Історія служби директора Центру доуніверситетської підготовки та роботи з іноземними громадянами УжНУ Владислава Міци

05 лютого 2025 р. 13:43

05 лютого 2025 р. 13:43

Від початку російсько-української війни з мужністю на захист Батьківщини стали не тільки кадрові військові, а й вчорашні викладачі, менеджери, айтівці, будівельники, підприємці… ЗСУ об’єднало людей з різним бекграундом, проте з єдиною метою – боротьбою зі спільним ворогом. Серед них і викладачі та студенти Ужгородського національного університету. Директор Центру доуніверситетської підготовки факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки УжНУ, кандидат економічних наук Владислав Міца приєднався до війська у перші місяці повномасштабного вторгнення. Про отриманий досвід, небезпечні ситуації, військову кар’єру далі у розмові.

Про це йдеться на сайті університету.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваше рішення приєднатися до лав ЗСУ.

– Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, люди відчули паніку й не знали, чого очікувати від майбутнього. Я працював на посаді директора Центру доуніверситетської підготовки та роботи з іноземними громадянами, доцентом кафедри економічної теорії та займався волонтерством. На початку вторгнення студенти-іноземці стали масово виїжджати додому, з підготовчих курсів батьки стали також забирати дітей. На початку квітня 2022 року, добровільно (маючи відстрочку від мобілізації) вирішив приєднатися до війська. Я зрозумів, що повинен щось зробити для своєї країни, оскільки не міг стояти осторонь і дивитися, як ворог крок за кроком може добратися і до наших домівок. Пам’ятав, що в умовах війни будь-яка допомога важлива. Маючи неабиякий досвід адміністративної роботи, я прийняв рішення піти до військкомату, щоб стати більш корисним для країни у важкий час та внести свій вклад у наближенні перемоги. Оглянувши мої документи про попередню строкову службу в армії, освіту, досвід роботи, мені запропонували службу в першому відділі Ужгородського РТЦК та СП на посаді старшого офіцера рекрутингу та комплектування, оскільки тоді у цих підрозділах не вистачало людей. Там я прослужив до середини 2023 року. Проходячи військову службу у військкоматі, часто буваючи на різних полігонах, я побачив об’єктивну картину і зрозумів, що мої знання та досвід будуть більш затребувані в бойових підрозділах, саме в них гостро не вистачало офіцерів. Мені, мабуть, пощастило, оскільки у той час формувався батальйон із закарпатців окремої піхотної бригади, куди я і перевівся на посаду начальника групи цивільно-військового співробітництва ЗСУ.

– Як надалі розвивалась ваша військова кар’єра?

– Потрапивши в батальйон, а він формувався майже з нуля, потрібно було  бути максимально мобілізованим, оскільки у початковий період матеріально-технічне забезпечення, крім, звісно, форми та техніки, було недостатнім. Тому командир батальйону попросив мене, як людину місцеву, організувати підвіз води, засобів гігієни, знезараження, генераторів, оргтехніки, змонтувати душові кабіни, лазню та пральню. Це давало можливість особовому складу, який формувався в пристойних для полігону  умовах,  виконувати поставлені задачі. Тоді вперше я пізнав життя в наметі та інші принади військового життя. Велику допомогу в організації побуту нам надав "Рух підтримки закарпатських військових – Ужгород". Після першого місцевого полігону і навчальної військової підготовки протягом декількох місяців - нас не кинули відразу на передову. Щоб поглибити практичний досвід, ми досить тривалий час поетапно змінювали дислокацію в межах України і поглиблювали військову підготовку в умовах, наближених до реальних бойових дій. Вчилися надавати першу допомогу та долати психологічні виклики, здобуваючи військові навики.

На одному із полігонів нам поступило бойове розпорядження про переведення батальйону на дислокацію в один із відомих напрямків, поблизу Запорізької АЕС, яка є найбільшою в Європі й третя у світі за сукупною потужністю атомна електростанція і нині захоплена російськими окупантами. Хочу відмітити, що між окупованими територіями і українськими територіями тоді нас відділяло Каховське водосховище відстанню близько 5 км.

Першими на нову дислокацію приїхав я разом з командиром розвідки. З метою розміщення батальйону, нашим завданням було здійснити рекогносцировку місцевості.

Завдання було не з легких, оскільки командир наказав не розміщувати особовий склад в місцях локалізації бюджетних установ (школах і т.д.).  Став у нагоді гіркий досвід, коли недалеко від нас у селі,  де дислокувався сусідній підрозділ, противник, напевно, за “наводкою” поцілив “Іскандерами” в  школу. Тому треба було  максимально утриматись від скупчення в розміщенні людей. На це нам дали всього два дні. Вивчивши карту місцевості, ми провели рекогносцировку, спілкувалися з місцевим населенням, дізналися про моральні та емоційні чинники сприйняття ними ситуації. За допомогою місцевих, знайшли місця для особового складу та техніки і розмістили особовий склад в заздалегідь приготовлених місцях. Тоді я перший раз відчув на собі, що таке артилерійський обстріл, почув звуки пострілів, гуркіт та спалахи при запуску ракет, а також отримав перший «досвід» ночівлі в підвалі покинутої будівлі.

Після підриву Каховського водосховища, російські окупанти, постійно обстрілювали наш регіон –  руйнуючи житлові будинки, господарчі споруди, газогони, лінії електропередач... Зокрема артою, розмістивши артустановки на території Запорізької АЕС та безперервно прагнучи просунутися далі.

На нашому напрямку ми охороняли  вивірений нам відрізок та відбивали постійні атаки ворога. Я, крім основної роботи,  займався матеріально-технічним забезпеченням, підтримував контакти з громадськими організаціями, волонтерами, органами влади.

Невдовзі нам поступило нове бойове розпорядження. Для підкріплення відомої військової  бригади, ми мали перемістити особовий склад на новий напрямок. Для цього я отримав завдання виїхати на нове місце дислокації для здійснення рекогносцировки місцевості. Я чітко усвідомлював всю відповідальність, яка на мені лежить… Думки в голові прокручувалися –  знову починати все з нуля, було тривожно, тим більше, розуміючи, що завтра-післязавтра наш підрозділ має бути розміщений вже в безпосередній близькості до зони бойових дій.

Перебираючи в пам’яті коло свого спілкування, я згадав, що в 2012 році, будучи в президентському кадровому резерві "Нова еліта нації", я познайомився з головою однієї з громад, що  знаходилася близької до нашої нової локації,  Віталієм Олександровичем Маничем. Людина, з якою у мене були дружні стосунки. Я йому зателефонував, і на мій подив він повідомив, що зараз  із сім’єю проживає в місті Запоріжжя, і що дивом зумів вирватися із окупації. Завдячуючи його зв’язкам, ми за одну ніч, попередньо визначилися з місцем переїзду особового складу та техніки, вже наступного дня ми оглядали приміщення, ангари, посадки та інше нерухоме майно, яке б слугувало прихистком для нашого батальйону. Було дуже небезпечно, оскільки ми знаходилися на напрямку зони ведення активних бойових дій. Тому було важливо продумати та розробити карту маршруту, організувати переміщення особового складу та техніки, враховуючи те, що окупанти постійно ведуть військову розвідку з повітря, використовуючи Орлани, Ланцети, ZALA, Supercam …

Це завдання теж було виконано і батальйон без будь-яких втрат був переміщений на нові бойові позиції. Після розміщення ми почали облаштовувати наші позиції, але спокійно їх облаштовувати окупанти не дали. Почалися мінометні обстріли, постійні  атаки дронів-камікадзе, FPV дронів, велась аеророзвідка противника. У нас почалися перші бойові втрати і тому потрібно було організовувати евакуацію загиблих з поля бою, оформляти документи, бути присутнім у морзі, відправляти тіла додому. Це був одним із моїх напрямків роботи, як начальника групи цивільно-військового співробітництва.  Робота була психологічно виснажливою і я потребував постійного контролю за своїми емоціями, вмінням спілкуватися із родичами загиблих, оскільки їх цікавили останні миті життя рідної людини.

Також одним із основних завдань, яке ставило керівництво батальйону, це здійснення тісної комунікативної взаємодії із місцевим цивільним населенням для створення належного психологічного клімату і довіри між цивільним населенням і військовими .

Другий напрямок, за який я відповідав, – це фізичний захист цивільного населення. Тобто необхідно було вивчати місця розташування цивільних мешканців у населеному пункті поблизу зони бойових дій.  Адже через бойові дії певна частина населення покинула свої домівки і евакуювалася на мирну територію України, невелика частина, на жаль, переїхала на той бік – на окуповані території, а решта таки залишилася проживати на лінії розмежування. Тому при організації системи ведення вогню, ми повинні були враховувати цей факт, щоб при відповіді противника цивільні мешканці не опинилися під вогнем, тим самим – сприяти  збереженню життя і здоров’я цивільного населення

Ми завжди допомагали цивільному населенню, в межах своєї компетенції й можливостей організовували та координували відновлення інфраструктури, електро- і водопостачання, доставки та супровід гуманітарних вантажів для цивільних мешканців уздовж лінії бойового зіткнення.

Досвід набутий в цивільному житті мені дуже допоміг у військовій службі. Перебуваючи на керівних посадах в Ужгородській мерії, Закарпатській ОДА, а потім УжНУ, навчив мене працювати у великих командах, формулювати цілі та завдання, стресостійкості та брати на себе відповідальність. Очевидно, відстежуючи оперативність виконання мною доручень в підготовчий період та роботу в зоні бойових дій, командир батальйону запросив мене до себе в бліндаж  і запропонував стати його заступником та очолити напрямок логістики.

– Які нові обов’язки додалися разом з важливою посадою?

Обов’язків додалося відразу дуже багато, оскільки основним моїм завданням було стратегічне забезпечення бойових підрозділів. Відповідно до прописаних статутних  обов’язків,  у мою компетенцію входила організація та управління підрозділами РАО (ракетно-артилерійське озброєння, тобто зброя і боєприпаси), Автомобільна служба, Речова служба, Продовольча служба, Служба паливно-мастильних матеріалів, Служба інфраструктурного забезпечення, Взвод технічного забезпечення та Взвод матеріального забезпечення. Хочу відмітити, що успіх будь-якої бойової операції значною мірою залежить від того, наскільки швидко і ефективно буде забезпечено всі потреби батальйону. Без добре організованої логістики навіть найкраще підготовлені воїни будуть позбавлені можливості ефективно виконувати свої завдання. Потреби на фронті змінюються буквально щогодини. Тому нам доводилося швидко організовувати різні маршрути для транспортування,  щоб уникати ворожих атак, а також своєчасно вирішувати питання нестачі ресурсів, у т.ч. за допомогою волонтерів. Солдати на передовій не можуть ефективно виконувати свої завдання без регулярного та своєчасного постачання їжі, води, пального, боєприпасів і медичного забезпечення. Також однією з важливих проблем був ремонт бойової техніки та озброєння. Для ремонту та обслуговування техніки та зброї, щоб максимально швидко пошкоджена техніка була повернута на позиції,  ми вкладали і власні кошти. Ризикуючи власним життям, наші логісти дуже часто виїжджали на передову, щоб на місці полагодити або, при потребі,  відбуксирувати пошкоджену техніку. Хочу відмітити, що велику допомогу нашій військовій частині здійснювали волонтерські організації. Завдячуючи їм, я мав змогу постійно поповнювати запаси квадрокоптерами, FPV дронами, дронами-камікадзе та РЕБами. Окремі слова вдячності хочу висловити "Руху підтримки закарпатських військових – Ужгород" та селищному голові Батьова Дмитру Тараненку.

– Як справлялися з небезпекою на фронті?

Коли лише приїхали, було страшнувато, оскільки про війну я знав тільки з підручників та екрану телевізора. Я взагалі не знав, звідки можна чекати небезпеку, оскільки мій мозок не розрізняв уявного і реального страху.  Нічого не знав про територію, куди нас направили. Тіло знаходилося в постійній напрузі і часто було не до сну. Потім настала певна адаптація. Ти до всього звикаєш і починаєш розуміти, що багато речей від тебе не залежить, а саме: коли буде артобстріл, куди прилетить КАБ, звідки вилетить ФПВ і т.д. На все воля Божа і ти ні від чого не застрахований.

Небезпека на фронті чатує всюди і поруч щодня. Бувало, що за день артобстрілами російські окупанти могли стерти з лиця землі півсела. Заради безпеки ми не приймали від сторонніх осіб нічого, оскільки була спроба передати нам отруєну воду. На нашу територію заходили ДРГ та намагались підірвати нашу техніку, авто, якимось чином сховати вибухівку. Був випадок, коли такий же автобус, як був у нас, був і у місцевого підприємця. І ДРГ його помилково обстріляли, думаючи, що це наш.Боляче згадувати, коли через постійні обстріли не було можливості вчасно забирати 200 з поля бою, а пораненим  доводилось дронами спускати на позиції медикаменти та воду.

– Чи адаптувалися вже до цивільного життя? Які плани на найближче майбутнє?

– Наразі я повернувся до цивільного життя, проте повністю зануритись в нього, звичайно, не виходить. Я тримаю контакт з побратимами, мені телефонують, радяться, можна сказати, однією ногою я ще перебуваю там. Звісно, будучи військовим з 2022 року, переключитись так легко не виходить. Я повернувся на ту посаду, де працював до мобілізації, а саме директором Центру доуніверситетської підготовки та роботи з іноземними громадянами. Якщо коротко про наш Центр – це:

• підготовчі курси з підготовки до ЗНО/НМТ для випускників загальноосвітніх навчальних закладів;
• підготовчі курси з підготовки до вступу до Природничо-гуманітарного фахового коледжу УжНУ;
• підготовче відділення для підготовки іноземних громадян  та осіб без громадянства до вступу у вищі навчальні заклади України.

У Центрі ми здійснюємо індивідуальний підхід та будуємо навчальний процес відповідно до рівня підготовки наших слухачів з кожного предмету. Слід відмітити, що значну частину занять складають тести, за структурою та наповненням максимально наближені до оригінальних тестів. Заняття проводять досвідчені викладачі університету, компетентні у сучасному освітньому процесі, які постійно аналізують результати ЗНО,детально обізнані з усіма змінами у програмі загальноосвітніх шкіл, мають досвід викладання в університеті.

У Центрі доуніверситетської підготовки можуть навчатися учні 9, 10, 11 класів – як  спеціалізованих, так і загальноосвітніх шкіл, випускники, що вже мають базову чи повну загальну середню освіту. У нас зручний графік занять по суботах та неділях та під час канікул. Це дозволяє учням не відволікатись від навчального процесу у школі.

Підготовка слухачів здійснюється з таких дисциплін: українська мова та література, англійська мова, історія України, географія, біологія, математика, хімія, фізика. До війни ми також готували вступників-іноземців, нині їхня кількість у виші значно зменшилась. Тож планую відновлювати ці контакти, зберегти потенціал. Адже всі війни колись закінчуються, й іноземні студенти до нас теж скоро повернуться. Також планую займатись громадським життям. Наразі спілкуюсь із представниками волонтерських просторів, мені дуже хочеться допомагати таким же ветеранам, як і я, які випали із соціуму, та хочуть повернутися до нормального життя. Адже людина, яка бачила смерть, по-іншому дивиться на життя, починає його цінувати, інакше ставиться до рідних та близьких. Такій людині крім психологічної, потрібна ще професійна адаптація до умов цивільного життя. У цьому наразі я бачу своє покликання.

Закарпатські