«Я досі маю надію, що він живий»: історія нацгвардійця з Житомирщини, який зник безвісти під Кліщіївкою

12 листопада 2026 р. 18:43

12 листопада 2026 р. 18:43

Руслан Михайленко із позивним «Міхалич» — військовослужбовець 26-го Закарпатського полку Національної гвардії України — зник безвісти 23 червня 2024 року під час бойового завдання поблизу Кліщіївки на Донеччині. Його мати Наталія та дружина Вікторія досі сподіваються на його повернення. Жінки розповіли Суспільному про життя Руслана, його військову службу та обставини зникнення.

Руслан Михайленко народився 29 травня 1998 року в селі Кишин Олевської громади на Житомирщині. Закінчив місцеву школу, а у 2018 році пішов на строкову військову службу. Через рік підписав контракт із Національною гвардією України. Служив в Ужгороді, де зустрів початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Мав звання старшого сержанта.

Мати військовослужбовця Наталія Михайленко розповіла кореспонденту Суспільного Василю Чепіку, що після армії син змінився — став дорослішим і відповідальнішим. Військова справа йому подобалася, тому він вирішив продовжити службу за контрактом.

«Вчився, як хлопці вчаться. Бувало всяке, але щоб якісь проблеми створював, то ні. Як пішов в армію, змінився, став більш розсудливий. Служити йому подобалося, через рік підписав контракт. Навчався на курсах. Отримав підвищення: спочатку молодший сержант, потім старший сержант. Його постійно нагороджували за сумлінну службу», — згадує мати.

За словами Наталії Михайленко, Руслан був патріотом, переживав за Україну та хотів бути там, де потрібен війську.

«Він був патріотом, хвилювався за Україну, негативно ставився до Росії. Йому можна було не їхати на ту позицію, на Донеччину, я його просила. Були варіанти. Але він сказав: «Я їду і все». Він постійно казав: «Чому я тут, в Ужгороді? Це найтихіше місто». Він готовий був на схід країни їхати», — розповіла Наталія Михайленко.

Він сказав: «Не хвилюйтеся, все буде добре»

29 травня 2024 року підрозділ Руслана направили на Донеччину, на Бахмутський напрямок. За словами матері, військовослужбовці 26-го Закарпатського полку виконували бойові завдання у складі іншого підрозділу Збройних сил України.

Наталія Михайленко сказала, що син не розповідав їй та дружині про участь у бойових виходах, намагаючись уберегти рідних від хвилювань.

«Їх увели у склад якоїсь бригади і вони виконували бойове завдання в складі ЗСУ. Він мені не казав, що йде на бойове, говорив: «Не хвилюйтеся, все буде добре. Ми ж Національна гвардія, ми будемо там просто стояти на блокпосту». Він не хотів казати усієї правди, що на бойові завдання виходить. Не хотів, щоб ми хвилювалися. А їх просто вивели на передову позицію і він зник безвісти», — розповіла мати.

Фото надала Суспільному Житомир Вікторія Михайленко

24 червня 2024 року дружина Руслана отримала сповіщення про його зникнення. У документі йшлося, що військовослужбовець Руслан Михайленко зник безвісти внаслідок удару безпілотника 23 червня поблизу Кліщіївки.

Наталія Михайленко розповіла, що рідні телефонували військовим і просили знайти та евакуювати сина. Їм обіцяли, що за Русланом вийдуть, однак цього не сталося.

«Ми дзвонили, просили, щоб його знайшли. Нам обіцяли завтра, післязавтра, казали: «Ми підемо, ми його заберемо. Зараз місячно, тому не могли підійти. Треба, щоб було темно». Ще казали, що були дуже великі обстріли. Але так вони туди й не вийшли. У нас залишається надія, що він, можливо, в полоні. Надія є», — сказала Наталія.

«Він сам викликався на завдання»

Дружина Руслана Вікторія розповіла Суспільному, що перед зникненням чоловік часто телефонував їй із Донеччини. Вони спілкувалися по кілька разів на день. Вона також намагалася допомагати його підрозділу — співпрацювала з військовими та волонтерами, зокрема організовувала збір грошей на багі Багі (buggy) — це легкий автомобіль підвищеної прохідності, зазвичай відкритого типу, який використовують військові . За словами Вікторії, під час останньої відеорозмови Руслан казав, що поки нічого особливого не відбувається і військові чекають подальших наказів.

«Він багато раз мені тоді дзвонив. Я йому казала: «Ого, ти так можеш спокійно дзвонити так часто, це так круто». Він казав, що все нормально, спокійно, поки нас не відправляють. А буквально через пару годин все змінилось. Я пішла в ванну, написала, що я зараз повернусь. Приходжу, а в мене вже повідомлення від нього — не дзвони, не пиши мені 10-11 днів, я сам тобі зателефоную. І більше не телефонував», — пригадала дружина.

Згодом Вікторія дізналася від побратимів чоловіка, що Руслан сам зголосився піти на бойове завдання. За її словами, він не мав бути серед військових, які вирушали на цю позицію.

«Як потім розповіли його товариші — він сам викликався. Тобто він не мав йти з тими хлопцями на завдання, але він сказав: «Скоріше піду, скоріше повернуся», — розповіла Вікторія.

За інформацією, яку дружині згодом повідомили побратими, група вирушила вночі. Коли почало світати, військових помітили із російського безпілотника та завдали удару. Руслана та ще одного військовослужбовця накрило вибухом. Обох оглушило. Руслан дістав поранення. Він попросив побратима накласти йому турнікет на руку, щоб зупинити кровотечу, а потім наказав залишити його та повертатися до своїх. Побратим почав відходити, але дорогою  втратив свідомість. Згодом українські військові побачили його з безпілотника та змогли евакуювати.

Вікторія розповіла, що спочатку їй повідомляли лише про поранення Руслана в ногу. Пізніше, коли військові повернулися з позицій, вона дізналася, що чоловік мав також важкі поранення рук та втратив багато крові.

За словами дружини, спочатку їй говорили, що за Русланом спостерігають із дронів і намагаються йому допомагати. Однак після повернення підрозділу в Ужгород вона особисто зустрілася з командиром, щоб забрати речі чоловіка, і дізналася, що попередня інформація була неправдивою.

«Вони мені розповідали майже весь час казки, що з дронів за Русланом дивляться, що йому воду та їжу скидають, ліки. Але коли вони приїхали назад, в Ужгород, і я зустрілася особисто з командиром, щоб забрати речі Руслана, то він сказав, що це все була брехня. Що вони просто не могли мені сказати правду, що не могли йому нічим допомогти», — розповіла дружина.

Побратим досі картає себе за те, що не зміг урятувати Руслана

Вікторія підтримує зв'язок із військовослужбовцем, який був поруч із Русланом під час останнього бойового виходу. За її словами, чоловік досі переживає побачене та проходить психологічне лікування. Він розповідав Вікторії, що йому сниться Руслан, і він не може позбутися думок про те, що не зміг його врятувати. Однак дружина зниклого військовослужбовця розуміє, що побратим евакуювати пораненого не міг.

«Він хвилюється, що не зміг його врятувати. Але зробити це він не міг фізично, бо Руслан був досить важкий, а ще 20–30 кілограмів броні до його маси. А той хлопець маленький, худенький», — розповіла Вікторія.

За її словами, побратим нещодавно написав їй, що сподівається на можливий обмін тілами, під час якого, можливо, вдасться повернути й Руслана. Інші військові, які знали обставини зникнення, також не вірять, що він міг потрапити в полон. Вони радили Вікторії починати жити далі для себе. Проте жінка досі не втрачає надії.

«Я з ними сперечалася не раз, мені все одно в це не віриться. Є у мене надія, що він залишився живий, що він у полоні, адже у мені ця надія дуже-дуже довго жила. Я робила максимально все, що могла, куди потрібно написала, навіть на ту частину писала скарги в Київ. Все, що від мене потрібно було, я зробила, навіть більше, ніж могла», — сказала дружина.

«Я повернуся і в нас буде вінчання»

Із Русланом Вікторія познайомилася в Ужгороді. За словами жінки, вже на третій день знайомства чоловік зробив їй пропозицію. 20 травня 2022 року вони одружилися. Весілля не святкували, але мріяли повінчатися.

«З Русланом ми познайомилися в Ужгороді: я працювала в кав'ярні недалеко від місця його роботи. Вже на третій день нашого спілкування він зробив мені пропозицію. Не дивлячись на те, що я відмовляла хлопцям, з якими зустрічалася рік-два, йому я сказала «так». Через 2 тижні ми розписалися — 20 травня 2022 року. У нас не було весілля, але ми планували повінчатись. Я навіть вже обрала собі українську сукню, а йому вишиванку. Він казав: «Я повернуся зі сходу, і в нас буде вінчання», — розповіла Вікторія.

За словами Вікторії, Руслан дуже любив військову службу і ще до повномасштабної війни мріяв пов'язати з нею життя. Планував навчатися, отримати офіцерське звання, а згодом перейти до іншого підрозділу Національної гвардії або працювати в поліції.

У рідному селі Руслана чекають і згадують

Нині мати Руслана Наталія живе сама в Кишині. Працює кухонною працівницею у Кишинському стаціонарному відділенні із догляду за одинокими людьми. Її чоловік Олександр помер шість років тому. Молодший син Віталій живе в Житомирі, а невістка Вікторія — в Ужгороді, звідки продовжує пошуки чоловіка.

У рідному селі Руслана також чекають на його повернення. Класна керівниця військовослужбовця, вчителька Кишинського ліцею Людмила Гайченя згадує його як доброзичливого, сором'язливого та усміхненого учня.

«Він у школі був дуже сором'язливий. І завжди такий світленький, рожевощокий, постійно посміхався. Дуже такий позитивний, добрячок. Клас був дуже великий — 30 учнів, але дружний. Руслан гарно товаришував і з хлопцями, і з дівчатами. Знаю, що він з братом завжди мамі допомагав, ми казали, що цій сім'ї і дівчат не треба. До навчання Руслан не дуже  брався, але що в нього попросиш, ніколи не відмовляв», — розповіла Людмила Гайченя.

Зараз рідні, друзі та односельці продовжують чекати на звістку про Руслана Михайленка. Для його матері та дружини надія на повернення залишається незмінною.

Раніше Суспільне розповідало, як мати захисника Олена Пилипчук  понад три роки шукає свого сина — 42-річного військовослужбовця Збройних сил України Михайла Мосійчука з Олевська на Житомирщині. Чоловік зник безвісти 10 березня 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Також повідомляли, як понад півтора року Світлана Колядич із села Сердюки Олевської громади Житомирської області живе в очікуванні свого чоловіка Сергія. Військовослужбовець 30-ї окремої механізованої бригади імені князів Острозьких Сергій Колядич зник безвісти 18 лютого 2025 року поблизу Васюківки на Бахмутському напрямку.

Житомирські