Розповідь про перечинську рукодільницю та музейницю Наталію Сенченко

31 жовтня 2025 р. 17:36

31 жовтня 2025 р. 17:36

Моїй героїні 63 роки. Понад 30 із них пропрацювала в Перечинській школі-інтернаті, де викладала зарубіжну літературу. Після ліквідації закладу пішла на заслужений відпочинок, але вдома довго не всиділа – запропонували роботу в краєзнавчому музеї міста Перечина.

За два роки Наталія Григорівна вже встигла багато чого зробити разом зі своєю колегою – директоркою Оксаною Вайдою. Жінки популяризують і розвивають музейну справу, проводять різні заходи, зберігають та передають народні традиції, долучаючи до цього учнівську молодь та жителів громади, серед яких є чимало внутрішньо переміщених осіб. До державних і релігійних свят виготовляють різні поробки, влаштовують майстер-класи, екскурсії музеєм, знайомлять відвідувачів із побутом наших предків, історією Турянщини, організовують тематичні виставки творчих робіт.

У робочому кабінеті музейниць привертає увагу композиція із в’язаних різнокольорових різдвяних дзвіночків.

– Ці вироби я зв’язала гачком до прийдешніх свят. Дай Боже, щасливо дочекатися Різдва та Нового року в мирній Україні, – каже Наталія Сенченко. – Щоб дзвіночки тримали форму, накрохмалила їх у спеціальному розчині. Удома маю такі ж, правда, білі та значно більші, які виготовляла для виставки народних умільців «Миколай шукає таланти». Рукоділлям займаюся з дитинства, любов до цієї справи прищепила мама.

Родом Наталія з Яворівщини Львівської області. У сім’ї з п’ятьох дітей була найстаршою, отож доводилося допомагати батькам. У школі стала лідеркою, відмінницею, брала активну участь у громадському житті навчального закладу: танцювала, співала, відвідувала різні гуртки з рукоділля. Любов до творчості залишилася в її серці на все життя.

– Наша тітка жила в Угорщині, її чоловік був військовим. Одного разу ми отримали від неї набір ниток для в’язання, які в нас було важко придбати. Я стала просити маму зв’язати мені кофту, бо на найближчий шкільний вечір хотіла мати обновку. Навчалася в 7-му чи 8-му класі. Мама була дуже зайнята і запропонувала взятися до роботи самій. Завдяки її допомозі за схемою, що була в настінному календарі, я зв’язала свій перший виріб, який мені дуже вдався і яким я пишалася, – пригадала моя співрозмовниця. – Наша родинна оселя була прикрашена вишитими рушниками, серветками, подушками, сюжетними картинами. Особливо привертала увагу велика картина дівчини з букетом польових квітів. Любов до цього мистецтва та рукоділля від мами перейняли всі в нашій сім’ї, а також багато учнів школи, яких вона навчала шити, вишивати та в’язати.

Після закінчення Львівського кооперативного технікуму Наталію направили на роботу майстром виробничого навчання у Виноградів. Там пропрацювала рік, потім вийшла заміж у Перечин. Вступила на філологічний факультет УжДУ. Спочатку працювала вихователькою в дитсадку «Веселка», а потім учителькою зарубіжної літератури в Перечинській школі-інтернаті.

– Увечері, як підготую конспекти, перевірю зошити, вмикала телевізор, але просто так сидіти на дивані й дивитися фільм чи якусь передачу не могла. Брала спиці і в’язала. Бувало, що й до 12-ї години. Це були в основному кофти, накидки, шкарпетки для себе, дочки, чоловіка, сестер та племінниць. Якби записати всі вироби, які зв’язала протягом життя, то вийшов би чималий список, – зізнається рукодільниця.

У 2023 році запропонували роботу в музеї. Вона мені припала до душі. На одному з майстер-класів, який проводила молода дівчина Аня, ми робили силянки з бісеру. Спочатку мені не вдавалося, а потім, коли вже була осінь, похолодало, я затопила піч у музеї і мене та силянка так надихнула, що я її того ж дня закінчила. Навчитися цього нескладно, було би бажання і терпіння. Вона знаходиться на видному місці, і нашим відвідувачам на її прикладі розповідаємо про традиційні українські жіночі прикраси. Приємно, що багатьом це припадає до душі й вони продовжують цікавитися закарпатським побутом та народним вбранням і прикрасами. Я вважаю, що наш музей робить важливу справу в збереженні та примноженні традицій рідного краю. Наразі в моїй колекції тих силянок уже з десяток, три подарувала сестрі Олені, а також обдарувала всіх племінниць. Ці вироби з бісеру намагаюся стилізувати на сучасний лад, часто одягаю їх не тільки на свята, а й у будні. Дуже пасують до моїх власноруч вишитих сорочок, – Наталія поправляє прикрасу лавандового кольору на темному фоні, виконану за зразком силянки 30–40-х років ХХ століття з Великоберезнянщини.

Музейниці виготовили велику ляльку-мотанку, яка стала оберегом Перечинської громади. Наталія вишила хрестиком лице ляльки. З молоддю провели чимало майстер-класів, на яких виготовляли закладки для книжок, закарпатську гольницю, стрітенську свічку, писанки в різних техніках, вироби з бісеру. Варто зауважити, що робота з бісером розвиває в дітей дрібну моторику та естетичний смак.

Ручна робота тепер дуже популярна у світі, і багато майстринь поєднують хобі із заробітком. Але це не про Наталію.

– Моя сестра проживає в Англії. Вона попросила мене зробити їй три силянки: чорну, білу і сіру. Там ходить на всілякі заходи, де збираються українці, одягає ці прикраси, парадиться, жінки дуже хвалять. Сестра каже: «Наташо, роби, приїду на Закарпаття, то заберу твої силянки для своїх подруг – вони теж хочуть мати частинку рідного краю на чужині». Мене це надихає на творчу роботу у вільну хвилинку. У теперішній неспокійний і тривожний час рукоділля мене рятує. Це заняття для мене як ліки.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора та надані Наталією Сенченко

Закарпатські