Військова Наталія Зотова: "Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно"

02 липня 2025 р. 18:53

02 липня 2025 р. 18:53

Вона працювала журналістом на каналі "1+1", коли вирішила, що готова піти на державну службу і очолила управління соціального захисту. Але залишила цю посаду і приєдналася до лав ЗСУ, коли зрозуміла, що більше не хоче розглядати документи, подані чоловіками, які шукали варіанти, як в рамках закону уникнути мобілізації.

Зізнається, що не розповідала про свій досвід роботи журналістом, бо не хотіла потрапити у пресслужбу. Умовляла взяти її у стабпункт, вважала, що буде там кориснішою.

З часом солдат 10 окремої гірсько-штурмової бригади Наталія Зотова почала писати короткі оповідання про бійців, яких туди привозили з поля бою, і публікувати їх в соцмережі. Їх читали і самі військові, і цивільні. А тепер вона працює над проєктом про безвісти зниклих воїнів, який запустила бригада.

Ми проговорили поспіль кілька годин, переживаючи те, що вона встигла побачити і відчути на цій війні.

"ЯКОСЬ ПРИВЕЗЛИ ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ПОНАД 90% ОПІКІВ ТІЛА. ЇХНЮ ПОЗИЦІЮ ЗАКИДАЛИ ФУГАСНИМИ СНАРЯДАМИ"

– Твій чоловік прикордонник і він на фронті з перших днів повномасштабного вторгнення росії. Ти працювала керівником управління соціального захисту, а згодом прийняла рішення приєднатися до лав ЗСУ. Що до цього підштовхнуло?

– Чоловік потрапив у прикордонні війська ще в 2014 році, коли була мобілізація. А 24 лютого 2022 року він відповідно пішов у ТЦК. І був розподіл також у прикордонну службу. Бо він там був у резерві.

Я вирішила мобілізуватись наприкінці 2023 року. Погодила все у себе на роботі, взяла відпустку і проїхалась по військкоматах. Бо не всюди мене хотіли брати.

– Чому?

– Мені 55 років. В армії не служила. Медичної освіти немає. Тому й довелося трохи поїздити. Але все ж знайшла ТЦК, де змогли вислухати, повірити в мене.

Чому я вирішила мобілізуватись? По-перше, мені було дуже тяжко два роки чекати чоловіка і хвилюватись. Я дуже боялася телефонних дзвінків, переживала і коли з ним не було зв'язку. Це було колосальне моральне навантаження. І до нього додавалася моя соціальна робота. А це десятки тисяч внутрішньо переміщених осіб. З кожним треба поговорити, вислухати, знайти житло, комусь допомогти дістатися до кордону. Також це переправлення за кордон дитячих сиротинців – з Херсону, з Дніпропетровської області. Коли ти усе це проходиш, а потрапляючи додому, постійно чекаєш дзвінка від чоловіка, накручуєш себе, ти взагалі не можеш відпочити. І з часом я зрозуміла: коли ти чогось дуже боїшся, треба встати і піти назустріч цьому страхові.

Останньою краплею було те, що через наш соцзахист почали проходити люди, які прагнули уникнути мобілізації, оформлюючи собі інвалідність або догляд за родичами. Вони приходили до нас, а я як начальник управління, на підставі поданих документів, мала видавати їм посвідчення або ж оформляти догляд.

Я дивилася на цих людей і мені чомусь було прикро за те, що є дорослі чоловіки, які в рази  молодші за мого чоловіка, і вони не хочуть захищати країну. А я мала ставити підпис на документах, який їм допомагає наче й законно, але уникати мобілізації. І в якийсь момент в мене пішло, так би мовити, відторгнення цієї роботи. Я не могла туди ходити. Тому і вирішила піти назустріч своїм страхам і бути з тими, хто мене надихне.

Я не знаю, які ще слова підібрати, щоб пояснити, але мій вибір був на користь того, що я одягаю однострій і проходжу все те, що проходить мій чоловік, мої друзі. У нас досить патріотична сім’я, тому усе оточення чоловіка одночасно пішло на фронт. Я усвідомлювала, що втрачаю ментально цих друзів і свого чоловіка. Бо після двох років на фронті вони вже живуть війною. І коли вони приїжджали в короткі відпустки, я розуміла, що нам немає про що говорити. У них якийсь інший світ. А мені хотілося їх розуміти. Хотілося, щоб вони розуміли і мене.

– Як чоловік відреагував на твоє рішення?

– Він в той час був у Франції на навчанні. Подзвонила йому і кажу: "Вирішила, що теж піду". І вдячна, що він мене не зупиняв, так само, як я свого часу не зупиняла його.

– Тобі дійсно не хотілося його зупинити, вмовити залишитись?

– Я знала, що він хоче і має йти. Якби почала його зупиняти, він би цього не зрозумів.

Іноді чула від знайомих: "Навіщо ти свого відпустила? Я так свого люблю, що ніколи б не відпустила. Я б його десь сховала". Ці балачки мне дратували. Таке враження, що я мала виправдовуватись за те, що насправді існують інші стосунки, інший світогляд, за те, що мій чоловік воює. При тому, що більшість чоловіків ховались від ТЦК, в місті не можна було знайти сантехніка чи іншого майстра, щоб щось полагодити вдома.

Відповідно усе це накопичувалось і призвело до такого рішення. Як там кажуть про реакцію на стрес? Бий, біжи, замри. В мене вона проявилася в тому, що потрібно йти і бити. Тому підсумовуючи: я розумію, що це був наслідок стресової ситуації, але рішення все одно було виважене, я дуже довго думала над ним.

– Ти одразу поїхала в той підрозділ, де служив чоловік чи в якийсь інший? Бо ж він все ще прикордонник, а ти зараз в ЗСУ.

– Я хотіла потрапити до нього в підрозділ. Але він обіймає керівну посаду і ми все одно не були б разом через конфлікт інтересів. До того ж, він казав, що після навчання у Франції нібито буде формуватись нова бригада, в яку увійде і їхній підрозділ. Тоді я ще не знала, що це буде прикордонна бригада "Гарт". Я думала, що це теж будуть Збройні сили, просто штат укріплюють, створюють нові бригади.

Я пішла в бригаду, де служить моя сестра. Я читала поради рекрутерів, які наголошували на тому, що краще піти туди, де є хтось знайомий, на кого можна спертися, тоді буде не так страшно. А в мене окрім сестри в цій бригаді служила й племінниця. Брат також служив.

А я після проходження навчання потрапила на схід. І мене спочатку привезли у відділення морально-психологічного забезпечення. Деякий час там працювала з документами – відповіді на запити, листування з ТЦК, підготовка пакету документів для сімей загиблих, допомога в оформленні різних видів допомоги.

– А коли ти перейшла служити у стабпункт?

– Коли мене відправили на ППД в тилове місто – це була перша ротація після перебування в зоні виконання завдань – там я трохи занепала духом. Нібито й робота була цікава, я продовжила формувати відповіді на запити з різних структур, готувати звіти, почала відповідати за роботу кол-центру бригади, він у нас дуже хороший. І в наряди заступала, як інші дівчата. Але мене гнітило те, що я в тилу. Знову почали дратувати певні речі, я відчувала себе не дуже комфортно.

Якось під час зустрічі з родинами безвісти зниклих і військовополонених, заступник комбрига обмовився про стабпункт. З того часу мало-помалу просилася, щоб мене туди направили. "У вас же немає медичної освіти", - казали мені. Пояснила, що закінчила курси з такмеду. Надала сертифікати. Зрештою допросилась і мене прикомандирували до медичної роти, відправивши до стабпункту. В ньому обслуговувались бійці з трьох бригад, яких привозили, переважно з важкими пораненнями, які вони отримували внаслідок скидів з дронів. Це травматичні ампутації, напів-ампутації. Були обпечені фугасними снарядами, отруєні газом. Хлопці, яких придавило землею чи дерев’яними перекриттями бліндажів, коли в окоп щось прилітало.

Були цивільні люди, які теж страждали від атак ворога.

– Звідки привозили?

– Це були різні напрямки. Робота була переважно вночі. Ти можеш дві години поспати, а коли привозять, швидко підхоплюєшся і включаєшся допомагати. Потрібно було зрізати одяг з бійців, добре вимити тіло від бруду, щоб можна було працювати з ранами. Іноді удвох це робили, іноді вчотирьох. Було важливо робити усе швидко.

Дрібні поранення я могла сама обробляти. Наприклад, лікарі працюють з ампутованою кінцівкою, але у бійця ще множинні осколки.

Були випадки, коли мені довіряли супровід стабілізованих бійців у шпиталь.

Не знаю, чи доречно казати, що мені там подобалось, але я відчувала себе дуже потрібною. Те, що я помию пораненому бійцю ноги, здавалося катарсисом. Вони всі молоді, за віком, як мої діти. І в мене просто серце завмерло, коли один хлопчина спитав: "У мене не буде руки?". І з такою надією дивився на те, що від неї залишилось…

Я пишаюся тим, що змогла це пройти і жодного разу не знепритомніла. Де я таке до того бачила, Тань? Може якесь ДТП знімали, коли ще працювала на телебаченні, і щось там здалеку бачили. Але такого жахіття, як там, ніколи.

Якось привезли майже повністю обпеченого бійця…Ще одного хлопця "качали"-"качали", а врятувати так і не змогли. І тут фіксується час смерті, а ти дивишся на його живіт і тобі здається, що він дихає. І хочеться сказати: "Дивіться, він же ж дихає, давайте ще".

Тут я виходила, бо не хотіла чути імені і знати вік.

– Щоб не запам’ятовувати?

– Було дуже боляче. Я уявляла, що десь його чекає дружина чи мама. І вони ще нічого не знають. І, можливо, чекають, що він зараз зателефонує. А я вже знаю, що ні.

"КИДАЮТЬ ЯКІСЬ МУТЬ, ВІД ЯКОЇ ЗУПИНЯЄТЬСЯ ДИХАННЯ І ДУЖЕ ВАЖКО ЛЮДЕЙ ПОТІМ РЯТУВАТИ"

– Процитую один з твоїх дописів у "Фейсбуці": "Його привезли близько восьмої ранку. Він був при тямі і благав полегшити біль. Геть дитина, худорлявий і схожий на підлітка. Не кричав, не стогнав. Тільки голосом, що не втратив сили і залишався мужнім, спокійно й монотонно промовляв: "Я хочу заснути. Будь ласка. Я хочу заснути. Ну зробіть щось, щоб я заснув". Ти багато писала про те, що бачила. Тобі це якось допомагало усе це переживати?

– Коли я вперше прибула до стабпункту, до мене вийшов начальник. Я йому: "Солдат Зотова прибула у ваше розпорядження", а він питає: "Ви-медик?". Кажу, що ні. "Нам потрібні медики. Ви розумієте?", - продовжує він з таким напором, що я розгубилася. Стояла, намагалася пояснити, що митиму підлогу, прибиратиму чи робитиму ще щось, аби лише бути корисною. Він мені пояснює, що навіть в санітари їм потрібні чоловіки, бо бійця треба підняти. "Ви подивіться на себе. Що ви тут забули зі зростом в метр п’ятдесят?". І тут телефонують, що вже машина гальмує, привезли поранених. Він мені суворо: "Рюкзак вбік, перчатки там. Чого стоїте? Беріть ножиці, ріжте одяг". А тоді якраз привезли хлопців з ампутаціями.

Я беру цю штанину, а вона у крові, багнюці. Я розгубилася. А він мені: "Ріжте!"

З часом я зрозуміла, що це надзвичайно добра людина. Він просто медик, для якого цінна кожна секунда. І нічого плентатись у медиків під ногами, коли вони рятують комусь життя. Я зціпила зуби, взяла ножиці і почала розрізати цю штанину.

Спочатку я намагалася не дивитись. Але це ж ще запах. Запах крові, розірваної плоті. Я досі його відчуваю. Не знаю, чи зможу колись позбутись.

Щодо дописів. Я писала, бо мені це допомагало звільняти біль. Коли я під час відпустки була з чоловіком на Харківщині, до мене підходили його бійці і казали, що читають мої дописи. Один хлопчина сказав: "За раз не могли дочитати, кілька заходів було. Прочитаєш до якогось абзацу, підеш покуриш. Вертаєшся і читаєш далі. Як ви це переживали?"

Я розуміла, що біль потроху накопичується і треба щось з цим робити, тому і почала писати. Не знаю, як воно так емоційно виходило. Сама потім перечитувала і плакала.

І це була фіксація цієї війни. Усього того, через що ми проходимо.

– Ти сказала, що трималася і жодного разу не знепритомніла. А були такі випадки, коли відчувала, що не можеш впоратись з емоціями?

– Якось привезли хлопця, який отримав понад 90% опіків тіла. Їхню позицію закидали фугасними снарядами. Його переклали на стіл, дивлюся, а в нього обгоріла шкіра відпадає… В очах потемніло, я схопилася за одвірок. Це найважчий був для мене момент.

– Вдалося його стабілізувати?

– Так. Принаймні від нас він поїхав живий.

– Ти питала про подальшу долю хлопців, яким надавала допомогу?

– Про цього хлопця з опіками питала. Хоч загалом радять не питати. Бо є дуже важкі поранення і ти не знаєш, що буде з бійцем і на якому етапі.

Більш тісні контакти вибудовувалися з хлопцями, яких я супроводжувала в шпиталь. Один, поки ми їхали, казав: "Давайте ми з вами селфі зробимо. Я вас знайду у "Фейсбуці" (посміхається,-авт). Лежить, ноги перебиті, а він жартує.

– Пішла звідти, коли тобі доручили займатися безвісти зниклими?

– Так. Мені не хотілося звідти їхати. Попри весь той біль, жах, що я там бачила. Це все давало надію. Хлопці, які казали: "Нічого, я зараз підлікуюсь, візьму протез і повернуся до побратимів. Я слухала і думала: це ж є такі люди-титани, які стоять попри все, а ти дозволяла собі нити, бо щось там сказав Трамп. А вони рвуться у бій без кінцівок.

А медичні сестрички, з якими я працювала…Це звичайні жінки, переважно мого віку. І серед них багато Наталок. Ми ще сміялися, що наші батьки – це, певно, було покоління, яке вважало модним називати так дітей.

З усіма цими людьми мені було кайфово. Це наче доторкнутися до Бога.

– Ти набожна людина?

– Я не є набожною людиною, але вірю, що є щось, що нами керує. Бо багато розповідали і самі медики, і я була свідком напівмістичних подій, коли здавалося, що вже все, але життя триває.

Коли працюєш на межі життя і смерті, розумієш, що щось є. Чи може ти більше тоді віриш, що щось є.

Але здебільшого – це не містика, а професіоналізм людей. Тих, хто привозить, хто в окопі надає першу медичну допомогу і хто рятує потім.

Боєць, якого не вдалося врятувати, поки я там була, отримав отруєння газом. Хоч росіяни викручуються в міжнародних організаціях, заявляючи, що нібито використовують лише дозволене конвенціями, але насправді кидають якусь муть, від якої зупиняється дихання і дуже важко людей потім врятувати.

– Вони часто гази застосовують?

– Так. Але хлопці, які були на відкритій місцевості, отруєння переносили легше. Цьому хлопцю, який помер, в бліндаж залетів скид із газом.

Після травматичних ампутацій і уламкових поранень отруєння газом я б поставила на друге місце, судячи з того, що я бачила у стабпункті.

– Ще під час АТО я була на сході і в районі Зайцеве ми познайомились з парамедиками. Серед них була дуже красива жінка, яка вразила мене своїм макіяжем і зачіскою. Вона врятувала чимало військових, вони її дуже поважали. Тому ми багато спілкувались про події, які тоді відбувались. Але трохи й про красу. Для тебе все ще важливі такі елементи краси, як макіяж, манікюр, зачіски?

– Перед тим, як потрапити у стабпункт, я ж була на ППД і у мене була можливість зробити манікюр. Я свідомо відмовилась, бо думала: як це я поїду на фронт з нафарбованими нігтями?

А коли я приїхала, мені назустріч вийшла медсестричка у яскраво зеленому спортивному костюмі, в якому – штани-кльош. На ній ще був бронік, каска ширша за її плечі. Тендітна. Величезні очі, вії нафарбовані. І в неї були короткі нігті, але яскраво червоні. Я тоді теж подумала: оце сила. І зрозуміла, що життя триває попри все. Тому намагаюся слідкувати за собою, за нагоди роблю і манікюр, і зачіски.

До речі, я коли прийняла рішення про мобілізацію, спілкувалась з психологом. І вона мені порадила взяти з дому якусь річ, яка б викликала приємні емоції. Брелок, яким користувалась чи малюнок онука, чи улюблені парфуми. Я ще перепитала: "Та як парфуми?". На що вона каже: "Ти не будеш їх наносити на себе. Ти просто їх нюхай". І я взяла із собою свої "шанельки". Вони дотепер зі мною їздять.

– Користуєшся ними?

– Лише, коли їду у відпустку. Але я їх нюхаю. І цей запах цивільного життя додає сил.

Коли ти нафарбуєш нігті, підмалюєш вії, то в цих сірих, важких буднях це дозволяє тобі відчувати себе живою, мати емоції, хотіти бути красивою.

– Зараз ти займаєшся тим, що пишеш історії безвісти зниклих бійців. Не чула нічого подібного в інших бригадах. Як виникла ця ідея?

– Ця ідея виникла під час зустрічі з родинами безвісти зниклих. Вони докоряли, що про загиблих часто говорять, а імена безвісти зниклих, яких більше, так би мовити, не на слуху. Тому і було прийнято рішення зробити такий проєкт.

Я спочатку приховувала, що маю досвід журналіста, бо не хотіла потрапити в пресслужбу. Але писала свої дописи, про які ти згадувала, редагувала книгу. І мене долучили до цього проєкту.

Я працюю над текстовою складовою. Це такий собі архів безвісти зникли з фото, короткою біографією, історією приєднання до війська, відомостями про бойовий шлях, про подвиги, про обставини зникнення, відгуки побратимів, сім'ї.

– Є різні ситуації, коли людина рахується безвісти зниклою. Хтось міг загинути, але тіло залишилось на захопленій росіянам території, а хтось потрапив у полон, але це не підтверджено. Коли пишете, враховуєте це?

– Звісно. Після мене ще редагують люди, які безпосередньо відповідають за цей напрямок роботи, які вже давно у війську. І корегують відповідно до тих відомостей, які у них є. Окрім того, ми усе погоджуємо з сім’ями.

І якщо є відомості, що людина може бути в полоні – наприклад, на ворожих ресурсах опубліковано відео, ми це теж вказуємо.

Як я вже сказала, ідея проєкту народилася під час зустрічі з родинами бійців, які рахуються зниклими безвісти. Їм було прикро, що про їхніх чоловіків ніхто ніде не говорить.

"У загиблих є стели, можна прийти поставити там квіти. А наших рідних наче немає. Так ми отримуємо виплати, але важливо, щоб був знак пошани людям, які не зрадили присязі, не кинули зброю на полі бою, до останнього билися, зникли під час бою", - наголошували вони на зустрічах.

Я перед тим, як писати, намагаюся відчути людину, роздивляюся фотографії. Бо про когось сім’ї багато розповідають, а про когось немає кому щось сказати, бо люди одинокі. Дивишся фото і ніби скануєш людину. Бачиш його очі, його погляд. Там сміється, там десь кицьку обережно пригортає. Розумієш, що це чуйна, добра людина.

Дуже сумно, що стільки родин не знають, де їхні рідні. Тому ми робимо для них усе, що в наших силах.

– Ти сказала, що вийшла з приміщення стабіку, коли помер боєць, бо не хотіла знати імені і скільки йому було років. А такі історії тобі не складно писати?

– Я недаремно наголосила, що "сканую" людину, передивляючись фотографії. Бо розумію, що своїй психіці я теж завдаю якоїсь додаткової травматизації. Я ж раніше знала лише число безвісти зниклих, а тепер знаю їх поіменно. Знаю, хто коли народився, бачу їх у військовій формі, у цивільному одязі, читаю про те, хто їх чекає вдома. Сім’ї пишуть не лише про батьків, дружин чи дітей. Дехто перераховує і племінниць, і похресниць. Ми усе це лишаємо, бо родина хоче, а ми шануємо її бажання.

Це усе теж збереження історії. І я ставлюся до цього саме так. Бо кожна людина, яка пішла на фронт, поклала своє життя і здоров’я, заслуговує на те, щоб про неї збереглася пам'ять. Бо дійсно, якщо хтось з бійців загинув, йому встановлюють стелу на школі, де він вчився, його іменем називають вулицю. А безвісті зниклі? Наче вони є, а наче і немає. Їхніми іменами не називають вулиці, про них не знімають якісь героїчні сюжети. І я розумію їхні родини. Вони не знають, чи мучать в полоні батька, чоловіка, брата чи десь, можливо, догниває тіло. Це ж нестерпно. Хіба про таких людей не треба говорити і писати? Треба. Це дуже правильне рішення, як на мене.

– В одному з постів ти описала реакцію людей на рейд ТЦК і коментар, на який твою увагу звернув поранений боєць, якому ти намагалася виміряти тиск. Ти зазначила, що коментарі здебільшого були негативні, з прокльонами, але цей вразив найбільше вас обох. "… він тицяв пальцем у всього єдиний коментар, що його залишила усміхнена й щаслива жіночка під коментарем хлопчини у пікселі, який зауважив, що, мовляв, чому одні в окопах, а інші розважаються в клубах та ресторанах. Так от, ця жіночка з іменем Матері Божої і міста Маріуполя, відповіла йому приблизно отаке: "Якщо у когось хтось загинув, то невже у всіх всі мають загинути. І що мовляв, ми вас задовбали, бо лазимо тут живі. – й додала – Бачу, ви такий щирий патріот України, що хочете усім смерті!".

Поки я дочитала, тиск і мені вже треба було міряти: не стільки від власних емоцій, як від його переживань, збурених цим одним-єдиним коментарем, що волею долі став потужним тригером для нього, того, який щойно втратив побратимів і сам ледь не загинув", - написала ти у "Фейсбуці".

Як зараз ти ставишся до тих, хто у будь-який спосіб намагається уникнути мобілізації?

– Зараз набагато спокійніше, коли потрапила у військо і оточила себе людьми, які не побоялися піти служити. Знаєш, якщо подивитися перші фотографії, які роблять в ТЦК, то майже у всіх в очах ти побачиш страх. І у мене він був, ти теж можеш побачити по фото. Бо я розуміла, куди йду, що можу не повернутись. Але зараз я серед людей, які цей страх подолали.

Щодо тих, хто не може з цим страхом впоратись і ухиляється від служби? Коли я була цивільна, я їх ненавиділа, бо мій чоловік був на фронті, і я усвідомлювала, що через таких ухилянтів його і хлопців ніким замінити. Місця собі не знаходила, коли чула, що хтось платить кошти, аби зробити з власної дитини – інваліда і не піти до війська. Зараз приїжджаю у Мукачево, йду містом. Бачу, що ходять чоловіки. Ну, хай собі ходять...

Але все ж вважаю, що є закон і покарання має бути для всіх, хто його порушує. Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно. Розслідувати і притягнути винних до відповідальності.

Тоді я знатиму, що стою на сторожі країни, яка дотримується справедливості і демократичних цінностей. Відправте жіночок, які перевертають машини ТЦК, на громадські роботи – доручіть їм розносити повістки. Побачимо, як вони це робитимуть.

Тетяна Бодня, Цензор.НЕТ

Закарпатські