Звільнений з полону Максим Буткевич: “Я бачив, що таке «рускій мір» зсередини… Це справжній Мордор у плані цінностей і свободи”

24 червня 2025 р. 19:34

24 червня 2025 р. 19:34

Журналіст, громадський діяч, співзасновник Центру прав людини ZMINA та співкоординатор правозахисної організації «Принцип надії» Максим Буткевич у перші дні повномасштабного вторгнення Росії пішов захищати права і свободу українців вже не лише за допомогою закону, а зі зброєю в руках. Каже, іншого варіанту навіть не розглядав, – військова агресія розуміє тільки мову сили. Під час виконання операції на Луганщині потрапив в оточення, потім – у російський полон. Два роки й чотири місяці він провів у неволі, не розуміючи, чи залишиться живий.

Розмова про цінності й свободу, які не зламали ані колонія, ані тортури.

Публічна діяльність Максима не могла залишитися непоміченою ворожими спецслужбами. Беграунд правозахисника й журналіста негативно впливав на шанси вирватися з лещат кремлівської каральної машини, не втративши гідність, здоров’я та життя. Під психологічним тиском і загрозою тортур Буткевич зізнався у злочинах, яких не скоював, і був засуджений за сфабрикованою кримінальною статтею до 13 років тюремного ув’язнення. Такі, як він, на обмін не потрапляють… Але він не припиняв вірити, що його шукають і працюють над визволенням. Особливість історії Максима ще й у тому, що в полоні він особисто зіткнувся з порушеннями прав ув’язнених, хоча сам багато років боровся, щоб такого не траплялося у жодних тюрмах.

18 жовтня 2024 року відбувся обмін військовополоненими й Буткевич повернувся в Україну. Тепер він продовжує правозахисну та громадську діяльність, відкрито розповідає про власний досвід і злочини РФ, допомагає визволити з в’язниць якомога більшу кількість військових та закликає не ігнорувати вплив кремлівської пропаганди на свідомість людей по всьому світу.

Це інтерв’ю про Максима Буткевича, одного з тих небайдужих українців, пасіонаріїв, які будують здорове суспільство та творять реальні зміни своїми руками.

«Якщо хтось відповідальний за все, що коїться в моїй країні, то це передовсім я»

— Максиме, в коли у вас вперше виникло бажання боротися з несправедливістю?

— Напевно, це бажання актуалізувалося ще в школі. Тоді я, як і більшість радянських дітей, тішився тим, що став піонером. Та потім швидко з’ясувалося, що те, що відбувається насправді й те, що нам кажуть, — це різні речі. За маскою красивих слів пропаганди про солідарність, взаємодопомогу і відсутність нерівності ховається лицемірство, жорстка авторитарна система і репресивна машина . Коли це стало зрозуміло, кожен наступний випадок брехні провокував у мене реакцію.

Пригадую, як наприкінці 1980-х нам треба було на уроці української літератури вивчити і розповісти напам’ять вірш Максима Рильського «Моя Батьківщина», написаний на початку 30-х. На той час потроху почала з’являтися інформація про те, що насправді тоді відбувалося в Україні в той час, перші згадки про голодомор 1932-33-го років. А тут абсолютно сталіністський вірш, такий собі гімн прекрасному СРСР. Я сказав, що це брехня і відмовився розповідати. Це був скандал. Вчителька боялася звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, викликали парторга, директора школи.

Потім все пішло далі: я приєднався до ініціатив, пов’язаних з рухом за незалежність України, підтримував студентське голодування під час «Революції на граніті». Вже за час навчання на філософському факультеті КНУ ім. Т. Шевченка приєднався до незалежної студентської профспілки «Пряма дія», яка була переважно анархістською. Хоч це був і активний період життя, але насправді досить темні часи для людей, які намагалися щось змінити в суспільстві. Час економічної та соціальної кризи, авторитаризм Кучми. Все це приносило розчарування й апатію. Тоді я приєднався до профспілки, бо розумів: якщо хтось відповідальний за все, що коїться в моїй країні, то це передовсім я. З’явилося почуття відповідальності, яке відтоді ніколи мене не полишало.

«Покращувати життя людей. Це питання тоді й зараз залишається для мене ключовим»

— Ви працювали міжнародним кореспондентом на телеканалах СТБ, «1+1», на «Інтері», BBC, заснували «Громадське радіо». Чому в якийсь момент полишили журналістику?

— Я дуже радів, коли після закінчення філософського факультету КНУ ім. Т.Шевченка видалася нагода попрацювати на телебаченні. Все було класно, поки не стало зрозуміло, що колеги працюють в токсичній атмосфері “темників”. На щастя, цензура на «міжнародку» тоді не поширювалася, але я розумів, що це лише питання часу. Мені казали: «За цю тему ти не берися, бо не напишеш так, як треба. А як напишеш, випусковий все одно не пропустить, тому ти просто не витрачай час».

Восени 2002 року я пройшов відбір на роботу в українській службі BBC і в січні 2003 року прилетів до Лондона. Це був фіксований контракт без можливості продовження. По його закінченню я зрозумів — потрібна перерва в медійній роботі. Потрібен був час, щоб збоку подивився на свою роботу.

Мені захотілося вивчити якісь нові речі і я чесно виборов річне навчання в Університеті Сассекса. Там вивчав прикладну антропологію, досліджував спільноти, як вони працюють всередині й що треба враховувати в проєктах розвитку. Це дало поштовх до пошуку роботи, яка має сенс.

— У чому ж сенс? Яку відповідь ви тоді дали сам собі?

— Покращувати життя людей. Це питання тоді й зараз залишається для мене ключовим. І воно іноді спонукало мене кидати якісь роботи, з яких, як кажуть, самі не йдуть. Бо я розумів, що є інша справа, яка має більший сенс.

Робота щодо захисту прав біженців в Україні

— Як ви почали займатися правозахисною діяльністю?

— У лютому 2006 року стався інцидент, який змінив все. З України примусово повернули до Узбекистану 13 узбеків, які просили про притулок від переслідувань на своїй батьківщині. Я вже на той момент цікавився питаннями біженців, розумів, чому вони тікають і що на них там очікує. Їхнє примусове повернення було порушенням базових засад міжнародного права, зокрема Конвенції про біженців, яку Україна підписала і ратифікувала. Практично, ми знехтували міжнародними зобов’язаннями й зламали життя людям, вочевидь через якісь “договірняки” з тодішнім керівництвом Узбекистану . Я писав про це у соцмережах, мої друзі з анархістського середовища, активісти «Чорної Пори», майданівці, зібралися, щоб влаштувати акцію протесту. Ми хотіли зробити так, щоб це не повторилося в майбутньому.

Згодом стало зрозуміло, що потрібна не одна акція, а велика кампанія. Ми об’єдналися з іншими правозахисними організаціями, я став членом Національного комітету Amnesty International в Україні. Почали звертатися біженці зі своїми проблемами, ми поступово почали перетворюватися на організацію — так виник Проєкт «Без кордонів».

— Що у проблемах біженців торкало найбільше?

— Тема свободи пересування як базового права людини мене цікавила дуже давно. Загальна декларація прав людини насправді дуже поетичний документ. Вслухайтеся в статтю: « Всі люди народжуються вільними й рівними у гідностях і правах та мають ставитися один до одного в дусі братерства ». Але окрім цього зазначено, що кожен і кожна можуть вільно залишати свою країну і повертатися до неї . Це була неправда, бо тоді у нас був візовий режим з країнами ЄС і отримати візу було непросто. Це був досить принизливий процес, тому свобода пересування для мене була важлива.

А потім я зіткнувся з тим, що для когось це питання виживання. Якось на міжнародній конференції ми познайомилися з Наталією Кабацій з «Комітету медичної допомоги в Закарпатті», відтоді ми працювали разом. Вони допомагали людям, які на Закарпатті просили про притулок, ми радились щодо складних випадків. У 2007 році я був одним зі співорганізаторів міжнародного табору для біженців під Ужгородом, де перебувало понад 300 людей з 13 країн світу. Ми багато чого тоді зробили.

Проєкт "Без кордонів" розширювався, почав опікуватися питаннями дискримінації, расизму, зокрема побутового. Ми були першою організацією, яка почала моніторити таке явище, як напади або злочини на ґрунті расової ненависті, мали справу з трагедіями, коли люди гинули просто через свій колір шкіри, або до них ставилися упереджено через зовнішній вигляд, фенотип, розріз очей.

Але мене цікавили не лише біженці. Через якийсь час я став громадським монітором превентивного механізму із запобігання катуванням в силових структурах, відвідував місця несвободи.

Справа «Буткевич проти Росії»

— Щось фатальне є в тому, що на цю проблему через кілька років ви поглянули вже з іншого боку, потрапивши в полон і російську тюрму… Але за кілька років до цього вам вдалося навіть виграти справу «Буткевич проти Росії». Розкажіть про це.

— У 2006 році я був активістом руху проти економічної глобалізації в Британії. За рік до цього брав участь в ненасильницьких акціях протесту проти зустрічі тодішньої “Великої вісімки” в Шотландії. Того року ця зустріч була в Санкт-Петербурзі, тож я поїхав туди. З колективом медіагрупи ми робили інформаційну роботу, в результаті чого мене затримали на три доби, коли я фотографував акцію протесту, не беручи безпосередньо в ній участі. Так я встиг посидіти в Пітері. Це було вперше, коли я потрапив до тюрми під контролем Росії (і другий досвід неволі взагалі: перший був у Києві 1997-го року, за пізнього Кучми, кілька діб арешту за участь в акції протесту). Рішення суду було оскаржене в апеляційному суді, який, звісно, все залишив у силі, далі воно пішло до Європейського суду з прав людини. Виграв я, але враховуючи швидкість таких процесів, аж у 2018 році. Але справа «Буткевич проти Росії» стала знаковою для багатьох журналістів. Я тоді отримав компенсацію у кілька тисяч євро, яку значною мірою витратив на кампанію з підтримки українських політв’язнів Кремля: Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва та ін.

«Дайте мені Калаш або лопату, готовий іти до ТрО»

— Як ви, гуманітарій, стали військовим командиром у цій війні та які завдання виконували?

— Звання офіцера мені дала військова кафедра при університеті, в якому я навчався. А ввечері 24 лютого 2022 року взяв наплічник і пішов до ТЦК. Я не переоцінював рівень своїх знань і підготовки у військовій справі, тому сказав: «Дайте мені Калаш або лопату, готовий іти до ТрО». Мої дані записали й за тиждень зателефонували. Протягом цього тижня я писав для Європи про події, що відбувалися в Україні.

Після мобілізації потрапив у новостворений 210-й окремий спеціальний батальйон, який отримав назву «Berlingo» (зараз це – 210-й окремий штурмовий полк). Нас створили для захисту Києва у випадку прориву танкових колон противника для роботи в умовах міських боїв. Тоді для пересування нам дали автомобілі Citroen Berlingo, які позиціюються як машини для активного сімейного відпочинку. З відпочинком не склалося, але наше відділення було справді як сім’я. Я був призначений командиром взводу. Ми мали з близької відстані гранатометом зупиняти колони противника, відходити, щоб затим на нашому місці вже працювала арта . Часу на навчання не було. Я зібрав усіх і сказав: «Давайте ділитися досвідом, рішення ухвалюємо спільно». Для себе вирішив: єдине, що я можу робити, – намагатися піклуватися про людей. І я намагався піклуватися про своїх 20 хлопців.

Наприкінці березня-початку квітня 2022-го мій взвод брав участь у звільненні Київщини на напрямку Буча, Ірпінь, Житомирська траса. Нам тоді пощастило – із завдання ми повернулися навіть без жодного 300-го, хоча по нас працювала арта і бронетехніка.

Ми були першим підрозділом, окрім розвідників, який заходив у населені пункти після звільнення. Цей момент був дуже важливий для мене. Ми були першими українськими вояками, яких зустрічали місцеві мешканці. Це абсолютно неймовірне відчуття – бути визволителем. Вони плакали, дарували все, що у них залишилося, зі сльозами питали: «Хлопчики, скажіть, вони не повернуться?»

Ми бачили спалені будинки, розстріляні цивільні машини, які були чітко марковані як евакуаційні, тіла на дорогах, наслідки мародерства. Я побачив, що означає окупація.

«І я зрозумів, що у мене 8 хлопців, які, не виконуючи жодних завдань, загинуть. Тоді віддав наказ скласти зброю…»

— Як і де потрапили до полону?

— 14 червня 2022 року ми отримали бойове розпорядження виїхати на Схід. Прибули спершу до Донецької області, а за кілька днів були відправлені ротою на Луганщину. 19 червня зайшли до населеного пункту, де мали підсилювати наші війська. Більшість часу протягом цих двох днів ми перебували під постійним мінометним вогнем. Половина мого взводу отримала наказ вийти на спостережний пункт, що ми й зробили.

Нам повідомили, що маємо тільки спостерігати, доповідати про можливе пересування противника і чекати підкріплення. Коли ми вийшли, відразу зник зв’язок. Коли з’явився противник, нас було дев’ятеро. Ми їх не бачили, тільки чули. Судячи з голосів, їх було кілька десятків або й сотня, а ще багато техніки в сусідній посадці. Доповісти ми не могли й розуміли, що щось змінилося за той час, поки ми тут. Ми не знали, що робити. Закінчилася вода. Раптом з нами на зв’язок вийшов один з бійців підрозділу, для якого ми були передані. Він сказав, що район оточений росіянами, але вони ще не замкнули кільце, і якщо ми будемо швидко рухатися рухатися через “зеленку” та поля за його вказівками, то вийдемо разом з його хлопцями. За кілька десятків метрів до останньої посадки, він наказав зупинитися і промовив: «Вибачте, хлопці, я з учорашнього вечора в полоні, ви зараз стоїте у відкритому полі під прицілом. Якщо ви не складете зброю, вас знищать» . З посадки висунулися росіяни, щоб ми їх побачили. Тобто це була така радіогра з нами. Тоді я усвідомив, що у мене 8 хлопців, які, не виконуючи жодних завдань, загинуть. Тоді віддав наказ скласти зброю і так 21 червня 2022 року ми потрапили в полон.

“Полон – це такий досвід, який змінює людину назавжди”

— Не буду зараз детально зупинятися на полоні, ваше перебування там описано в багатьох інтерв’ю. Скажіть лише, що це був за період? Як ви його оцінюєте зараз? Як ці 2 роки й 4 місяці вас змінили?

— Полон – це такий досвід, який змінює людину назавжди. Досвід особливий, тривалий, нервовий. Ти дізнаєшся щось нове про себе і про інших людей. Далеко не завжди приємне. Але і приємне також, це важливо. Постфактум складно оцінювати. Бо коли ти в ньому, все виглядає інакше. Є речі, з якими потім треба жити решту життя. Це, безумовно, травматичний досвід.

Але для мене це так само було можливістю. Була певна іронія, яку я не міг не усвідомлювати. Я займався захистом прав людини й потрапив у ситуацію постійного масованого порушення цих прав. Я був монітором Національного превентивного механізму запобігання катуванням і до мене та хлопців з моєї камери було застосовано катування, щоб я зізнався у воєнному злочині, якого не скоював. Я був антимілітаристом більшість свого життя і гордий бути старшим лейтенантом (тепер уже) Збройних Сил України. Але це не скасовує того факту, що я все ще антимілітарист.

Мені здається, я намагався внутрішньо опиратися спробам нас психологічно зламати й думав про найважливіші речі. У мене був час подумати. Я до цього ставився іноді з іронією, а іноді серйозно, як до польового дослідження, — правозахисного й антропологічного. Останнє нікуди не дінеш, тим більше після засудження за сфабрикованою кримінальною справою, після етапування разом із засудженими за кримінальні злочини. Тож було цікаво дослідити тюремну субкультуру зсередини.

— Ви відчували, що за вас борються, що ви не покинутий?

— У полоні у всіх є емоційні провали. Рано чи пізно накриває. В тому числі думка, що тебе залишили і забули, тим більше нам постійно говорили охоронці, що ви нікому не потрібні. Але у мене не було ні секунди сумнівів, незалежно від мого настрою. Я завжди знав, що мене звідси будуть витягати, що про мене дбають і пам’ятають. Єдине, в колонії, коли я почав відчувати погіршення стану здоров’я, то подумав, що можу просто не дотягти до звільнення. Але це теж вихід, щоб не сидіти всі 13 років у колонії суворого режиму, на які мене засудили. Сильно тримала думка про моїх людей – колег, родичів.

— Вас переводили в СІЗО і колонії. Де було найважче?

— Напевно в Луганському СІЗО. Там не дають нічого для військовополонених — навіть туалетного паперу. Доводилося сточувати нігті об стіну, бо кілька місяців їх нічим було обстригти. Найдовший проміжок без душу тривав 6 тижнів. Особливо складні були перші місяці – голод і фізичні знущання. Потім стало трохи легше.

«Одна справа — налаштуватися зустріти одного-двох «нацистов» і «бандеровцев», а інша – раптом зрозуміти, що це справді народна війна»

— Яка була їхня задача? Чого домагалися російські слідчі?

— Вони швидко зрозуміли, що всю військову інформацію отримали й що ми більше нічого не знаємо. Тоді у них назріло наступне завдання – зламати, емоційно розхитати. Можливо, щоб хтось перейшов на їхній бік, або якщо хтось повернеться назад, то виконував їхні завдання. Іноді просто тому, що російська пропаганда створила їм образ, що український народ обдурений нацистським керівництвом. А тут вони зустрічають масово свідомих людей. Дуже різна освіта, рівень життя. Одна справа — налаштуватися зустріти одного-двох «нацистов» і «бандеровцев», а інша – раптом зрозуміти, що це, схоже, справді народна війна. Хоча, звісно, українські люди, які працювали в мирному житті руками й не мали високого рівня освіти, щоб сформулювати думки, не могли відстояти свої переконання перед допитувачами. Але й у них вони не виявляли ознаки “нацистов”.

Росіяни бачили людей, які пішли на війну захищати свій дім, сім’ю, хоча хотіли почути, що люди пішли воювати через гроші або що дійсно хочуть, щоб їх «асвабаділі». От вони й добивалися цього різними методами. Я думаю, що був і момент самозаспокоєння з їхнього боку, щоб вибити з нас переконання у своїй правоті. Ну й ніде правди діти, небагато, але були там відверті садисти, яким просто подобалося відчувати владу над беззахисними людьми.

— Повернувшись додому, до правозахисної діяльності, що найважливіше ви хочете донести світу? Як використовуєте пережитий досвід?

— Для мене важливо, коли я абсолютно щиро можу сказати: «Я бачив, що таке «рускій мір» зсередини». Знаю, на яких цінностях він побудований, бо мав змогу говорити з місцевими ув’язненими росіянами, іноді — з деякими слідчими й охоронцями. Цей світогляд прямо протилежний тому, який ми зараз вважаємо нашим. У них держава – все, людина – ніщо. Людина – це розхідний матеріал. Вирішувати свою долю люди не можуть в принципі. Все вирішує влада. Краще не висовуватись, слухатись, виконувати накази, тоді вас будуть годувати й, можливо, не будуть бити. Найближчим часом немає підстав сподіватися на появу якихось пасіонаріїв.

Знаєте, я припинив ставитися до Толкієна як до фентезі. Я бачу Мордор. Це справжній Мордор у плані цінностей і свободи.

“У нас очевидний культурний бум. Виявилося, що паралельно з бронежилетами люди купують книжки”

— Які за цей час вам впадають в око найбільш разючі зміни, що відбулися з Україною?

— Я багато чого пропустив, звісно, багато що змінилося. На початку повномасштабного вторгнення все суспільство було мобілізованим; було відчуття, що треба зібратися, відкинути ворога. Зараз війна стала новою нормальністю. Зокрема в Києві. Це вже просто життя, яке містить в собі повітряні тривоги, блекаути, прильоти. Люди звикли й живуть своє життя в тих умовах, які є.

З добровольцями складніше. Хоча мені здається, що тотальне небажання йти у військо дещо перебільшене. У нас величезна культура взаємодопомоги й підтримки Сил Оборони. Я особисто знаю людей, які починають день із донату й закінчують ним. Це теж стало частиною цієї нової нормальності.

З іншого боку, з’явилося відчуття, що оскільки все може закінчитися в будь-який момент, то треба жити тут і зараз.

Бачу очевидний культурний бум. Перед полоном останній текст, який я читав про українське книговидання і його перспективи, був дуже песимістичний, бо частину виробничих потужностей у 2022-му було зруйновано. А виявилося, що паралельно з бронежилетами люди купують книжки. Цей культурний бум стосується не тільки літератури, а й кіно, театру, мистецтва. Люди хочуть дізнаватися нове, щось вивчати або просто святкувати життя. Вони припинили відкладати все на потім, бо «потім» може просто не бути.

«Я просив своїх близьких: будь ласка, що б там не було, не ставте нічого на паузу через те, що я в полоні»

— Вас не дивує спокійне розмірене життя в Ужгороді?

— Це тил і тут відчувається відмінність від Києва. Але й слава Богу. Не буває фронту без тилу — ми потребуємо спокійного регіону, інакше не зможемо воювати.

Якось, пригадую, навесні 2022 року відновила роботу Національна опера України й мене туди відрядили як одного з офіцерів. Тобто мені просто повідомили, що ти йдеш в оперу. Таке собі культурне відрядження. Я прийшов у формі, було багато іноземних журналістів у зв’язку з відкриттям сезону. Виявилося, що я там був одним із небагатьох англомовних людей, тому довелося дати кілька інтерв’ю. Основне питання стосувалося того, як мені сприймається опера, вечірні сукні, брют в келихах, коли буквально в кількох десятках кілометрів звідси зона бойових дій? Чи не відчуваю я дисонансу, гніву? Я не відчував. Навпаки, мене це дуже тішить, тому що ми не воюємо для того, щоб перебувати в постійній жалобі. Ми воюємо для того, аби життя тривало. Щоб люди зустрічалися, ходили в оперу, гуляли, донатили, організовували весілля, народжували дітей, розвивали щось нове. Життя – це те, що ми захищаємо.

В останні кілька місяців полону, одна з речей, яка мене тримала, це те, що нам дозволили листуватися. Передачі цих листів були дуже складні. Але я просив своїх близьких: будь ласка, що б там не було, не ставте нічого на паузу через те, що я в полоні. Якщо ваше життя триватиме на повну силу, от тільки тоді мій полон і матиме сенс. Я дуже радий, що воно так сталося. Тому ні, звісно, я не засуджую нікого з тих, хто зараз, крім донатів, допомагає фронту, дбає про себе, своїх близьких і дорогих мені людей. І в Київську оперу я ще поведу хлопців зі свого підрозділу, коли все закінчиться.

“Немає більше ні миру, ні безпеки, ні гарантів”

— Як людина, яка працювала в ООН і тепер продовжує виступати на їхніх засіданнях, як вважаєте, які перспективи очікують на цю організацію? Враховуючи її очевидну слабкість і нездатність до рішучих дієвих рішень, як не раз це було продемонстровано.

— Міну сповільненої дії в цю організацію було закладено ще при її створенні: статус постійного члена Ради Безпеки ООН з правом вето, який був у Радянського Союзу, потім перейшов до Росії . Поки такий стан речей триватиме, ООН залишатиметься майданчиком, на якому виголошуються позиції. Я б не ховав організацію повністю, але інструмент підтримання миру і безпеки у світі, як бачимо, не є дієвим, організація абсолютно дисфункціональна . Окремі агенції, особливо гуманітарні, наприклад, Агентство у справах біженців, відіграють важливу роль. Але це не має нічого спільного з ООН саме як з гарантом миру і безпеки. Немає більше ні миру, ні безпеки, ні гарантів.

— Як впливає на Європу те, що зараз відбувається в США з приходом до влади Дональда Трампа? Тепер це питання до вас вже як до журналіста, який тривалий час спеціалізувався на міжнародних відносинах.

— Нещодавно я повернувся з тривалої адвокаційної поїздки європейськими країнами. Хоча ні, виправлюсь, країнами Європейського Союзу, бо Україна — теж європейська країна. До того ж ми зараз, мабуть, найбільш європейська країна з усієї Європи, бо захищаємо цінності, які поділяють більшість європейських суспільств, але саме ми захищаємо їх зубами й кігтями. Ми платимо велику ціну, тоді як вони дуже повільно збираються з силами. Так от, мої спостереження під час поїздки: цей новий розворот нової американської адміністрації, який би небезпечний і несподіваний для багатьох не був, зіграв роль чарівного копняка для дуже багатьох європейців. Це багатьох змусило зрозуміти, що треба нарешті зібратися, дбати про себе й Україну набагато більше.

— Враховуючи новітні світові геополітичні тенденції, якою вбачаєте місію українців?

— Захистити засадничі і фундаментальні цінності усіх спільнот, які хочуть жити вільніше. Солідарно і без страху. Захистити їх від руського міра, але і від інших схожих світоглядів. Тому що для нас головне – люди. Ставити повагу до людей на перше місце. Ми не захищаємо лише себе, а всіх людей, які хочуть жити вільно.

— Чим зараз займаєтеся?

— Передовсім сконцентрований на міжнародній адвокації. У своїх поїздках намагаюся розповісти про свій досвід. Ми створили Благодійний фонд "Принцип надії", щоб допомагати звільненим з полону військовим, ветеранам, цивільним, людям у складних життєвих обставинах. Продовжує свою роботу проєкт «Без кордонів».

Їжджу як колишній полонений, військовослужбовець (зараз я не на активній службі, але на обліку) від різних організацій на події в Україні і закордоном.

Одна з тем – допомога організаціям та окремим людям, які займаються визволенням з полону наших полонених. Це пріоритет, тому що я тут, а вони все ще там. Я на зв’язку з багатьма рідними хлопців, з якими сидів.

Звісно, працюю над питаннями реінтеграції і реабілітації, тому що нам потрібна система супроводу тих, кого звільнили з полону. Перші кілька тижнів – тут все гаразд, а от потім у людини починається найскладніший період, десь через 3-4 місяці після звільнення . Тепер це я можу підтвердити особисто. ПТСР жорсткий. Перші кілька місяців ти летиш на коктейлі ендорфіну, ейфорії, а потім все нормалізується і починаються емоційні перепади, флешбеки, проблеми зі сном. З цим якось треба давати собі раду, навчитися жити.

Векторів правозахисної роботи багато. От ви питали, як я витримав полон? Це я собі по ходу вже розробив систему, як діяти, за що триматися. Особовий склад Сил Оборони обов’язково потрібно інструктувати щодо базового алгоритму дій під час перебування в полоні. Я бачив, як хлопців, які не знали цих речей, емоційно підважувало.

Ще, вперше за 11 років, я повернувся на «Громадське радіо». Будемо тепер разом з ведучою Дар’єю Бурою щотижня виходити в етер .

“Що робити для звільнених з полону? Просто не залишати людей самих”

— Що ми, українське суспільство, можемо зробити, щоб ви не почувалися самотніми?

— З одного боку, я дуже радий відчуттю самотності, тому що хочу лишитися таким. Я не хочу, щоб хтось проходив через те, що пройшов я. Ніхто не повинен це пережити. Самотній – не означає сам, одинокий. Я завжди знаю, що є люди, які за мене боролися. Знаю, що тепер я маю змогу щось робити завдяки тим людям. Я їм надзвичайно вдячний.

Що робити для звільнених з полону? Просто не залишати людей самих. Багато хто з них потребує допомоги або елементарно уваги . До речі, один із перших проєктів «Принципу надії», який ми реалізовуємо, — це створення відео, як поводитися з тими, хто пройшов полон. Нічого не нав’язувати, мати терпіння, дати час і простір, але при цьому дати відчути підтримку. Щоб людина знала, що якщо їй буде треба, поруч є інші люди. При цьому не казати: знаєш, зараз ти маєш зробити ось так. Будь-який тиск контрпродуктивний. Головне – бачити одне в одному людей . Я взагалі думаю, що саме в такі моменти ми розуміємо, що головне – це інші люди. Ми опираємося на них.

Максим Буткевич також був учасником Мобільної академії “Dilemma” в Ужгороді та виступив на форумі “Діалоги про Європу”-2025. Переглянути його промову можна на ютюб-каналі ініціативи Re:Open Ukraine:

Лариса Липкань, Varosh

Закарпатські