню. Але як тільки приїхали в лікарню, почав проявляти агресію до нас, зірвав з мене ланцюжок, почав битися з нами, з лікарями, розбив монітор. Викликали поліцію…»

Для Івана такі виклики неодноразово закінчувалися синцями. Проте були випадки, коли по автомобілю швидкої стріляли. Одного разу Іванова бригада приїхала до дівчини, якій потрібна була госпіталізація. Її супроводжували двоє хлопців. Один із них був напідпитку й наполягав, щоб його взяли до лікарні разом із дівчиною. Вона була проти, тож медики відмовили хлопцеві. Той розлютився.

«Відходить від машини, каже: "В мене тут пістолет, зараз одному і другому в голові вистрілю". Ми до такого звикли, якось емоційно не відреагували, просто зачиняємо двері та від'їжджаємо».

Щойно автомобіль рушив, бригада почула постріл і звук удару по машині. Зупинилися, викликали поліцію, оглянули автомобіль. У темряві пошкоджень не помітили. Поліція затримала нападника, проте зброї при ньому вже не було. З ним провели бесіду й відпустили.

«А ми вранці дивимось на машину, а збоку, на дверцятах — кругла вм'ятина, як слід від кулі з "травмата"».

Від початку повномасштабного вторгнення до звичних ризиків роботи на швидкій додалися російські ракети та безпілотники. Іван згадує, як улітку його бригада надавала допомогу людині після епілептичного нападу. Вони були у квартирі на восьмому поверсі, вікна стояли відчинені.

«І тут бачимо, як прямо біля вікна пролітає "шахед". Тоді вдалося злякатися».

Небезпека на викликах виникає не лише через пацієнтів чи обставини. Іноді Іван сам ухвалює рішення, про які потім шкодує. Кілька років тому Іванова бригада отримала виклик до рибалки, у якого  стався судомний напад прямо на кризі. Дістатися до нього було непросто: дорогу до берега перекривали хащі, а крига через відлигу вже була ненадійною. Медики викликали рятувальників. Поки чекали на ДСНС, Іван побачив, що в чоловіка почався повторний напад і вирішив діяти. Він дістався до рибалки та ввів йому протисудомний препарат. Потім спробував відтягнути чоловіка до берега, але під ними почала тріщати крига.

«І я розумію, що ми "приїхали". У лежачому положенні, на животі вдалося підповзти до берега і дотягти пацієнта. Якраз приїхали ДСНС, допомогли його на березі забрати. Вони мені (ДСНС — ред.) сказали все, що вони думають про мене. Дійсно, певно, це було зайвим туди вже йти. Добре, що добре закінчилося»

Запитую, чи часто йому буває страшно на роботі.

«Буває таке. Особливо коли є агресія, відчувається страх. Але ти на нього реагувати ніяк не можеш. Намагаєшся вийти з конфлікту в якусь безпечну зону. А потім стає страшно. Потім».

«Це гірше, ніж по машині стріляти»

Якось Іванова бригада приїхала на виклик до тяжкого пацієнта. Біля під'їзду стояв припаркований автомобіль, який заважав медикам винести людину. Водій швидкої попросив власника автомобіля від'їхати.

«А він нам каже: "Я тут стою, бо це моє місце. Нікуди не від'їду". І ця байдужість вбиває. Це гірше, ніж по машині стріляти. Там можна пояснити, що людина не в собі, в неї якісь тимчасові психічні розлади внаслідок вживання якихось речовин. А байдужість я не знаю, як пояснити. Коли людина в здоровому глузді і їй все одно, що відбувається поруч. Це найстрашніше».

Іван згадує ще одну історію, як їх просто у під'їзд не пустили, бо вони відмовилися розкривати медичну таємницю сусідам і казати, в яку квартиру та з якої причини вони піднімаються.

«Такі ситуації у нас... часто. Взагалі, найбільша вада — це людська байдужість до інших. Оце я помітив у своїй роботі, з чим би хотілося боротися. І в собі, і змінити світ, щоб цього було менше».

Хоча Іван називає людську байдужість найстрашнішою вадою, він водночас визнає, що за роки роботи сам став черствішим до чужого болю.

«Коли ти дуже часто бачиш людську біду, ти не можеш все приймати близько до серця. Інакше ти вигориш. І якісь механізми психологічні вмикаються. Іноді мені самому страшно, коли близькі кажуть: "Ой, мені болить живіт, мені страшно!", а я відповідаю: "Ну нічого страшного, не вмреш". І на тебе дивляться, як на черству людину. А ще є така штука — панічна атака. Людина відчуває, що їй страшно, в неї шквал емоцій негативних, з'являється страх смерті. А ти розумієш, що страшного нічого немає. Кажеш щось на кшталт "Випий валір'яночки і заспокоїшся". Близькі чекають підтримки. А натомість ти на них холодно, жорстко реагуєш, і люди думають, що ти прямо нелюд якийсь».

«Ну ти, Іван, і свиня»

«Коли ти приходиш працювати на швидку, то перші роки у тебе є така пафосна і нагла думка, що ти рятуєш життя. І треба рахувати результат своєї роботи по тому, скількох людей ти врятував. Чим більше ти працюєш — тим більше розумієш, що рахувати треба не тих, кого врятували, а тих, кого не змогли…», — Іван проводить мене у кімнату, в якій він тренує діючих парамедиків.

На кушетці тут лежить манекен з купою датчиків. Поруч — медичне приладдя. З відомого мені тут тільки дефібрилятор. Іван показує, як влаштований манекен.

«Моя особиста статистика врятованих?» — перепитує він, озирнувшись. Мовчить кілька секунд і додає: «Точну не рахував. Приблизно… скажу так — більшість вдалося врятувати».

Він повертається до пояснень про використання дефібрилятора. Наша розмова переходить до теми смерті.

«Часто доводиться бачити смерть. Пам'ятаю першу смерть на виклику. Це було тяжке ДТП. Травми, несумісні з життям. У постраждалого відірвані руки та ноги. Я не втрачав свідомість. Зовні зі мною все було добре. Але, певно, зміни дві було не по собі. Неприємні спогади».

В Івана дзвонить телефон. Він скидає дзвінок. Поправляє манекен і продовжує говорити.

«Кажуть, до смерті можна звикнути. Неправда. До цього ніколи звикнути не можна. Але з часом твоя психіка адаптується. Ти вчишся менше на це реагувати. Якщо за 10 змін взяти, то одна-дві зміни точно будуть... Страшна реакція родичів — це більше болить, ніж сама смерть».

Я підходжу до плакатів на стінах. Не те, щоб вони мені були дуже цікаві… Питаю Івана, чи плачуть парамедики.

«Бувало. Років з п'ять я пропрацював. Якраз тільки одружився. Потрапив на виклик, де дідусь і бабуся років по 90. Вони вдвох. Дітей у них немає. Дідусь викликав своїй дружині екстренку».

Тоді бригади працювали майже без перепочинку. Іван згадує, що через втому й постійні виклики медики ставали роздратованими.

«Приїжджаємо. Бачимо — сидить бабуся. У неї — хвороба Паркінсона. Її дуже сильно трясе. Швидка тут, по суті, взагалі не потрібна. А я ж уже дуже розумний, цілих п'ять років пропрацював. Почав дідусеві пояснювати: нащо ви швидку викликаєте, це не екстрений виклик. Він тим часом сів біля дружини. Гладить її за руку, а у нього течуть сльози. Потім мені каже: "Чого ти сваришся до мене? Ти знаєш, яка в мене була дружина? Вона все життя зі мною. Що я їй скажу: сиди, вмирай?".

Я вийшов звідти і думаю: «Ну ти, Іван, і свиня». І аж сльози пішли від того, що я так з ними. Після того я собі за правило взяв, що поки я не розберуся в ситуації, ніяких висновків робити заздалегідь не буду».

«Помий мене зсередини»

Ми виходимо у гараж. Дорогою Іван розповідає про життя станції. Запитую, що тримає його у парамедицині після 18 років роботи.

«Коли навчався в коледжі, вже більше себе ніде не бачив, тільки як в службі швидкої допомоги. Хотілося справді допомагати. Так, доводиться працювати на півтори ставки, навіть до 2022 року доводилося на ставку у Києві і ще пів ставки у Житомирі. Треба ж за щось сім'ю забезпечувати. Але міняти роботу я не збираюся. Тут я відчуваю, що моє життя живеться не марно».

В нього вкотре дзвонить телефон. Прошу відповісти, раптом там щось важливе. Перериваємо інтерв'ю. Коли Іван закінчує розмову, запитую:

«Якби ви могли подзвонити собі, 20-річному, який тільки обрав цю професію, що б ви собі сказали? Може, відмовляли б?»

Іван сміється:

«Я б сказав: "Ваня, вчися краще! Це тобі знадобиться!"»

На станцію заїжджає автомобіль швидкої. Пропоную Івану сфотографуватися з колегами та в авто. Ми сміємося, робимо фото, а коли колеги йдуть, питаю його:

«Якби цей автомобіль швидкої міг говорити, що б він сказав про себе?»

«Помий мене! Зсередини…» — Іван замовкає надовго.

Ми виходимо з гаража. Я роблю ще кілька фото, і він продовжує:

«Хочеться виспатися. Хочеться спокою, коли тобі нікуди не треба бігти. За роки накопичується втома. Хочеться поїхати десь за місто з дружиною. Посмажити шашлики, побути разом у тиші подалі від людей. Вимкнути телефон, провести час разом і дивитися на осінь. Добре було б встигнути», — він дивиться на залишки жовтого листя на деревах і носком черевика підбиває опалий листок.

Сьогодні у нього вихідний.

Житомирські