На Закарпатті є 218 населених пунктів, які мають статус гірських

22 грудня 2024 р. 20:56

22 грудня 2024 р. 20:56

Спецпроєкт про особливості життя горян і статус гірських територій
«У го́рах Карпатах хотів би я жить» – співається у народній українській пісні. Утім фольклорна романтизація життя у високогір’ї завжди виносить за дужки буденність, в якій споконвіку живуть і порядкують горяни.

У реальності життя й побут мешканців гірських поселень – це важка щоденна праця. Це довга зима й коротке літо. Часто – ускладнена логістика і проблеми з транспортною інфраструктурою. Виклики з організацією належних медичних та освітніх послуг. Це постійні ризики природних стихій: повідомлення про паводки у Карпатах з’являються в новинних сюжетах чи не щорічно. А ще – багаторічна практика трудової міграції через неможливість працевлаштування та достойного заробітку вдома.

З огляду на унікальні цінні ландшафти значна частина гірського Закарпаття віднесена до природно-заповідного фонду: в області є 459 заповідних територій та об’єктів загальною площею у понад 182 га. Це приблизно як площа найбільшого району області – Тячівського. Або територія Ужгорода, помножена у 45 разів. Звичне господарювання на таких територіях, вже не кажучи про промисловість, має низку суворих обмежень та заборон відповідно до ратифікованої Україною міжнародної Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат.

Вперше законодавчо збалансувати ситуацію між сталим розвитком Карпат і підтримкою людей, що проживають на гірських територіях, спробували ще на зорі Незалежності України. Однак тоді все завершилося лише ухваленням закону «Про статус гірських населених пунктів в Україні».

Наступна спроба переосмислення підходу до управління гірськими територіями була здійснена аж за 15 років – у 2020-му, в період децентралізаційної реформи. Але довести справу до завершення завадила повномасштабна війна.
Шанс на розвиток гірських територій і повномасштабна війна
Нині в Україні налічується 714 гірських населених пунктів у межах 86 громад у 4-х областях – Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій та Львівській.

Власне на Закарпатті населених пунктів із таким статусом є 218 – це третина від усіх населених пунктів області.

Основним критерієм, за яким визначається гірський статус: населений пункт, який входить до складу громади, має розташовуватися на висоті 400 метрів і вище над рівнем моря.

Відповідне «виокремлення» гірських населених пунктів пов’язане зі специфікою надання послуг на цих територіях, адже, як правило, тут ускладнена логістика та можливості для розвитку, а отже, такі поселення потребують окремого реагування, пояснює народний депутат Віталій Безгін.

У липні 2021, після проведення адміністративно-територіального поділу та оновлення урядової постанови «Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських» Віталій Безгін став одним із нардепів, що увійшли до новоствореного міжфракційного об’єднання «За розвиток гірських територій».

Віталій Безгін
Віталій Безгін

Тоді до цього парламентського об’єднання загалом увійшло 16 депутатів (зокрема, й 7 – із Закарпаття) які представляли регіони з гірськими територіями. Міжфракційне об’єднання мало стати ключовою платформою, на базі якої б відбувалася розробка стратегії розвитку гірських територій. Тоді ж декларувалися й наміри про підготовку й ухвалення відповідного закону.

Але трохи більше, ніж за півроку, розпочалась повномасштабна війна, і питання розвитку гірських територій, як і питання розвитку країни в цілому, витіснило інше й найголовніше – питання виживання і збереження держави.

«Щодо того, на якому етапі ми зараз: у серпні цього року уряд оновив державну стратегію розвитку до 2027 року. Наступний плановий період, коли вона буде оновлена в Україні – це 2028-2034 роки. На той час, вочевидь, у нас з’являтимуться нові підходи до окремих функціональних типів територій, одним із яких, безумовно, є гірські території. У цьому контексті з великою імовірністю можна припустити, що вже наступного року ми побачимо законопроєкт щодо управління гірськими територіями. А в разі його ухвалення – отримаємо нарешті вже повноцінне законодавче регулювання цього питання», – каже Віталій Безгін.

Жити у високогір’ї: приклад Колочави
Високогірна Колочава – одне з із найвідоміших в Україні закарпатських сіл. Потужну промоцію йому забезпечують численні музеї (в Колочаві їх є аж 10), унікальні пам’ятники та казкові карпатські краєвиди – село лежить у гірській Тереблянській долині, у межах Національного природного парку «Синевир».

Утім уже багато років Колочава, як і десятки інших гірських українських високогірних сіл – дотаційне поселення: тут немає і не може бути потужних виробничих підприємств, а більшість працездатного населення здавна утримує родини за рахунок сезонних заробітків. У 2011 році у центрі села навіть відкрили тематичний пам’ятник, який так і називається – «Заробітчанам».

зима Колочава
Зима у Колочаві. Фото надані сільрадою громади

За совєтів – заробітки у колгоспах, за Незалежності – по закордонах

Голова Колочавської сільської ради Василь Худинець розповідає: за радянських часів велика частина населення села, переважно старші чоловіки й молодь, регулярно їздили на роботи у колгоспи центральної чи східної України.

«Криза з працевлаштуванням завжди була велика. За совєтів у нас діяв завод, де працювало до 700 людей, ще 500 – у місцевому колгоспі. Хтось із чоловіків працював на Буштинському лісокомбінаті: 5 днів – на роботах, на вихідні поверталися до сім’ї. Населення Колочави тоді сягало до 10 тисяч, із них 6 тисяч – працездатного віку… Дуже багато молоді їхало у колгоспи поза межі області: навесні – на прополювання буряків, восени – на збір врожаю. На Чернігівщині, Сумщині була дуже велика наша «діаспора». Це сильно відчулося на початку повномасштабної війни, коли наші дівчата, що там лишалися жити, поверталися додому цілими вулицями, знайомих привозили», – каже Василь Худинець.

З настанням Незалежності маршрути трудової міграції змінилися: в пошуках роботи місцеві селяни переважно виїжджали в Чехію, а ще – в Англію та Іспанію. Оскільки ж попит народжує пропозицію, то й логістичне сполучення з окремими європейськими містами нині тут краще, ніж із обласним центром. Так, якщо рейсовий автобус на Ужгород із Колочави ходить лише раз на день вранці, то до Праги – втричі частіше.

худинець5
Василь Худинець

10 кілометрів крізь сніг – за навчанням

Однією з характерних особливостей гірських сіл є розкиданість і протяжність поміж горами й видолинками. Часом, аби пройти таке село уздовж з одного кінця в інше, доведеться подолати чималу відстань, то підіймаючись у гору, то спускаючись із неї.

Колочава – один із прикладів таких сіл: центральна дорога тут простягається на 16 км. Від дороги на різні боки розгалужуються вулички по декілька кілометрів у присілки, які тут кличуть «звори́».

Через таку розселеність і з тим, аби забезпечити місцевим діткам безперешкодний доступ до освіти, у селі діють 4 дитячих садочки та стільки ж шкіл. Нині їх наповнюваність невелика: спершу після введення безвізу, а відтак внаслідок повномасштабної війни Колочава вже кілька років поспіль відчуває освітні втрати.

Попри це, організувати централізоване навчання у селі не випадає можливим. Адже в такому разі мамам із маленькими дітьми доведеться долати гірською дорогою чималі відстані з одного краю села в інший, в холоду пору року – ще й по темряві, крізь дощ або крізь сніг і завірюху.

«У нас є один садочок на 30 дітей, інший – на 70. У найменшій школі навчається 111 учнів. Теоретично, дошкільнята могли б усі ходити в один садочок, школярі – навчатися в одній школі: найбільша будівля нашої школи №1 розрахована на 950 учнів. Але ж водити дитину в садочок по 10 кілометрів, погодьтеся, важко. А взимку взагалі буває нереально, бо випадає стільки снігу, що його нема куди горнути. Тож мусимо ділити. Хоч це також додаткові видатки», – розповідає Василь Худинець.

Алея слави в Колочаві

Резервація з мінімальною компенсацією

Момент про додаткові видатки сільський голова в розмові згадує побіжно і дуже ненав’язливо. Хоч насправді наповнення місцевих бюджетів для гірських сіл і громад – чи не найболючіше питання, адже шляхи акумулювання коштів для них обмежені через низку причин.

За словами Василя Худинця, чимало законодавчих актів, що регулюють ті чи інші сфери діяльності, розроблені без урахування специфіки гірських регіонів. Як приклад наводить земельний кодекс, за яким заборонено ведення будівництва на відстані 25 м від будь-якої водойми. Але ж, каже, в гірських поселеннях буде за щастя, якщо від річки чи струмка є можливість відступитися навіть і на 10 м.

Через невідповідність вимогам Державних будівельних норм щодо управління твердими побутовими відходами на гірських територіях важко вирішується і проблема засміченості, каже сільський голова.

«Відповідно до цих норм, у Карпатах взагалі неможливо організувати полігон твердих побутових відходів. В умовах, наприклад, прописано, що глибина залягання підземних вод при облаштуванні сміттєзвалища має бути не менше 2 метрів. Знову ж таки, прописана умова віддаленості від річок, потічків, але ж вони у нас течуть хіба що не через кожну вулицю – повсюдно!», – розповідає Василь Худинець.

Колочава громада
Гірська річка в Коловачській громаді. Фото надане сільрадою громади

Найбільші складнощі з господарюванням і самостійним фінансовим забезпеченням відчувають громади, розташовані на територіях природно-заповідного фонду. Заради збереження крихкої та вразливої до людського впливу екосистеми Карпат, ведення багатьох видів діяльності, звичних для рівнинних територій, тут під забороною. Колочава ж – уся цілковито лежить на заповідних землях нацпарку «Синевир».

Щоб компенсувати втрату фінансових можливостей від заборони тих чи інших видів господарювання, об’єкти природно-заповідного фонду мають сплачувати громадам податок на землю. Якби ці кошти надходили в бюджет села, цих сум вистачало б і на утримання, і на початковий розвиток. Однак на ділі з року в рік сільська рада змушена за належні їй гроші судитися.

«Земельний податок має сплачувати Міністерство екології. Максимальна відсоткова ставка – 5%, ми встановили тільки 3%. Але й так щоразу отримуємо лише крихти: у 2020 році від належних 12 млн нам виплатили трохи більш як 300 тисяч. У 2021 році – 600-700 тисяч. Вже коли ми почали звертатися до суду, нам виплатили 5 млн грн, хоч мали б щонайменше 15 млн. Виходить так, що держава створила для нас резерват із багатьма заборонами, що ускладнюють господарювання, однак за це передбачила компенсацію земельним податком. Але, на жаль, ця домовленість не виконується», – каже Василь Худинець.

Непозбувна дотаційність

Високогірне розташування, віддаленість від центральних шляхів і відсутність задовільної логістики, особливі вимоги до ведення багатьох видів діяльності часто гальмують прихід у гірські села притомних інвесторів, а на початку повномасштабного вторгнення – відвернули чи не всі потенційні для релокації бізнеси, каже сільський голова Колочави: «Ми готові були показувати приміщення, сприяти у розміщенні, але щойно скидали геолокацію – розмова завершувалася».

Щоби трохи вирівняти ситуацію, для мешканців гірських населених пунктів передбачені певні пільги. Статус мешканця гірського населеного пункту надається після проживання на відповідній території впродовж не менше, як півроку, і підтверджується посвідченням. Так, працівники бюджетної сфери отримують +25% заробітної плати і на 20% збільшену пенсію, стипендію та всі види передбаченої державної матеріальної допомоги.

Утім, за словами Василя Худинця, часто ці доплати дозволяють хіба що «витягнути» оклади багатьох із працівників до мінімальної заробітної плати.

Певною мірою намагається допомагати фінансово гірським громадам й область: за інформацією Закарпатської ОВА, з обласного бюджету здійснюють трансферти, зокрема, для виплати зарплати працівникам бюджетних установ. Так, на видатки з утримання закладів освіти та охорони здоров’я на 2024 рік для місцевих громад, до складу яких входять гірські населені пункти, розподілили 15% від додаткової дотації з державного бюджету.

Високогірне село Чорна Тиса на Рахівщині.

Надія й рушійна сила: туризм

Загалом практика надбавок до різних виплат – від заробітної плати до пенсії – поширений радянський «спадок» у багатьох країнах колишнього СРСР. На думку Віталія Безгіна, цей підхід варто переосмислювати: стимулювати розвиток гірських територій через вкладання в економіку, а не робити «штучне дихання» фінансовими виплатами.

У цьому мали б бути зацікавлені насамперед самі громади. Першочерговим кроком для них на цьому шляху Віталій Безгін називає процес розробки й ухвалення локальних стратегій розвитку. У випадку саме з високогірними громадами основним акцентом у таких стратегіях, на його переконання, мав би стати туризм.

Частково погоджується з ним і Василь Худинець. Розповідає, що свого часу серед законодавців велися розмови про можливість запровадження спеціального окремого державного фонду підтримки гірських територій саме для розвитку заселеного високогір’я. Одночасно з тим, каже, варто зберегти і пільги для мешканців гірських територій: з невисокими зарплатами й без додаткових доплат горяни, що поки залишаються працювати у бюджетній сфері, будуть активніше покидати гірські села. Й особливо це стосується саме прикордонних регіонів.

Центральним курсом розвитку гірських територій Василь Худинець також називає туризм. Саме в Колочавській громаді, за його словами, туристична сфера напрацьовується дуже поволі. Тож на майбутнє роботи за цим напрямком ще чимало.

«Зараз турист приходить до нас більше влітку, в зимовий період – хіба що у період різдвяно-новорічних свят. Через те, що ми знаходимося на заповідній території, про жодні гірськолижні курорти не може бути й мови. Хоча снігом ми взимку винагороджені постійно. Тож зараз міркуємо над впровадженням і популяризацією скі-турів… Знову ж таки, треба думати про вдосконалення логістики. На перших етапах могло б спрацювати дотування з міського бюджету, але для цього він має стало наповнюватися. Тоді як наразі бюджет нашої громади, як і бюджети багатьох інших гірських громад, на жаль, сам є дотаційним», – каже Василь Худинець.



“Справа не тільки у Свидовці: як забезпечити сталий розвиток гірських територій”. Дебати з форуму Re:Open Zakarpattia 2024
Місія (не)можлива: берегти природу й розвиватися — як гірська Синевирська громада формує свій екобренд
“Уберуся в коцованю у валилі биту…”. Традиційна гуня у давніх весільних обрядах Закарпаття
Тетяна Клим-Кашуба, Varosh


Цей матеріал підготовлений у рамках нідерландсько-словацько-українського проєкту “Посилення верховенства права на місцевому / регіональному рівні в Україні: приклад Закарпатської області”, який втілюється за підтримки уряду Королівства Нідерландів у рамках програми MATRA, що є ключового нідерландською програмою підтримки соціальних трансформацій.


Проєкт втілюється Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) спільно з нідерландською організацією Foundation of Justice, Integrity and Anti-Corruption (FJIAC) та словацькою Transparency International Slovensko (TI SK) у партнерстві з Закарпатською ОДА та обласною радою.

*** Матеріал не відображає позицію чи думку імплементаторів або донорів грантового проєкту. Відповідальність за зміст публікацій несе редакція Varosh.

Закарпатські