Чи хотіли б закарпатці емігрувати після завершення війни

18 травня 2025 р. 15:38

18 травня 2025 р. 15:38

Закарпаття завжди було краєм заробітчан. Так склалося історично, що у пошуках «гіркої копійки» наші земляки роками змушені були на чужині гнути спину. Частка краян через сімейні зв’язки з громадянами інших держав завжди виїжджала жити у далекі світи. Наразі після 2022 року кордони відкриті тільки для жінок (і то не всіх) та для чоловіків виключно певних категорій, тож емігрувати цілими родинами вдається не всім. Але коли війна закінчиться, частина мешканців області, яка наразі виїхала, прагне повернутися, а дехто навпаки – виїхати.

Тож що кажуть краяни про еміграцію? І хто б хотів виїхати, то чому саме? Про це – у матеріалі « Карпатського об’єктива ».

Статистика

Нещодавно фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучерівата соціологічною службою Центру Разумкова було проведено опитування серед українців. Ставилося питання: «У разі відкриття кордону для всіх категорій населення, чи хотіли б ви виїхати в іншу державу для постійного місця проживання».

Результати виявилися досить цікавими. Зокрема, 70% респондентів не хотіли б і не планують нікуди їхати, хочуть залишатися вдома на рідній землі. Ще 9% взагалі не могли визначитися з відповіддю. А от 21% опитаних хотіли б емігрувати. Причиною вони назвали відсутність можливостей для розвитку та наслідки війни.

Серед чоловічої частки населення серед тих, хто мріє виїхати – 25% – це чоловіки. Жінок – усього 17% (що логічно, адже хто справді прагнув, уже це зробив). Найбільше бажання переїхати мешкати за кордон виявили молоді люди віком від 18 до 25 років. Таких – 33% респондентів. У той же час майже половина студентів віком 22-25 років мріють жити в іншій країні. Причиною вони називають вищу заробітну плату та більші можливості для особистісного зростання.

Варто додати, що днями один з нардепів, посилаючись на дані від українських закордонних дипломатичних установ повідомив у Telegram, що за кордоном наразі перебувають 7,7 мільйона українців. З них 5,3 мільйона — у ЄС. Водночас лунає і інша цифра – більше 9 мільйонів. Її називають у Інституті демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи і уточнюють, що більше 3 мільйонів із цих людей – трудові мігранти.

Вдома усе своє, там – усе чуже

Василь Корнута з Ужгорода має досвід життя у Німеччині. Там він працював на різних роботах, але врешті-решт повернувся додому.

«У німців є багато хороших законів, належна оплата праці, стабільність, багато можливостей, яких ми не маємо, але там я завжди почувався не своїм. Мені подобається їхня чистота, їхня точність, їхні підходи до фінансових питань, але мене не влаштовує бюрократична система. Аби отримати якусь довідку, потрібно чекати на неї місяцями. Також потрапити до лікаря одразу нереально. Навіть попри страхову медицину, на прийом самі ж німці з хронічними захворюваннями потрапляють не раніше, ніж через декілька тижнів після запису. А на операцію треба чекати й по 6 місяців, а то й довше. За цей час і померти, не дай Бог… можна», – каже чоловік « Карпатському об’єктиву ».

Одразу, коли йому запропонували непогану роботу в Ужгороді, він повернувся додому.

«Вдома у мене була дружина і діти. Жити на дві країни непросто. Я пробув у Німеччині п’ять з половиною років. У 2020 році повернувся до рідного міста. Тут мені навіть дихати легше! Це – психологічний фактор, бо природа у нас досить схожа, а повітря там навіть можливо чистіше. Але тут усе своє, а там – чуже. Про свій вибір не шкодую. Тут я поруч із близькими людьми і в своєму Закарпатті», – зазначив чоловік.

З дитинства хочеться у Англію

А хустянка Дарина Сабадош мріє про Велику Британію і сподівається, що колись їй вдасться туди виїхати.

«Якби я була неодруженою, ще у 2024 році б поїхала, як біженка, а там уже обжилася, пустила корені, знайшла «місце під сонцем». Ще у шкільні роки закохалася у Англію і, можу сказати, що непогано володію мовою. Вона мені потрібна й удома для роботи, тож знання постійно поглиблюю. Обидві доньки відвідують додаткові заняття і теж показують непогані результати. Чоловік володіє мовою відсотків на 20. На жаль, це дуже слабо. Проте вдосконалюватися ніколи не пізно», – розмірковує жінка.

У Великобританії, за словами закарпатки, мешкає родичка, тож вона вірить, що плани рано чи пізно втілити в життя їй вдасться.

«Поки не закінчиться війна, не поїду нікуди. Дуже кохаю свого Степана і розлучатися з ним не хочу ні на мить. Якщо дружина у одній країні, а чоловік у іншій – то вже не сім’я, як на мене. Якщо кудись вирушати, то всім. Якщо ж ні, то сидимо на місці теж укупі. На жаль, Степан не особливо схвалює мою ідею з переїздом, але бувають миті, коли справді шкодує, що ми не емігрували раніше», – додає вона.

Головною причиною бажання змінити прописку хустянка називає більші можливості для навчання і працевлаштування дітей, а також більші прибутки для себе та чоловіка, адже вдома, як переконує вона, за мізерні статки виживати важко не тільки пенсіонерам, але й працюючому населенню.

Є куди емігрувати, але немає бажання

Ірина Ковач із Тячева моє змогу переїхати до іншої країни, але не хоче, бо тут, як стверджує, пустила «корені».

«Родина чоловіка вже давно живе в Румунії. Не раз кликали до себе. Я вдова, тож мене теоретично ніщо тут не тримає. Син, між іншим, у мене ще 12 років тому виїхав до Італії, а донька – у 2021 році до Угорщини. Є куди емігрувати, вибір непоганий, проте зовсім немає ні потреби, ні бажання. Я пенсіонерка, мені затишно вдома. То в молоді великі амбіції. Я де народилась, нехай там мене і поховають», – заявляє жінка.

Одним із аргументів щодо того, щоб залишитись на Закарпатті, краянка називає наявність подруг і родини.

«Там наші завжди чужі, друзів знаходять переважно серед іноземців, а місцеві з розпростертими обіймами нікого не приймають. У нас інші звичаї, інший менталітет. Ми любимо гостей і ходити у гості. Я б у такому закритому просторі довго не жила. У мене тут і родина, і дуже близькі подруги. Ми багато часу проводимо разом, підтримуємо одна одну, допомагаємо в роботі, у господарстві, практично у всьому. Я навіть каву вранці одна пити не звикла – тільки з сусідками. Від такого не відмовлюся ніколи», – впевнена вона.

Що ж, далеко не всі краяни мріють мешкати у далеких світах, багатьом, попри труднощі, більш комфортно тут, у рідному краї. Утім точний відсоток краян, які б воліли після війни залишитися вдома і які мріють виїхати ніхто не знає, бо жодних опитувань конкретно на території області не проводилося.

Марина АЛДОН

Закарпатські