Свято Міри в Лазещині і шлях до відродження вівчарства: репортаж з полонин

23 травня 2025 р. 18:35

23 травня 2025 р. 18:35

Ветеран Ілля Петрюк з села Лазещина на Рахівщині тримає отару з понад 400 овець. Поки був на війні, то всьому раду давала дружина, а зараз знову господарюють вдвох.

Вже зовсім скоро його вівці разом з вівчарями підуть на полонину, аж під Говерлу, й будуть там літувати до осені. Весь цей час у гірських колибах вівчарі будуть виготовляти сир – легендарну карпатську бриндзю та вурду.

Давні традиції предків на Гуцульщині пам’ятають та зберігають. Залежно від можливостей – намагаються йти в ногу з часом: нині на окремих колибах можна побачити сонячні панелі, а всі вівці паспортизовані.

Я приїхала на Гуцульщину в середині травня, щоб на власні очі побачити унікальне гірське таїнство — Свято Міри, традиційне обрядове народне дійство, коли господарі заміряють молоко перед виходом овець на полонини.

Заразом — і розпитати ґаздів, як їм нині господарюється, з якими проблемами стикаються й чи чекати на відродження галузі вівчарства в регіоні.

У «Серці Карпат» на Гуцульщині

Аби потрапити у Лазещину, суботнього травневого ранку вирушаємо з Ужгорода вдосвіта: попереду майже 250 км і майже 5 годин дороги. Лазещина – невеличке село у Ясінянській громаді, найвисокогірнішій в Україні. Це крайнє закарпатське поселення на межі з Івано-Франківщиною. Саме тут подружжя Іллі та Валентини Петрюків займається розведенням овець на власному фермерському господарстві «Серце Карпат».

«Тримаємо за 400 голів, зараз ще маємо 100 молодняка, то на наступний рік буде власна отара понад 500 голів» , – розповідає Ілля Петрюк, зустрічаючи нас на фермі. Неподалік чути сотні овечих дзвіночків — ця мелодія завжди супроводжує отару.

На момент нашого прибуття овець саме доїли. Вже видоєних відокремлюють в окрему кошару — загін за парканом просто неба, інші поки тільки чекають своєї черги. Тварини доглянуті й причепурені: у багатьох на ріжках видніються різнобарвні стрічки та китиці.

Причепурені овечки з китицями

Коли 10 років тому Петрюки починали свою справу, то мали у господарстві до трьох десятків овець. Тоді пан Ілля купив у Рахові отару на 180 голів. Зараз всі вівці на фермі – з розплоду: щороку до отари додається 100-150 ягнят.

Барани з вівцями живуть окремо. На початку жовтня худобу об’єднують: «Пускаємо їх на 2-3 місяці на “паровку”. Потім ще 2-3 місяці чекаємо ягнят».

Взимку овець годують сіном, кукурудзою, а на початку літа вівці йдуть пастися на полонини. Разом з вівцями фермера на полонину виходять, як тут кажуть, «людські» вівці. Інші власники, що тримають по 10-30 тварин, віддають їх у спільну велику отару пана Іллі, де за ними на полонинах впродовж літа наглядають найняті вівчарі.

Бриндзя з овечого молока

Сакральне Свято Міри: обрядове відкриття сезону випасу на полонинах

Перед тим, як рушати на полонину, «людських» овець доять, виміряючи, скільки кожна дає молока. Залежно від надою, впродовж літа вівчарі мають віддати власникам відповідну кількість виготовленого сиру. Власне, процес заміряння молока перед виходом овець на полонини – це і є те саме Свято Міри, що отримало свою назву від слова «міряти».

До слова, у 2023 році цей давній гірський обряд внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

«Міра – це ось ця кружка маленька, рахується, як одне 15-літрове відро. Наприклад, якщо від однієї вівці ми надоїли міру (кружку) молока, то за літо у визначений час, маємо дати власнику сир з цього відра молока. Якщо надоїли 2 міри, то виробляємо сир з двох відер і так далі» , – пояснює фермер.

“Міра” для заміру молока

Тим часом пані Валентина записує у спеціальний зошит імена й контакти власників, а також кількість овець, яких ті привели у загальну отару. Окремо зазначає кількість надоєного молока, аби потім розуміти, скільки сиру людям мають віддати.

«Вже внесли у список 16 господарів, 134 вівці вже здоєні. Але буде більше, бо люди ще будуть приводити худобу впродовж тижня» , – каже Валентина Петрюк.

134 “людські” вівці вже здоєні, але буде більше

Тепла весна у високогір’я зазвичай приходить значно пізніше, а цього року, здається, і взагалі не поспішає. Посеред травня з Лазещини добре проглядаються ще засніжені прилеглі Петрос і Говерла. Міцний зимний вітер забирається під одяг – доводиться натягувати каптур і шкодувати, що при собі немає теплих рукавичок і шарфа.

«У нас вночі був мороз -5, і люди трошки збентежились, чи йти на міру, чи не йти. Та й не всі прийшли, хтось дожене у вівторок, а хтось ще у суботу, коли погода покращиться. А в неділю за тиждень вже хочемо іти з вівцями до підніжжя Говерли, на Козьмещик. Там будем до 1 червня. Щойно появиться перша зелень на Говерлі, то будемо вирушати на гору – там уже будемо мати, що пасти» , – пояснює Ілля Петрюк.

Уночі в Лазещині був мороз -5

5 тисяч овець на громаду — мало чи багато?

Отару випасають під Говерлою та на полонині Гропа, наймаючи на літування вівчарів. На одного вівчаря припадає 100 овець, відповідно для отари в 600 голів необхідно 6 доглядачів.

Виготовлений з молока сир продають, найбільшим покупцем є санаторій «Гірська Тиса» у сусідньому селі Кваси. Овечу вовну постачають в Івано-Франківськ: вже зараз мають угоду на реалізацію півтори тонни.

На випас овець пан Ілля з року в рік запрошує тільки надійних вівчарів, з якими давно знається. « Вони вже знають умови роботи, свою оплату. Треба, щоб людина любила то, і не дай Бог овечок бити, вони ж по зимі ще й геть голі (вовна зістрижена – ред.)» , – каже ґазда.

Вівчарі у “Серці карпат”

Загальний облік вівчарів, або, як тут ще кажуть – ватагів – веде відділ економічного розвитку та туризму Ясінянської громади. Так само й обліковують загальне поголів’я овець. Роблять це вже після Свята Міри, коли можна все точно підрахувати.

«У громаді зареєстровано 17 вівчарів, діє три фермерські господарства. У 2024-му році було 5 296 овець, а у 2025-му – 5 419. Відповідно, поголів’я трішки збільшується» , – розповідає  головний спеціаліст відділу міжнародного співробітництва та проєктної інвестиційної діяльності Ясінянської тергромади Степан Кувик.

Каже: точних даних, якою була ситуація навіть 10-20 років тому, немає. Припускає, що раніше вівчарством на Гуцульщині активніше займалися: у гірських регіонах – це традиційне прадавнє ремесло.

Вівчарство у гірських регіонах – традиційне прадавнє ремесло

Професія, якої не існує

Останніми роками молодь із сіл активно виїжджає в пошуках роботи у міста або на навчання за кордон і часто назад не повертається. Вівчарюють нині все більше старші люди. Та й самої професії «вівчар» в офіційному класифікаторі професій не існує. А отже ті, хто все життя присвяти ватагуванню, у підсумку ніяк соціально не захищені.

В Ясінянській громаді вже кілька разів зверталися з цим питанням до Міністерства праці та соціального захисту населення. Утім ситуація наразі з місця не зрушила.

«Але найбільша проблема зараз – знайти людей, бо немає “броні”. Люди бояться вийти з дому і не повернутися. Чоловіків забирають, нема з ким працювати. Хоч я і сам воював по східному рубежу, але те, як це роблять по селах зараз…» , – скрушно хитає головою Ілля Петрюк.

Вівчарюють нині все більше старші люди

У 2022 році на початку повномасштабного вторгнення він добровільно мобілізувався у військо. Згадує, що тоді з Ясінянської громади до військкомату разом з ним прийшли 68 людей. Сам Ілля Петрюк воював впродовж двох років у 101 бригаді ТрО під Бахмутом. Увесь цей час родинну справу вела його дружина Валентина – наймала влітку вівчарів на випас, організовувала сінокіс із заготівлею кормової бази для овець на зиму, доглядала за господарством.

Аж допоки пан Ілля наприкінці 2023 року не звільнився з армії – пані Валентина має групу інвалідності.

Молитва зі священником перед виходом на полонини

Завдання з зірочкою — забезпечити повноцінний розвиток галузі вівчарства

Відродження галузі вівчарства та її розвиток у Ясінянській громаді визначені як стратегічні цілі. Стратегією розвитку громади до 2027 року передбачено, зокрема, створення й підтримка полонинських господарств і загалом підтримка фермерських господарств та місцевих сільських виробників.

Утім власними силами забезпечити повноцінний розвиток галузі вівчарства вкрай складно, каже голова Ясінянської громади Андрій Делятинчук: «Це дуже великі гроші: організація логістики у гірських умовах, облаштування нормального побуту вівчарів на полонинах, де немає ні електрики, ні води в достатній кількості. Робота над збільшенням поголів’я, а отже – кошти на збільшення кормової бази. Ветеринарні послуги, знову ж таки. Люди самотужки це не зроблять, потрібні інвестиції».

Розповідає, що нині держава пропонує грантові можливості для розвитку сільського господарства. Однак державні програми стосуються насамперед галузей виноградарства, садівництва, облаштування теплиць і вирощування городини. З огляду на специфіку гірських регіонів жодна з них тут не може бути застосована.

«Коли в низовині вже відцвіли фруктові дерева, у нас вночі ще може бути мороз. Де ми в горах теплиці розбиватимемо? Коли говорять про розвиток сільського господарства, завжди гірські регіони з нашим кліматом і специфікою залишають поза увагою» , – каже голова громади.

Андрій Делятинчук. Фото Діани Тищенко

Сонячні панелі на колибах та паспортизація поголів’я овець

Нині профільний відділ у селищній раді співпрацює з вівчарями, допомагаючи готувати грантові заявки та залучаючи фінансування із доступних джерел. Так за проєктом від ПРООН на полонині Гропа осучаснили вівчарські колиби: встановили сонячні електростанції, аби забезпечити ватагів електроенергією. Також за кошти програми закупили і передали для вівчарів на полонини кущорізи та електропастухи.

Мають у громаді і вдалий досвід співпраці з Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН (ФАО), з коштів якої закупили для «Серця Карпат» трактор, косарки та механічні граблі для сіна.

А торік, ділиться Ілля Петрюк, чи не вперше за 10 років у справі вдалося й отримати підтримку від держави – по 2 тисячі гривень на одну вівцю. Для одержання дотації всю худобу в господарстві паспортизували і внесли у Державний аграрний реєстр.

Всього з Ясінянської громади господарі подали 307 заявок і отримали виплат на 7,5 млн грн.

«Це дуже добре, що хоч так нас підтримали. Але то була, як розумію, одноразова виплата. А я вам скажу, як підтримують фермерів, наприклад, наші найближчі сусіди – Румунія. Там на дорослу тварину дають щороку 50 євро, плюс 30 євро на приплодок. І тоді чоловік зацікавлений робити: фермери мають отари не по 400 овець, як у нас, а по 5, і по 6, і по 7 тисяч» , – розповідає Ілля Петрюк.

Освячення отари під виходом на полонини

Три «стовпи» для розвитку вівчарства

Досвід Румунії щодо розвитку вівчарства наразі вивчають і в Закарпатській ОВА. Питання відродження галузі й підтримки вівчарів – основна стратегічна ціль профільної робочої групи.

« Румунія для нас дуже цікава у цьому контексті, зважаючи на схожість кліматичних умов і враховуючи її потужну роботу в цьому напрямку. За останні 10 років Румунія вклала у розвиток вівчарства 48 млн грн, й на сьогодні має загальне поголів’я овець у 10 мільйонів тварин. Та й порода овець цуркан, котру нині плекають у Румунії, схожа за своїми характеристиками на автентичну гірсько-карпатську, що спрадавна випасається на закарпатських полонинах» , – каже перший заступник голови Закарпатської ОВА Василь Іванчо.

У складі групи – працівники профільних управлінь і департаментів обладміністрації, представники громад, де практикується вівчарство, власники фермерських господарств і племінні репродуктори, які займаються розведенням овець, а також фахівці з-поза меж області.

Нещодавно представники групи у межах візиту румунської делегації в Україну мали зустріч із румунськими фахівцями з вівчарства. На сьогодні відбулося вже три засідання робочої групи, яка, серед іншого, також напрацьовує пропозиції для розробки обласної програми з підтримки вівчарства на Закарпатті.

Василь Іванчо каже: наразі визначили три основні відправні точки, на яких може будуватися робота над відродженням та посиленням галузі:

«По-перше, прямо зараз триває робота над відкриттям сертифікованого забійного пункту у Рахівському районі. Друге – це пропозиція відкрити в області кілька молочних комплексів, які прийматимуть молоко від населення. Люди матимуть, де здавати молоко, і це буде стимулом збільшувати поголів’я. Зараз в області обліковано 127 тисяч овець, і більшу їх частину утримує саме населення».

Третє, і головне – це відродження гірсько-карпатської породи вівці до її колишніх автентичних характеристик.

Василь Іванчо

Гірсько-карпатська вівця – витривала, адаптована до гірських кліматичних умов, менше хворіє. «Правильна» вівця цієї породи може важити всі 70-80 кг, давати за раз близько двох літрів молока. Утім за роки порода занепала: «сучасна» гірсько-карпатська вівця важить удвічі менше і за один раз дає лише 350-400 грам молока.

Для того, аби повернути породі ідентичність, овече стадо необхідно підсилювати племінними баранами, які будуть забезпечувати відповідне потомство. Тож розробка механізму, за яким фермерам пропонуватимуть заміняти самців в овечих отарах – ще один аспект роботи профільної групи.

У Ясінянській громаді також говорять про потребу відновлення гірсько-карпатської породи вівці. Для цього, зокрема, співпрацюють з головою ГО «Асоціація вівчарів» Василем Стефураком, який уже понад 10 років селекціонує породу на Прикарпатті.

Цьогоріч селекціонер подарував власникам фермерських господарств громади 17 племінних баранів зі свого господарства – на кожну полонину.

«Вартість цих тварин стартує від тисячі євро. Породу треба виходжувати, і для цього потрібні добрі барани. Ясно, що за один рік загублену породу не відновиш, але з часом, як вівці даватимуть потомство, справа поволі піде» , – каже голова Ясінянської громади Андрій Делятинчук.

Один із викликів: відродити гірсько-карпатську

Інвентаризація фермерських господарств і зворотний зв’язок

Нині в області триває інвентаризація всіх фермерських вівчарських господарств. На Закарпатті таких – 74.

«Ми актуалізуємо інформацію, скільки і які вівці є в області, в яких умовах вони утримуються і де випасаються, яка кормова база,  як і ким здійснюється ветеринарний супровід, перевіряємо наявність техніки та інвентаря для догляду. Паралельно збираємо від фермерів пропозиції: як саме і чим вівчарям може допомогти держава», – каже Василь Іванчо.

Згадуючи дотації на підтримку вівчарства в Румунії, констатує: ні обласний бюджет, ні державний таких сум собі дозволити сьогодні не може. Тож паралельно із частковим фінансуванням з обласного бюджету залучатимуть грантові кошти, в тому числі й за міжнародними програмами транскордонного співробітництва.

У “Серці Карпат”

Текст: Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

Фото: авторські та Закарпатська ОВА

Закарпатські