«Наші рідні вірять, що ми повернемося з війни, тому моя головна місія – максимально зберегти людей…» Історія бійця 128 бригади Андрія

05 жовтня 2025 р. 18:51

05 жовтня 2025 р. 18:51

Її розповіли на сторінці бригади у ФБ.

В кінці лютого 2022 року Андрій (позивний Куба) разом зі своєю будівельною бригадою закінчував об’єкт у себе вдома на Буковині. Коли хлопцям повідомили про вторгнення росіян, вони якраз стелили дах, і Андрій сказав: «Закінчимо з цією хатою – йдемо воювати…» Через кілька днів, на початку березня, він добровільно пішов у військкомат і незабаром став бійцем 2 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. З того часу, за більш ніж три з половиною роки, у житті 33-річного Андрія сталися серйозні зміни – від солдата він виріс до офіцера й командира гірсько-штурмової роти, вдруге став батьком, а зараз разом із дружиною чекає народження третьої дитини.

– Моя перша бойова позиція була біля Оріхова на Запоріжжі й називалася «Куба» – звідси й позивний, – розповідає Андрій. – Я колись служив строкову, тому мав армійський досвід, але війна – зовсім інше. Мені пощастило, що поруч був досвідчений боєць, котрий воював із 2014-го, і пояснював мені, як слід поводитися. Саме там нам вдалося знищити першого ворога. Російські позиції знаходилися десь за кілометр, один піхотинець вирішив перебігти з одного місця в інше й потрапив під вогонь нашого «покемона» (кулемет Калашникова). Пам’ятаю, ми дуже тішилися з цього. Потім такого було дуже багато – доводилося бачити росіян впритул і працювати по них із автомата…

– На Херсонщині всі були мотивовані нищити ворога – все було просто й зрозуміло. На Бахмуті інша ситуація – ми тримали оборону, відбивали атаки, які накочувалися хвиля за хвилею. Це було дуже жорстко, зовсім інша картина бойових дій плюс сильні морози – усе разом давило на психіку. Особисто мені було легше йти на штурми на Херсонщині, ніж стояти в обороні на Донеччині.

– Після однієї важкої контузії я сам пішов на точку евакуації й по дорозі вісім разів відключався. Але дійшов, а після лікування поступово відновився. Саме тоді, на Бахмуті, загинув мій найближчий друг Анатолій Горський із Мукачева. Йому було всього 28. Ми спали в одному окопі, їли з однієї тарілки, були дуже близькими. Анатолій мав позивний Кіндер, і моя дружина, знаючи про нього з моїх розповідей, завжди клала в посилку кілька шоколадних «Кіндер-сюрпризів» для товариша…

– Чесно кажучи, я остерігався цієї посади, бо коли був головним сержантом взводу, часто заїжджав на КСП (командно-спостережний пункт) і бачив, як усе відбувається, розумів, скільки відповідальності на командирі. Але швидко освоївся завдяки нашому колективу. Із самого початку повномасштабної війни я служу на одному місці – в цій роті в 2 гірсько-штурмовому батальйоні, який вважаю найкращим підрозділом. У нас дуже хороші хлопці, усі розуміють свою роботу, нема такого, що я офіцер чи командир, а ти солдат, тому виконуй. Ми спільно обговорюємо завдання й вирішуємо, як краще їх виконати. Усе побудовано на взаємній довірі. Тут бійці з різних регіонів України, але всі дружні, як одна родина.

– Сім’я, рідні – найголовніші для мене люди, саме за них я воюю в першу чергу. В мене було дуже багато ситуацій, які могли погано закінчитися, але я вцілів. Чому? Напевно, мої рідні дуже сильно за мене моляться, тому я досі живий і ходжу на своїх ногах. Моя сім’я – найбільша мотивація і підтримка, яка допомагає триматися на війні. І так само в інших хлопців. Наші рідні вірять, що ми вціліємо, тому моя головна місія – максимально зберегти особовий склад. Ми маємо повернутися додому…

Закарпатські