Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

14 липня 2025 р. 19:42

14 липня 2025 р. 19:42


Тарас Гурніш народився 25 листопада 1979 року в селі Руські Комарівці на Ужгородщині. Його мати – Марта Степанівна --походить із відомої родини Селменських, заможних місцевих газдів.

Її старший брат Іван Селменський – заслужений журналіст України, довгі роки був власним кореспондентом Українського радіо на Закарпатті. Другий вуйко Тараса – Степан Селменський грав за команди другої ліги чемпіонату СРСР з футболу --  ужгородську «Говерлу» та рівненський «Спартак», далі був начальником команди майстрів, суддею міжнародного рівня, спортивним журналістом і видавцем єдиної спортивної газети на Закарпаття «Спорт-тайм».

Зрештою, і молодша донька родини Селменських – Марта Степанівна стала помітною людиною на Ужгородщині. 24 роки очолювала Русько-Комарівську школу, до якої ходили в старші класи учні з навколишніх сіл. За фахом – історик, вона створила  музей у школі, зібрала чимало краєзнавчого матеріалу. Але найбільшим захопленням матері Тараса Гурніша був театр. Ще школяркою вона стала виступати в місцевому драматичному гуртку, який з часом перетворився в народний театр, який Марта Степанівна досі веде.

Тарасик Гурніш у 1985 році

Цікаво, що на театральній сцені виступає і батько Тараса – Володимир Гурніш. Він народився у сусідньому Підгорбі, а в Руських Комарівцях приженився, одружившись із Мартою, яка щойно закінчила школу. На той час Володимир був кандидатом у майстри спорту, виступав на першості області та України з велогонок. До речі, мати Тараса також має певні здобутки в спорті: була переможцем змагань із шашок і навіть має спортивний розряд і нагороди.

Так що Тарас зростав у вельми творчій родині, де мама директорувала в школі, досліджувала історію села, а батьки ще й разом виступали на сцені, граючи закохані пари з української класики.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Марта і Володимир Гурніші та їхні діти -- Тарас і Марина

Старший син Гурнішів також тягнувся до світу прекрасного – випалював картини по дереву, мав чудовий музикальний слух, тож його записали до музичної школи в Ужгород. Але після того, як першокласник заблукав у великому місті, вирішили його самого в обласний центр більше не відправляти.

У церкві прислуговував священнику під час богослужінь, був міністрантом, однак це не визначило його подальшого життєвого шляху. Для цього мав занадто чоловічий характер.

Тарас Гурніш -- випускник Ужгородського комерційного технікуму, 1998 рік

Після закінчення школи Тарас забажав вступити до Національної академії Державної прикордонної служби у Хмельницькому. Коли всі іспити склали, з’ясувалося, що його не можуть прийняти, бо на момент складання присяги йому ще не виповниться вісімнадцять років. (Раніше пішов до школи). А значить треба рік зачекати. Тарас був розчарований, а батьки щасливі, що вберегли сина від військової кар’єри.

Аби не втрачати рік, Тарас у 1996 році вступив до Ужгородського комерційного технікуму, після навчання в якому в 1998 році його призвали до війська.  Службу проходив у навчально-спортивній базі зимових видів спорту «Тисовець» на Львівщині. Тут не тільки охороняли унікальний об’єкт міжнародного значення на висоті тисячу метрів над рівнем моря, але й посилено займалися фізичною підготовкою у спортроті, оволодівали професійними навичками. В армії отримав кваліфікацію «майстер по фізичній культурі і спорту».

У день весілля 12 жовтня 2002 року

Після служби продовжив заочно навчання в Київському торгівельно-економічному університеті, а в 2000-му році влаштувався в рідну школу, де викладав економіку, а згодом профнавчання і фізкультуру. Для цього здобув і другу вищу освіту за спеціальністю «Фізична реабілітація» в Ужгородському національному університеті.

У Тараса була тяга до суто чоловічих проявів, тому військо, спорт, фізичні навантаження його притягували. Любив автомобілі, швидкісну їзду, недарма ж батько – професійний водій.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Тарас Гурніш у бліндажі

У Руських Комарівцях його досі згадують як чудового вчителя фізкультури. Він прекрасно ладив з дітьми, часто був їм за наставника і порадника. На відміну від багатьох колег, сам бігав крос із учнями, грав із ними у футбол, баскетбол, слідкував за порядком на спортивному майданчику, належним спортивним інвентарем.

Його колишня учениця Мілана Павликовська, нинішня завідувачка Руськокомарівського Будинку культури, згадує, що завдяки йому мала успіхи у змаганнях з бігу. Розповідає, що якось Тарас Гурніш порадив їм взяти участь у гандбольних змаганнях і за добу сформував із дівчат команду, яка непогано виступила.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Тарас Гурніш  із витягненою кулею після поранення у 2022 році

Його любили за доступність, доброзичливість, товариськість. Умів вдало пожартувати. Тож 18 років, відданих школі, позитивно запам’яталися як багатьом його учням, так і колегам, адже не цурався роботи по впорядкуванню школи та її території. Учителька Любов Місяйло розповідає, яким авторитетом був Тарас для її двох синів, з якими він займався фізкультурою і котрі нині теж служать  у ЗСУ.

Поміж тим Тарас Гурніш одружився з донькою голови Дубрівської сільської ради Діаною Керецман. У подружжя народилося двоє доньок – Іліана і Діана, яким дуже тішився молодий батько. Однак нетривале шлюбне життя закінчилося розлученням. Тарас мав непростий характер через загострене відчуття справедливості і вдруге не оженився.

Зустріч у клубі Руських Комарівців із молоддю села в жовтні 2022 року

З роками в його житті намітилася певна криза: у 2018 році він звільнився зі школи, подався, як і більшість сільських чоловіків його віку, на заробітки. Умів працювати руками, нікому не відмовляв  у допомозі. Час від часу проходив перепідготовку як резервіст на військовому полігоні.

Тож коли почалася війна, йому подзвонили в перший день із проханням прибути до Ужгородського військкомату. А наступного Тарас уже поїхав до Мукачева, де доформовувалися частини 128-ї гірсько-штурмової бригади. Потрапив до 4 роти другого штурмового батальйону. У військовому квитку його спеціальність записана як «снайпер». Уже через тиждень вони перебували на Запорізькому напрямку.

Тарас Гурніш на Запорізькому напрямку, 2023 рік

Загалом у штурмовиках Тарас Гурніш воював півтори року. Разом служили із командиром відділення Іваном Пайдою, який загинув під час перших штурмів із визволення Херсонщини. Збереглося відео, де вони стріляють по російських позиціях із трофейної зброї, яка мала певні неполадки. Хлопці їх усунули і пальнули по ворогам. Командував стрільбою Іван Пайда, а безпосередньо постріл здійснював Тарас Гурніш.

Під час тих наступів 31 серпня 2022 року Тарас був поранений ворожим снайпером. На щастя, куля потрапила не в шию, а в плече і застрягла в ключиці. Після операції і лікування він місяць провів на реабілітації вдома. Власне після поранення і кількох контузій Тараса перевели із штурмовиків у другий стрілецький батальйон. Тут у четвертій роті він служив із Антоном Вакеричем із Середнього.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Селфі з побратимами біля бойового прапора

На той час Тарас був уже командиром відділення. У лютому 2023 року їхній батальйон відправили під Бахмут, де біля села Берхівка вони три тижні тримали оборону на великих морозах. «Там було пекло, -- розповідає Антон. – Росіяни стріляли з усього, що тільки могли, і постійно лізли вперед, як шалені. Але ми наших позицій не здали».

Далі з донецького напрямку другий стрілецький батальйон відправили на запорізький. Тут хлопці довго тримали оборону біля села П’ятихатки.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Військове привітання з Великоднем із передової

«Неподалік була досить велика посадка, яку називали «Сучим лісом», -- розповідає Антон. – Там були наші позиції, які ми обороняли більше року. Чим більше розвивалися ворожі дрони, тим важче було зайти на позиції. Найбільші втрати зазнавалися під час ротацій. Дійшло до того, що через постійні обстріли, нам воду і харчі вже переправляли дронами.

До переднього краю треба було йти чотири кілометри пішки по голому просторі. У сіру частину доби (поміж ніччю і днем, коли ворожі дрони найгірше бачать) ми, напаковані, зі зброєю, їх пробігали за 25 хвилин. Москалі постійно проявляли активність, тож слід завжди бути напоготові. Доводилося постійно відстрілюватися. Під час одного обстрілу з танків троє отримали контузії.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Тарас Гурніш на Херсонщині під час контрнаступу

Чим далі йшла війна, тим помітніші ставали проблеми із кадрами. Якщо раніше нас на позиції замінювали щотижня, далі – двічі на місяць, то в останній ротації у вересні 2024 року я вже перебував на передку понад місяць».

Незадовго перед тим і загинув Тарас Гурніш , коли виходив із побратимом на позиції. Судячи з осколкових ран, закарпатець був уражений дроном.

Знайомі відзначають, що знаходження в армії позитивно вплинуло на Тараса, який в довоєнний період життя трохи підупав духом. «Він наче себе віднайшов у війську, -- зауважує його дядько Степан Селменський, відомий спортивний діяч області. – Вочевидь, є якийсь процент серед чоловіків, що створені для військової служби. Думаю, він у кожному суспільстві невеликий – 5-10%.  У Тарасові це було внутрішньо закладено. До речі, його дід Степан, а мій батько, пробув всю Другу світову війну в угорському війську ординарцем при офіцері».

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Сержант Тарас Гурніш -- командир відділення

«Це була його юнацька нездійснена мрія – стати військовим, захищати свою країну. Видно було, як він одразу наче знайшов вищий сенс у житті», -- ділиться молодша сестра Тараса Марина Данчул. – Хоча останнім часом було помітно, як психологічно побратими втомилися».

Тарас і на війні відрізнявся приязним, доброзичливим характером. Його любили і шанували, бо він не боявся брати відповідальність. Підлеглі були з ним спокійні, бо він більше дбав за них, як за себе. Для багатьох він став учителем і на війні.

Останні проводи на війну - Тарас Гурніш з доньками 27 березня 2024 року

Під час ротацій побратими жили в хаті місцевого юнака з Веселянки, який рано залишився круглим сиротою. Віталій став частиною солдатської родини, де всі радощі і прикрощі спільні на всіх. Тарас Гурніш під час відпустки вирішив показати запорожцю рідний край і взяв його із собою додому. Після смерті Тараса Віталій перебрався жити на Закарпаття.

Тараса Гурніша нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеню разом із побратимом Іваном Пайдою, з яким вони визволяли Херсонщину.

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Могила Тараса Гурніша у Руських Комарівцях

15 червня виповнився рік від загибелі 44-річного сержанта з позивним «Тарас», якого поховали на сільському цвинтарі в Руських Комарівцях, де спочивають два односельці-побратими та діди і прадіди з родини Селменських і Рижаків.

Олександр Гаврош, спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Закарпаття онлайн

Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню

Джерело: uzhgorod.net.ua