«У своєму підрозділі ми живемо сім’єю – тут братерство, а не статутщина…» Історія бійця 128-ї бригади Богдана

14 квітня 2025 р. 19:26

14 квітня 2025 р. 19:26

Богдану (позивний Батон) 30 років, до повномасштабної війни він працював водієм у приватній фірмі в себе дома – в м.Ромни на Сумщині. Богдан не готувався до війни, планував і далі займатися мирною працею. За два дні до російського вторгнення навіть купив машину – «Ладу» 9-ї моделі. На якій встиг покататися один день.

– То була наворочена «дев’ятка» – сидіння від KIA, титанові диски, шкіряний салон, – згадує Богдан – Я купив її в Охтирці, замовив нові дорогі речі для тюнінгу й віддав на СТО, щоб довести до досконалості. Приїхав до друга в Охтирку, а вранці 24 лютого знайомі дзвонять і кажуть – почалася війна, росіяни до Охтирки доходять! Ми не могли в це повірити, і тут чуємо один вибух, другий!.. І бачимо, як дві наші «бехи» заїжджають у посадку й починають маскуватися. А далі на вулицю виїжджає колона машин, піхота з червоними смужками. І наші БМП починають їх розносити. У тому сум’ятті ми з товаришем кидаємося в машину, росіяни відкривають вогонь у відповідь, перед нами загорівся Volkswagen Caddy, інша машина злетіла з дороги. Якимось дивом ми вирулили звідти й дали по газах. Це був перший бій у Охтирці…

Сховавши машину в гаражі місцевого мешканця, Богдан пішов до товариша на квартиру, щоб вичекати якийсь час. Хлопці сподівалися, що все це ось-ось закінчиться, ніхто не вірив, що почалася реальна війна.

– А потім ми почули, що міст підірвали, дорога на Ромни перекрита, в місто почали заходити російські ДРГ, почалися бої. В гараж із моєю «дев’яткою» влучили з арти, машині зразу кінець – покатався один день… Та хай уже та машина… Ми вирішили поки залишитися в місті, ввімкнули телевізор, щоб дізнатися новини. Там іде «Гаррі Поттер», а під вікном стрілянина – це був повний сюр, який не вкладався в голові!.. Пригадую, як ми вийшли за сигаретами – біля кіоска ходять цивільні, а за будинками ховаються наші військові. Раптом на вулицю виїжджають «Жигулі-копійка», і наші військові починають розстрілювати її з автоматів – це була російська ДРГ… Затим сідаємо в машину друга і їдемо за продуктами. Тоді я вперше побачив убитих росіян – їхній «КамАЗ» із величезною Z, видно, збився з дороги і його так гарно по-снайперськи розстріляли – і водія, і пасажира у військовій формі…

За кілька днів друзі вирішили добиратися до Ромнів. Дорога туди – 170 кілометрів, і значну її частину довелося йти пішки. На підступі до Ромнів ЗСУ розстрілювали ворожі колони, що рухалися на Київ, росіяни намагалися маневрувати, і коли їхні колони відійшли, хлопці змогли зайти в місто. Богдан одразу записався в новостворене ДФТГ (добровільне формування територіальної громади), яке чергувало на блокпостах, тренувалося, але в бойових діях участі не брало. А незабаром у місто на реабілітацію після поранення приїхав його товариш, боєць штурмового підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з позивним Біляш.

– І я вирішив разом із ним піти воювати. Біляш спочатку не повірив, думав, жартую. Але коли він зібрався, я теж швидко спакував усе необхідне й поїхав разом із ним. Спочатку ми прибули в Мукачево. Пригадую, як зайшли до товаришів Біляша, що лікувалися там після поранень, і він промовив: «Ось, привів вам нового бійця, він підписує 3-річний контракт із гірсько-штурмовою ротою». То ті хлопці так дивно на мене подивилися…

У Богдана давні проблеми зі спиною й коліном, до того ж, була пробита легеня (невдало впав на арматуру). Однак на ВЛК він приховав свої хвороби, поїхав у навчальний центр, а в травні 2023-го прибув у свій 2 гірсько-штурмовий батальйон 128 ОГШБр на Запорізькому напрямку, де пройшов злагодження.

– Я потрапив у штурмове відділення, мені показали командира – Володимира Шліхту (позивний Поляк). І я подумав, що він зовсім не схожий на військового, звичайний цивільний чоловік. До речі, Володимир – колишній заробітчанин, багато років працював у Польщі й повернувся в Україну, як тільки почалася повномасштабка. В боях Поляк виявився справжнім тигром. І дуже грамотним командиром. Мій перший штурм відбувся під його командуванням. Ми верхи на «бесі» рвонули на ворожі позиції звільняти село. Місцевість була пересічена, і наша «беха», виїжджаючи на крутий пагорб, стала. Тоді ми пересіли на танчик, який почав швидко набирати оберти. І тут по нас відкривають вогонь із усього, що можна. В якийсь момент бачу, як у танк летить щось жовте, вдаряє в бочину й рикошетом відскакує – це була протитанкова ракета. Заїжджаємо в село, Поляк наказує спішитися, і ми під прикриттям броні рухаємося до визначеної точки. По вулицях ще їздили ворожі БМП, хоча росіяни вже почали тікати, потім по рації надійшло попередження – обережно, на вас їде «утюг» (ворожий танк). За кілька секунд танк вистрілює, і пів хати біля нас складається… Нарешті добираємося до точки – це була хата, де росіяни облаштували КСП (командно-спостережний пункт). Закріплюємося в дворі, Поляк дає вказівки, які зайняти позиції й контролювати сектори. В дворі валяється вбитий росіянин із шевроном «Шторм-Z» (колишній зек). Я дивлюся на нього, а командир мені: «Не бійся, нічого він тобі не зробить, звикай». І тут у вбитого задзвонив телефон…

Після того, як піхотне відділення закріпилося на позиції, прийшла заміна, а штурмовиків вивели на відпочинок. На жаль, у тому бою не обійшлося без втрат.

– Коли ми вже виїжджали, росіяни накрили нас вогнем, один товариш «300». Він став єдиним пораненим того дня в нашому відділенні, однак у інших підрозділах було багато загиблих, ми допомагали вантажити їх у евакуаційні машини. Мене від близького «приходу» контузило, і коли ми нарешті добралися в тил, медики дали таблетки. Я приліг у них у хаті на кушетку й прямо там заснув…

Пізніше в Батона було багато інших штурмів та інших небезпечних бойових завдань. Його штурмову роту кидали на найважчі напрямки, наприклад, коли треба було повернути втрачені позиції.

– Найважче для мене – крайні хвилини перед боєм, коли їдеш на «бесі» й не знаєш, що чекає попереду. А як тільки починається обстріл, іде бій, руки вже самі знають, що робити. Тоді я зрозумів, наскільки важливо мати хорошого командира. Мені завжди щастило з командирами, видно, так склалися зірки. Кіпіш, наш колишній ротний, їздив на броні з солдатами на штурми. А коли пішов на підвищення, на мотоциклі заїжджав до нас на позиції, щоб дізнатися, що потрібно… Той же Володимир Шліхта, з котрим ми дуже потоваришували. Він загинув у мене на очах – підірвався на розтяжці. Пішов уперед, хоча як командир міг бути позаду відділення. Сергій Федорці (Вілсон), Василь Новицький, Сергій Матвієнко (Донбас) – я добре знав цих хлопців, усі вони загинули в боях…

Коли в бойових діях почали масово використовувати дрони, піхоті довелося міняти тактику, призвичаюватися до нових умов. Заїжджати на позиції на техніці стало небезпечним, і хлопці по 5 – 7 кілометрів серед ночі йшли пішки, несучи на собі по 40 кг боєприпасів, спорядження та провізії. Проблеми зі спиною й коліном Богдана загострилися, він не міг носити великі вантажі чи витягнути пораненого товариша, сам кілька разів лікувався в шпиталі. І як тільки зрозумів, що не витягує, перевівся в підрозділ БПЛА.

– Я зробив для себе МРТ, маю варіанти для звільнення за станом здоров’я, але поки можу, тягну. Спочатку працював із FPV, далі перейшов на ретранслятор. Збільшую для FPV-шників робочу відстань, покращую картинку. Хоча в наших екіпажах усі взаємозамінні, за необхідності сам можу керувати FPV чи готувати бойову частину. Як колишній штурмовик розумію, наскільки важлива робота дронів для піхоти. Бувало так, що ми розбивали ворожі колони ще на підході до наших позицій, берегли життя своїх піхотинців.

Під час одного виїзду Богдан отримав поранення – поруч вибухнув ворожий FPV-дрон. Боєць потрапив на лікування в шпиталь.

– Я приїхав у нашій фірмовій футболці 128 ОГШБр. Там недалеко був військовий навчальний центр, і хлопці періодично теж потрапляли на лікування – хто з ангіною, хто ще з чимось (не бойові поранення, а хвороби). Видно було, що молоді, зовсім «зелені». На перекурі вони звернули увагу на мою футболку й питають: «То ти зі 128 ОГШБр? Штурмовик?» Так, – відповідаю, – зі 128 ОГШБр, був штурмовиком. «Ого, – вигукує один. – Я теж хочу в 128 ОГШБр стати штурмовиком!» І я подивився на нього точно так, як колись ті поранені хлопці в Мукачеві на мене…

Однак Богдан не жаліє, що пішов у ЗСУ й обрав справжній бойовий підрозділ.

– Вважаю, що правильно тоді зробив – служив у штурмовій роті, поки вистачило здоров’я. І тут, у підрозділі БПЛА, мені теж пощастило з товаришами й командирами. Коли вперше прибув сюди й представився по статуту: «Солдат такий-то, прибув на нове місце служби…», командир Ганс відповів: «У нас так – ми живемо сім’єю, тут братерство, а не статутщина». І хлопці прийняли дуже добре, ми всі близькі між собою. Але й своїх товаришів із піхоти не забуваю, хоча дуже важко згадувати загиблих… Коли дзвонить хтось зі старих знайомих, я завжди боюся, що він скаже – знову хтось загинув із нашої роти…

У Богдана є дівчина з Сумщини, котра приїхала в зону бойових дій і зняла житло, щоб бути ближче й періодично бачитися. Пара незабаром планує одружитися, а далі стати батьками. У бійця також є син від першого шлюбу, котрий зараз із матір’ю за кордоном, але постійно на зв’язку з батьком.

– Я воюю за своїх рідних, а також за всіх дітей, котрим тут жити. Щоб потім, після всього, мені не було стидно перед ними…

Закарпатські