Історія однієї картини: «Автопортрет» Петра Шолтеса

15 березня 2025 р. 19:32

15 березня 2025 р. 19:32

Січень 2025-го ознаменувався сумною звісткою про смерть відомого ужгородського художника Петра Шолтеса. Йому було 79 років і свою останню картину він намалював всього за кілька тижнів до своєї смерті. Але нині ми розкажемо не про останню і не про першу, а про автопортрет Петра Шолтеса, який вирізняється з-поміж інших його робіт стилем і настроєм. Ті, хто близько знали художника, кажуть: у цьому автопортреті – весь Петро Шолтес: імпульсивний, настроєвий, неврівноважений. То якою ж є історія створення цієї картини – розкаже син художника, популярний український письменник Банди Шолтес.

Кінець вісімдесятих і дев’яності можна вважати найбільш продуктивними роками у творчості Петра Шолтеса. Йому тоді було 40 з лишком років, він був молодий, активний, завзятий, працював легко і багато. Бувало, що в ті роки міг створити й три полотна за тиждень, хоча, звісно, бувало й так, що не створював жодного. Популярність художника на Закарпатті і загалом в Україні в той час зростала, в його житті все складалося добре, звичною справою були творчі посиденьки з друзями, яких у завжди відкритого для спілкування подружжя Петра й Габріелли Шолтесів було дуже багато.

Одного вечора на початку 1990-х художник із сім’єю повернувся додому зі святкування чийогось дня народження. Повернувся добряче напідпитку, а коли зайшов до ванної кімнати і поглянув на себе в дзеркало, його раптом осяяла думка, що він мусить от просто зараз намалювати свій портрет. Всі інші вже спали, а Петро Шолтес зачинився у ванній із олійними фарбами і творив. Час був уже пізній, натхнення вимагало виплеснутися тут і одразу, але художник не мав підготовленого полотна, тому схопив те, що було під руками – свій же зимовий пейзаж.

«Це був досить типовий закарпатський зимовий пейзаж, – розповідає Банди Шолтес. – Батько перевернув його і на звороті намалював себе. Він ніколи не розповідав, як саме це було, але, знаючи його, думаю, що в той момент він побачив себе у дзеркалі якось незвично й одразу захотів це зафіксувати. Це бачення, ця ідея, думаю, була повністю імпульсивною. Якщо би він запланував так зробити, це в нього не вийшло би. А так йому вдалося зробити, на мою думку, дуже сильну роботу зі сміливими мазками».

Петро Шолтес у своїх інтерв’ю неодноразово казав, що його рукою керують почуття. В ту ніч, коли був створений автопортрет, він так поспішав ці почуття передати й цю мить зафіксувати, що замастив олійною фарбою всю ванну кімнату, рушники і самого себе. На прибирання запалу вже не вистачило, тож можна лишень уявити собі здивування дружини художника Габріелли, коли вранці вона побачила ванну кімнату в такому вигляді. Звісно, чоловіка вона насварила, але нова робота їй також сподобалася. Цей автопортрет був, безумовно, найоригінальнішим з-поміж усіх, які створював до цього (власне, й після цього) Петро Шолтес.

Історія ця отримала продовження, коли до Шолтесів завітала сусідка Олгіца, котра хотіла купити картину. Й треба ж було статися так, що вибір її впав саме на той зимовий пейзаж, який потрапив під руку художнику тієї ночі, коли на звороті він намалював автопортрет. Сусідку автопортрет не вразив, але й не заважав їй. Тож вона придбала картину і повісила у своєму помешканні портретом до стіни. І все би було добре, якби Петро Шолтес не шкодував за тим портретом і не пишався ним. Незабаром до художникової квартири завітали гості. Хто конкретно це був, нині його сім’я не пам’ятає: можливо, Олег Гораль, Володимир Щур, але міг бути й Ігор Панейко чи В’ячеслав Віньковський, чи взагалі хтось малознайомий і випадковий, адже гості в помешканні художника бували часто.

Так от сидять ці творчі люди за столом, випивають, розмовляють про мистецтво, аж тут, уже ближче до півночі, Петро Шолтес згадує про свій портрет і вирішує, що мусить неодмінно показати його гостям. «Він іде до сусідки Олгіци, яка жила у квартирі навпроти, дзвонить у двері, – розповідає Банди Шолтес. – Та виходить у нічній сорочці, нічого не розуміє. Але батько її якось умовляє дати пейзажо-портрет, аби він міг його показати художникам. Олгіца-нейни віддала картину й пішла спати. Батько ж показав портрет друзям, ті роботу похвалили, а через день чи два відніс картину назад до сусідки.

І все б нічого, та через тиждень до батька знову в гості завітали художники – вже інші. Й він знову захотів їм показати свій портрет і тому ще раз пішов до сусідки. Ця сцена повторилася ще через тиждень, а потім ще кілька разів. І не раз бувало, що наступного дня батько забував повернути роботу, тож сусідка приходила сердита і забирала її назад. Вчергове батько попросив у Олгіци-нейни портрет для персональної виставки, організованої до його 50-річчя. Після цього він остаточно зрозумів, що автопортрет мусить залишитися в нього і запропонував сусідці вибрати замість цієї роботи якусь іншу. Олгіца-нейни попросила, щоб батько намалював їй соняшники. Коли робота була готова, вона забрала її і з тих пір спокійно собі жила. А портрет ми повісили на видному місці, щоб батько міг одразу показувати його гостям. Він однозначно пишався цією роботою – інакше не показував би її нікому».

Нині «Автопортрет» Петра Шолтеса так само висить у тому ж помешканні на тому ж місці. Бо зимових пейзажів за роки роботи художник створив багато, а такий автопортрет йому вдався лише раз. Рідні кажуть, що в цій роботі чітко бачать Петра Шолтеса з притаманними йому різкими перепадами настрою, від веселого – до скандального чи сумного. Він справді зумів схопити ту мить, передати свій стан, зміг зобразити не стільки свою зовнішність, як свій характер. І саме в цьому полягає цінність картини. Бо зазвичай Петро Шолтес удома працював неспішно, спокійно обдумуючи сюжет і вимальовуючи деталі. А спонтанні роботи створював здебільшого на пленерах або ж міг «погратися» олівцем чи вугіллям у гостях, нашвидкуруч накидавши чийсь портрет.

Скільки загалом робіт було в багатому доробку Петра Шолтеса ані він, ані його родина ніколи не підраховували. Коли в художника почалися серйозні проблеми зі здоров’ям, лікарі радили йому продовжувати малювати, не зупинятися, адже улюблене заняття завжди покращувало його стан і настрій. Можливо, у жовтні, коли йому виповнилося би 80, ми побуваємо на черговій персональній виставці робіт Петра Шолтеса – родина планує її організувати. І там обов’язково буде й цей чудернацький «Автопортрет» із не менш чудернацькою історією.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Закарпатські