«Ми більше не просимо, а формулюємо сенси», – Андрій Любка про зміну голосу України у світі

11 серпня 2025 р. 18:31

11 серпня 2025 р. 18:31

Від українського голосу, який був у моді у 2022 році, до концептуальних запитань про майбутнє Європи – письменник Андрій Любка розповідає, як змінилося сприйняття України у світі та що ми можемо запропонувати Заходу.

Культура довела свою стійкість там, де політики «розтанули й перестали бути героями». Сьогодні українські письменники приїжджають на літературні заходи не розповідати про книжки – вони пояснюють, як живе Україна і якою бачать майбутню Європу.

На V Міжнародному літературному фестивалі "Фронтера" у Луцьку письменник чесно говорив про те, чим здивувала Україна світ і себе, як працювати з внутрішньою напругою в суспільстві та чому зараз знову є запит на художню літературу.

Далі – його роздуми про культурну дипломатію, травми післявоєнних суспільств і те, чому для написання роману йому знадобилася зламати ногу.

Вперше до України є запит на інтелектуальні концепції

У 2022 році, зазначає Андрій Любка, на всіх культурних майданчиках, зокрема в літературному середовищі, обов’язковою була присутність українського голосу. Навіть коли програми формувалися поспіхом, організатори все одно намагалися залучити українців. Сьогодні «український голос починає розмиватися і вже не є провідним на подібних подіях, хоча все ще залишається помітним».

За словами письменника, наразі чималий інтерес викликає саме воєнний вимір українського життя та культури, попри те, що мілітарної тематики часто остерігаються. У країнах Західної Європи, як він зауважує, існує прагнення, аби від імені України виступали переважно миротворці.

«Є люди, які хочуть підтримати Україну, але не хочуть донатити на армію. Кажуть: «Ми готові купити машину, але, можливо, не для армії. Можливо, ми купили б швидку», бо допомагати армії – це ніби спонсорувати війну», – пояснює спікер.

Андрій зауважує, що під час літературних заходів за кордоном він говорить не стільки про книжки, скільки про Україну – про те, як живуть українці, чого прагнуть, як реагують на події у Сполучених Штатах або на процеси, пов’язані з розпадом євроатлантичної єдності.

На його думку, важливо вміти ділитися історіями так, щоб вони зачіпали емоційно. Важливо показати, що українці такі самі, як і люди на Заході.

«Політиків уже ніхто не слухає – вони, включно з представниками влади, які мали свою хвилину слави і якими захоплювалися, взагалі розтанули й перестали бути героями. А культура все ще долає бар'єри, відкриває двері й дозволяє пояснювати та доносити важливі сенси», – наголошує письменник.

Він відзначає, що різниця між 2022 і 2025 роками полягає в зміні настроїв західних суспільств: тепер вони самі почали відчувати загрозу. Як приклад він наводить нещодавню поїздку до Нідерландів разом із парамедикинею Тайрою , під час якої вони виступили в п’яти містах. Попри географічну віддаленість цієї аудиторії від східних кордонів ЄС, люди стурбовані та хочуть розуміти, як діяти далі.

За словами Любки, сьогоднішній діалог України з Європою вже не обмежується проханнями про допомогу чи обіцянками реформ. Зараз Захід очікує від українців концептуального бачення: що буде далі, як зупинити війну, як збудувати нову систему безпеки, як реагувати на праворадикальні виклики. Уперше, наголошує письменник, до України звертаються не лише за допомогою, а й за ідеями – і вперше є відчуття, що Україна може бути інтелектуально корисною.

Він підкреслює, що Україна сьогодні пропонує світові модель, у якій зберігається людяність. Йдеться не лише про військову допомогу чи умови припинення бойових дій – з України звучать життєствердні сигнали. Навіть у містах, які нещодавно атакувала Росія, відбуваються масштабні культурні події та фестивалі.

Письменник зазначає, що українці не просто виживають, а транслюють цінності та бачення майбутнього, яке готові формувати й захищати. Хоча й, на його думку, бракує горизонтальних контактів між середовищами:

«Я б дуже хотів, щоб у різні західні країни їздили не тільки військові, музиканти чи письменники, а й рятувальники, електрики, медики. Якби хтось із наших залізничників, зустрівся із профспілкою залізничників Німеччини, щоб розказати їм про те, в яких умовах вони працюють та на який ризик йдуть. Ці люди мали б бути нашими амбасадорами».

Війна завжди розкриває ті самі патерни

Андрій Любка зазначає, що у 2022-2023 роках українці створили бренд сміливості й самі себе здивували – відкрили в собі глибоку солідарність, гостинність і людяність. Це надихнуло на амбітні ідеї щодо відбудови, нових урбаністичних підходів і трансформацій, які тепер видаються дещо наївними. Та попри це було важливими, бо скеровували вперед і гуртували.

Щодо підтримки збоку партнерів, то особливо його розчарувала реакція Хорватії. Хоча Любка й бачить модель деокупації України за хорватським зразком, масштабної підтримки з боку хорватського суспільства ми так і не відчули.

«Вони не підтримують нас не тому, що в них політично передумали та тепер мають якісь симпатії до Росії. Ні, це люди, які пережили страшну війну й національне приниження. Втрати торкнулися практично кожної родини й зробили наступні два покоління сонними. Це небезпека, яка стоїть перед нами», – підкреслює дослідник.

Андрій Любка зауважує, що порівнювати війни складно, особливо якщо йдеться про конфлікти на Балканах. На його думку, російсько-українська війна не є співмірною з балканськими війнами, оскільки це не конфлікт між рівними сторонами – як, наприклад, між Сербією і Хорватією – а війна проти імперії з глибокою історичною тяглістю, міжнародним авторитетом і уявним правом на силу.

Він пояснює, що правильні паралелі варто шукати не у недавніх конфліктах, а у визвольних війнах, які велися народами Балкан за незалежність у XIX-XX століттях. Тоді, як і зараз, слабший боровся проти сильнішого, який мав підтримку великих гравців, але не здавався – це шлях, який пройшли болгари, греки, серби.

«Коли в мене запитують, яку книжку треба прочитати, щоби зрозуміти війну в Україні, я завжди кажу «Іліада». Бо це книжка про війну, і війна завжди відкриває ті самі патерни, розкриває ті самі риси характеру. Є місце для хоробрості, є місце для звитяги, є місце для підступу, зради, боягузства, є місце для підкилимних, залаштункових домовленостей, є місце для ідеалів».

Вау, як ця людина стільки встигає

Андрій Любка описує свій типовий день як постійний стан авралу. За його словами, він прокидається вже з відчуттям терміновості: повно повідомлень і дзвінків, і день одразу починається в режимі «гасіння пожеж». Постійні дедлайни, що ось-ось наблизяться, або вже давно минули:

«Якби ви зайшли на мою пошту, то побачили б таке: є листи, які я групував собі, думаючи: «Відповім коли кудись буду їхати в поїзді, в мене буде час, я тоді відповім на ці 20, тоді на ті 20». А коли їх уже стало 70, я думаю: «Коли я буду на них відповідати?» Якщо хтось уже подзвонить і скаже: «Чи ви бачили мого листа?», я скажу: «Напевно, він потрапив у спам, бо я дивився – не було, але я зараз подивлюся, знайду його».

На думку Любки, коли обсяг справ стає надмірним, залишається лише прийняти їх як неминуче тло життя.

Він порівнює це з книжками, які купує на літературних фестивалях: приносиш додому нові томи, підписані авторами, ставиш на тумбочку – а вони з часом утворюють черги, як завдання в пошті. Одну читаєш, інші відкладаєш у «другу хвилю», сподіваючись, що колись настане їхній час.

«Якби кожен брав і розповідав про те, що в нього сьогодні не вийшло – була б фігня. Важливо показувати те, що в тебе вийшло. Всі думають: «Вау, як ця людина стільки встигає, стільки робить!»

Ми всі насичені злобою, а Путін далеко

Андрій Любка вважає, що зараз суспільству варто замислитися над тим, як виправити проблеми з мобілізацією та як пережити наступну зиму в умовах війни. На його думку, логічно припускати, що війна триватиме, і до цього потрібно бути готовими.

«Зараз все-таки важливо повернутися до реальності, зрозуміти, де наші проблеми, і намагатися їх вирішити, а не думати про те, що у 2030 році ми будемо розбудовувати нові міста на деокупованих територіях», – підкреслює спікер.

Андрій вважає, що в українському суспільстві наразі немає глибокого розчарування, але відчуваються втома та напруга. Він наголошує на потребі переосмислити особисті плани й графіки життя – не чекати швидкого завершення війни, а будувати майбутнє з розумінням, що ситуація, зокрема безпекова, може надовго залишатися складною.

За його словами, в суспільстві накопичилася агресія, яку нам складно виплеснути, бо «ворог далеко, Путін далеко, росіяни далеко». І ми шукаємо ворогів поміж собою.

Письменник наголошує, що з цим потрібно працювати – зокрема через суспільну комунікацію та організацію заходів:

«Мені здається, що можливість бути фізично присутнім, бачити людей, обніматися з ними, говорити про якісь останні справи – це страшенно енергонаповнююча штука. Ми з різних бульбашок та середовищ, з різних міст та регіонів, але коли перетинаємось, виявляється, що в нас немає стільки злоби, іронії, сарказму один до одного».

Якщо плануєте щось написати – зламайте собі ногу

На думку письменника суспільний інтерес до нон-фікшну, публіцистики та воєнної документалістики поступово спадає. Після тривалого періоду інформаційного насичення, коли люди активно читали про війну, ситуацію на сході й внутрішні процеси в країні, настав момент зниження інтенсивності – надмірна кількість контенту, стрімів і «обов’язкових» відео викликає втому.

Зараз знову зростає запит на художню літературу – на тексти з фабулою, сюжетами, можливістю емоційного перемикання. Навіть якщо твори базуються на реальних подіях, важливо, щоб вони дозволяли читачеві побачити інший світ. Любка вважає, що цей тренд посилюватиметься ближче до зими, коли день коротшає, а люди більше прагнуть спокійного читання та внутрішнього відновлення.

Минулого року він не приїхав на «Фронтеру», бо зламав ногу. І якби не зламана нога, то переконаний, що ніколи б не написав новий роман.

«Якщо плануєте щось написати, маєте творчі амбіції – зламайте собі ногу. Воно ідеально працює. Краще тільки в'язниця», – зауважує спікер.

Новий роман «Вечір у Стамбулі»  – це шпигунський екшен. Зав'язка проста: український письменник їде до Стамбула на презентацію перекладу своєї книжки про Михайла Чайковського.

«Логічно, що це мав бути саме вечір. Я не міг написати роман про ранок – ранок ні з чим хорошим не асоціюється. Чому Стамбул? Якби написав «Вечір у Радехові» – публіка не була б така зацікавлена. Або «Обід у Горохові» – не впевнений, що люди захотіли б взимку прочитати книжку про обід у Горохові. А «Вечір у Стамбулі» вже якось звучить», – каже автор.

Андрій Любка розповідає, що під час роботи над новим текстом він «гуляв» вулицями Стамбула за допомогою Google Street View – стежив за рухом поромів, переглядав трансляції з онлайн-камери, занурювався в атмосферу міста.

У сюжеті, за два тижні до поїздки головного героя до Стамбула, до нього в басейн приходить підполковник СБУ й звертається з «невеликим проханням» – мовляв, якщо вже герой і так їде, чи не міг би він допомогти у справі, пов’язаній із війною. Герой погоджується, гадаючи, що це буде щось просте та необтяжливе. Але ситуація швидко ускладнюється, і він опиняється у вирі подій – саме з цього й починається історія.

Книжка вийде у вересні.

Лілія Помернюк , Район. Культура

Закарпатські