Спогади близьких та друзів про Юрія Пехньо: сорок днів без незламного борця за справедливість

08 жовтня 2025 р. 09:11

08 жовтня 2025 р. 09:11

Минуло сорок днів відтоді, як пішов із життя Юрій Пехньо . Він залишив по собі яскравий слід у серцях рідних, друзів та всієї громади Мукачівщини.

Незважаючи на фізичні обмеження та складні обставини, він завжди був активним у суспільному житті, невтомно відстоював права людей з інвалідністю та боровся з бюрократією. Юрій опановував законодавство, детально вивчав норми ДБН, організовував благодійні концерти, публікував матеріали, аби привертати увагу до проблем безбар’єрності та соціальної справедливості.

Для багатьох він став символом незламності духу. Попри власні труднощі, Юрій підтримував інших, допомагав і надихав на добрі справи. «Він був неймовірно вдячний за допомогу і сам щиро допомагав усім, хто цього потребував», — згадують його друзі та колеги.

Юрій Пехньо залишив по собі приклад того, як можна залишатися людиною світла навіть у найважчі часи.

Коли Юрій потребував інвалідного візка, він фактично залишився сам на сам зі своєю проблемою. Попри наявність програм і виділених коштів, такими людьми практично ніхто не займався.  Ділиться з журналістами видання Район.Мукачево Мар’яна Гелеган –– «бойова подруга», керівниця Чинадіївського ЦНАПу.

«Я дуже злилась, що Юра змушений сам вибивати собі коляску. Почала дзвонити всім, кого знала, і ми все ж зробили для нього крісло колісне на електриці», — згадує пані Мар’яна.

Юрій особисто стикався з бар’єрами щодня. У селищну раду він потрапити не міг — для людей на візках там немає доступу. На вулиці — лише кнопка виклику. «Коли дощ або сніг — потрібно чекати, як жебрак, — боляче говорив він, розповідає жінка.

Та чоловік не зупинявся: вивчав законодавство, занурився в тему безбар’єрності, детально прочитав норми ДБН. Робив публікації — часом різкі й провокативні — щоб зняти маски з чиновників. Інколи зневірювався, але повертався до боротьби.

«Він часто просив мене допомогти з документами. Хотів бути корисним громаді й таким людям, як він. Іноді йому погрожували, іноді писали, що він «неадекватний», що його використовують. Я заспокоювала його і навчала. Він не здавався», — розповідає пані Мар’яна.

Чоловік не втрачав гідності. Організовував за підтримки ГО «Волонтери Закарпаття» благодійні концерти, планував бігти в Ужгороді в пам’ять про полеглого воїна нашої громади. На жаль, не встиг…

Під час похорону Мар’яні Гелеган згадався теплий епізод, як вони разом їли деруни і сміялися.

«Я його годувала, а він жартував, спостерігаючи за реакцією людей. Ми постійно сміялися. Він мав велике серце. А взагалі Юра залишив після себе не лише питання безвідповідальним посадовцям, а й приклад — як боротися, коли важко, як вимагати поваги до гідності, як бути корисним громаді, навіть коли самому потрібна допомога. Важко повірити, що його вже немає. Боляче втрачати таких людей. Але його відчуття справедливості, його сміливість і його добрі справи — залишаються з нами. Це обов’язок громади — продовжити розпочате – забезпечити безбар’єрність, прозорість, публічність та повагу до кожного. Юра любив правду і справедливість. Ось таким був Юрій Пехньо!», — підсумовує жінка.

Друг Юрія, співак Олександр , згадує, що вони познайомились у 2017 році завдяки збору коштів на лікування Наталії Пехньо — його троюрідної сестри. Вона тоді важко захворіла на онкологію.

«Я побачив оголошення про збір, глибоко зворушився і вирішив провести свій перший благодійний концерт духовної музики на підтримку Наталії — доньки, матері, дружини і, зрештою, сестри Юри», —  згадує Олександр.

Першу зустріч із Юрою Олександр пригадує чітко: вона відбулася в римо-католицькому соборі святого Мартина в Мукачеві , де й пройшов концерт. До того вони спілкувалися лише в соцмережах і телефоном — потоваришували на відстані. Юра дуже сприяв організації заходу і мріяв його відвідати, хоча вже був прикутим до інвалідного візка.

«Юра був неймовірно вдячний за концерт. Музика його розчулила до сліз. Мені здається, це була його перша поїздка з Чинадієва до міста після хвороби, тож він готувався до неї як до знакової події — і здійснив те, про що мріяв», — каже Олександр.

«Тоді Юра, який сам потребував підтримки, здався мені вольовою, милосердною, добросердною людиною. Він глибоко співчував Наталі, що боролася за життя. Нам вдалося зібрати чималу суму, і, на щастя, вона повністю одужала».

Найяскравішим спогадом Олександр називає першу участь Юри у Школі християнського життя та євангелізації Пресвятої Діви Марії, Матері Церкви, що проходила в ужгородському францисканському монастирі. Юра вперше зміг приїхати на цю духовну школу, де вони вчилися разом. Він світився від радості, що опинився серед багатьох людей, єдиних у вірі та молитві.

«Юра на тій школі буквально ожив. Палко вчився, уважно вслухався в кожну науку, захопився духовністю і вірою в Господа. Він був окрилений турботою й увагою довкола. Та школа перевернула в ньому все. Він так повірив у своє одужання, що під час спільної молитви сталося справжнє диво – Юра підвівся з інвалідного візка і кілька хвилин ішов власними ногами. Він свідчив про Божу благодать, сяяв від щастя і безмежно дякував усім. Це був момент, коли Юра опинився в самому центрі уваги — і запам’ятався багатьом назавжди», – згадує Олександр.

За словами Олександра, Юра був людиною дивовижною. На початку знайомства він інколи нарікав на свою долю, але з підтримкою друзів і у спілкуванні з боговірними людьми поступово зміцнів духом, хапався за соломинку надії і вчився боротися за себе та своє життя.

Він чарівно усміхався, любив жартувати, водночас мислив глибоко. Був дружелюбним, лагідним, чуйним і щиросердим — надзвичайно чутливим, як на чоловіка. Він щиро любив людей і Господа, мав твердий характер і принципові переконання. Його жага до дії в різних добрих ініціативах вражала.

«Юра — рідкісна людина без жодних перебільшень. Незабутній. Він назавжди залишиться в моїй пам’яті та в моєму серці. Бо він був один-єдиний такий», — підсумовує Олександр.

Ще одна подруга Юрія Наталія Тарасова познайомилася з ним у березні 2024 року на благодійному концерті громадської організації «Безбар’єрне Закарпаття». Хоча це була не надто тривала дружба, вона стала щирою і справжньою. Юрій вразив її життєрадісністю та світлою добротою, попри тяжкий фізичний стан і хворобу.

«Юра, ти як сонечко: завжди усміхнений, омріяний і цілеспрямований!» — часто казала йому Наталія.

Він став прикладом не лише для людей з інвалідністю, а й для кожного, хто схильний нарікати на обставини. Юрій не шукав винних — він жив.

Юрій прагнув зробити світ кращим, відстоював гідність людей з інвалідністю, гостро реагував на несправедливість. Він був кмітливим і послідовним, прагнув у всьому розібратися, вивчити, прочитати, зрозуміти.

Одного разу Юрій запросив Наталію на каву. Він приїхав із квітами — «як звичайний чоловік» — і запитав: «Ти не соромишся перед людьми пити зі мною каву у кафе?»

«Ні! Це їм хай буде соромно за осуд і небажання випити з тобою каву!» — відповіла вона, не вагаючись.

Ця сцена для неї стала символом його гідності, делікатності та сили.

Юрій безмежно любив своїх дітей. У кожній розмові він говорив про них із гордістю. Наталія переконана, що діти мають пишатися таким татом. Юрій любив життя, любив Бога і щиро про це говорив. Він дуже хотів одужати, повернутися до повноцінного життя і зробити так, щоб люди з інвалідністю жили з гідністю та відчували повагу в суспільстві, де, на жаль, ще живе зневага.

Сьогодні, каже жінка, час подякувати і батькам Юрія. Адже ті чесноти, якими він був наділений, народжуються у родинному вихованні.

У Юрія залишилися незавершені справи, розпочаті ним попри хворобу. І це — виклик і справа честі для друзів, однодумців і громади: довести їх до кінця.

Юрій мріяв про Україну, вільну від корупції, де до людей з інвалідністю ставляться з гідністю та повагою. Він вчив милосердю, доброті та любові до Бога. Його боротьба — це не лише фронт на передовій, а й щоденний тиловий фронт із чиновницькою байдужістю та беззаконням.

Наталія з вдячністю зберігає у серці кожну їхню розмову, кожну посмішку і те ніжне звертання, яке звучало тільки від нього: «Наталочка».

«Дякую тобі, Юро, що ти був у нашому житті. Дякую за твої справи, боротьбу, душевність і чисте серце. Пишаюся дружбою з тобою. Ти назавжди в моєму серці. Спочивай. Світла пам’ять тобі, Юрію»,– каже Наталія.

Закарпатські