“Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей

10 листопада 2025 р. 18:39

10 листопада 2025 р. 18:39

Коли почалася повномасштабна війна, Закарпаття стало домом для сотень дітей без батьківського піклування – і родин, які їх виховують. Тут вони не лише знайшли безпечне місце, а й отримали підтримку, відновили сили й створили нові історії — про любов, турботу та віру в майбутнє.

Історія довжиною в тридцять років

Коли в далеких 90-х Тетяна Мачабелі вперше поїхала як волонтерка у дитячий будинок, побачене її вразило. “ Інтернатні заклади тоді були переповнені дітьми”, – пригадує Тетяна.

У той перший раз її попросили допомогти дівчатам, які не мали куди піти. Вони вже були повнолітніми, тож залишатися в інтернаті не мали права. Але подітись їм було нікуди. Тетяна з подругою домовилися з місцевою швейною фабрикою, щоб дівчат взяли на роботу і поселили в гуртожитку при виробництві.

– Спершу їм дали найпростіші завдання, згодом ускладнювали задачі. Ми супроводжували дівчат – навчали готувати, підтримувати побут, адже після інтернату вони цього не вміли. Для багатьох ця підтримка стала переломним моментом. Одна з них нині живе в Німеччині, працює соціальною працівницею, володіє німецькою та англійською. Ми дуже нею пишаємося , – каже Тетяна.

Те перше знайомство з інтернатною системою переросло у 30 років волонтерства і громадську організацію “Неємія”.

Ще один поворот у житті Тетяни стався у 2019 році – тоді вона сама стала опікункою для дитини, яка цього потребувала.

– Ми тоді допомагали в лікарнях, де мами, не маючи підтримки в складних обставинах, залишали дітей. Організували волонтерські команди, які могли бути біля дитини, поки їй не знайдуть родину. Зазвичай така малеча перебувала у лікарні нетривалий період, за винятком однієї дівчинки. У дитини діагностували ДЦП, – розповідає Тетяна Мачабелі.

Так вона оформила опіку над дівчинкою Діаною. Лікарі прогнозували: покращити стан дитини навряд чи вдасться — її здоров’ям занадто сильно нехтували. Але Тетяна вирішила знайти найкращих лікарів і зробити все можливе.

І таки знайшла. Завдяки якісній фізіотерапії дитина почала розквітати.

– Наш досвід може змінити сотні дитячих життів , – подумала жінка і відкрила школу з інклюзивним навчанням. Нині переймати досвід до неї приїжджають родини з інших регіонів.

Життя знову зробило різкий розворот із початком повномасштабного вторгнення.

– Дуже багато прийомних сімей, будинків сімейного типу релокувалися саме у наш регіон. У нас навіть були випадки, коли діти приїжджали без супроводу батьків. Один такий хлопчик – Вілен з Донеччини – приїхав абсолютно без документів. Він твердо вирішив, що хоче жити та вчитися в Україні, але міг не вступити через відсутність документів. Тому ми оформили над Віленом опіку, – розповідає Тетяна.

Нині хлопець має документи, працює і планує вступ. А жінка підтримує ще одного хлопця зі схожою долею – 17-річного Руслана. Він так само хоче жити і навчатися в Україні.

Вілен, Діана та Тетяна Мачабелі

– Ми йому допоможемо , – додає Тетяна.

“Ми їхали в нікуди – без розуміння кінцевої точки”

Одна з тих, хто також знайшов прихисток на Закарпатті, – Наталя Кутузова. Її рідне селище на Харківщині на початку повномасштабного вторгнення опинилося в епіцентрі небезпеки. Вибухи не стихали.

На той час жінка вже виховувала сімох дітей, п’ять із яких прийняла у родину.

Її історія почалася з того, що одного дня донька прийшла зі школи з однокласницею зі словами: “ Мамо, можна Настя стане моєю сестрою?”.

У Насті померла мама, тата не було, а бабуся не могла за нею доглядати. Школа готувала документи, аби відправити її в інтернат.

– Мої дівчата, яким тоді було по 14 років, провели дорослу нараду, ухвалили доросле рішення – Настя має жити з нами. І прийшли із цим до мене. Того ж дня за вечерею у нас була вже сімейна нарада, де ми одноголосно вирішили, що Настя стане нашою донькою, – каже Наталя.

Через два роки жінка дала родину ще трьом дітям — братику й двом сестричкам: Вірі, якій тоді було чотири з половиною, Ромчику – три з половиною, і Владові, якому був лише рік.

Вже напередодні повномасштабного вторгнення родина прийняла дівчинку Крістіну.

– У неї померла мама, Крістіночка тоді закінчувала 11 клас. Вона дуже добре навчалася, йшла на золоту медаль, тому соцслужби не хотіли, щоб вона потрапила в інтернат. Тож ми прийняли її до себе. Крістіна досі з нами. Вона таки закінчила школу з відзнакою, хоч і дистанційно. 4 березня нам довелося залишити свій дім, – розповідає жінка.

У перші дні вторгнення земля буквально рипіла під ногами, вибухи не вщухали, — пригадує Наталя. Її двоє старших дітей, які тоді навчалися у Харкові, вісім днів сиділи в підвалі на Салтівці – мікрорайоні, що сильно постраждав у перші місяці війни.

– Ті дні, коли у них не було зв’язку чи їжі, досі важко згадувати, – каже Наталя.

Завдяки волонтерам діти виїхали з Харкова додому, а звідти вся родина попрямувала на захід. Їхали без плану й цілі, просто подалі від жаху, що наближався до домівки.

– Було відчуття, що це дорога в один кінець. Всі їхали лише на захід. Коли ми доїхали до розвилки, яка вела на Львів, навмання обрали протилежний напрямок. Так на четверту добу опинилися в Ужгороді. Там нас поселили у школі, дали цілий клас – це було розкішшю. Відіспавшись добу, я пішла в службу у справах дітей, щоб вони повідомили нашій службі, що ми на Закарпатті. Нам запропонували виїхати за кордон, але ні я, ні чоловік, ні діти не захотіли. Всі одноголосно сказали – ми залишаємося , – пригадує жінка.

Каже, тут одразу ж навколо них почався рух – документи, їжа, школа, дім. Соцслужба активно допомагала адаптуватися. А нещодавно коштом державного бюджету родині придбали будинок.

– Дітям важливо мати свій дім. Навіть не фізичний простір, а місце, яке вони ментально вважатимуть домом. Коли ми прийняли дітей у родину, вони думали, що їхній дім – це дитячий садок. Ми пояснювали, що дім – це не будинок, а місце, де всі твої рідні, де тебе підтримають. Потім, коли я поїхала на навчання на тиждень, вони перелякалися, що я кудись зникла. І тоді сказали: “Ми зрозуміли – дім там, де мама”. Сьогодні наш дім на Закарпатті, хоч як би душа не тягнула на Харківщину. Тут дітям безпечно. Тому я там, де добре моїм дітям. Наш дім завжди з нами, поки ми разом , – говорить Наталя.

Після евакуації на Закарпаття вона прийняла в родину ще двох дівчаток, яких також евакуювали з дитячого будинку на Харківщині.

“Працювали цілодобово”

– Часу й можливості задумуватись не було – треба було діяти, – пригадує перші дні повномасштабного вторгнення Світлана Якімеліна, начальниця служби у справах дітей Закарпаття. Саме її Наталія називає «хрещеною феєю».

Регіон зіткнувся з напливом родин, до якого ніхто не був готовий. Черги на кордон із Словаччиною сягали центральних вулиць Ужгорода. Місто з населенням 130 тисяч прийняло сотні тисяч тих, хто рятувався від війни.

Світлана Якімеліна

– У перші дні виїзд дітей за кордон був неконтрольованим. Не було чітко визначених норм законодавства, як діяти в таких ситуаціях, зміни до правил перетину кордону відбувалися чи не щотижня. Ми почали робити бодай якийсь облік сімей, які перетинали кордон, маючи на вихованні дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Писали на папірцях: такий-то дитячий будинок сімейного типу з такої-то області виїжджає у таку країну. У мене досі є той блокнот, куди я записувала інформацію про родини, заклади, їхні потреби, волонтерів, які готові були надавати допомогу. Бережу його не лише як доказ тієї доби – розпачу, болю, страху, – але і як доказ єдності, гуманізму, жертовності. З часом усе унормували, налагодили облік дітей, що перемістилися за кордон , – пригадує Світлана.

Вся служба тоді працювала цілодобово. Точної інформації, скільки родин пройшло через область за ці три роки, немає, адже були й ті, які нікуди не зверталися. Хтось зупинився в області, а хтось був у Закарпатті транзитом. Та лише тих, кому офіційно надали підтримку, було 43 великі прийомні родини та 50 інституційних закладів.

Кожна історія особлива, але назавжди в пам’яті залишиться історія 10-річного Іллі, якому вся країна допомагала повернутися з Маріуполя. Його мама загинула під обстрілами, хлопчик отримав поранення, тому його відвезли до лікарні в Донецьк. Там російське телебачення зняло про нього сюжет. Його побачила бабуся Іллі, яка мешкала в Ужгороді, і відчайдушно шукала хоч якусь звістку про рідних. Вона перетнула чотири кордони, але вивезла Іллю в Ужгород. Я пишаюся тим, що ми були дотичні до його повернення в Україну і до формування державної політики, яка полегшує повернення додому викрадених Росією дітей, – пригадує Світлана Якімеліна.

Сьогодні на Закарпатті діє розгалужена система сімейних форм виховання: 38 великих прийомних родин (дитячих будинків сімейного типу) та 55 прийомних сімей, у яких зростає понад 360 дітей. Ще понад 1 400 дітей виховуються в родинах опікунів, а 11 патронатних сімей тимчасово піклуються про 15 дітей, чиї батьки тимчасово не можуть їх виховувати.

– Є родини, які повертаються з-за кордону. Обирають Закарпаття і залишаються тут. Ми допомагаємо з житлом, документами, підтримуємо родини, які повернули дітей із тимчасово окупованих територій, – розповідає Світлана.

За останні три роки суттєво змінилося і ставлення суспільства до усиновлення: все більше українців вирішують стати родиною для дитини.

В області у 2022 році було усиновлено 43 дитини, за підсумками 2024-го – 72. А цього року, лише за 7 місяців, – уже 50 дітей. Так само більше українців обирають інші форми сімейного виховання. За цей період 197 дітей отримали статус дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування. 227 дітей ми влаштували у сімейні форми виховання, – каже Світлана.

“Я зрозуміла, що готова стати соло-мамою трьох дівчат”

Олена Фурдь стала прийомною мамою для трьох дівчаток у 2023 році. Планувала це давно, а повномасштабна війна підштовхнула діяти швидше. Та у дівчини були сумніви – чи можливо це, якщо вона не має чоловіка.

Почала шукати інформацію і з’ясувала, що може бути соло-мамою. Одразу ж записалася на навчання й почала готувати дитячі кімнати. Тоді Олені було 29 років.

Олена Фурдь

– Спершу я думала про одну дитину, але з’ясувалося, що це рідкість у дитячих будинках. Переважно є сімейні групи — брати й сестри. Я випадково познайомилася з трьома сестричками і вирішила, що готова дати родину одразу трьом дітям, – пригадує Олена.

Так вона стала мамою для 10-річної Діани, семирічної Софії та чотирирічної Аделіни.

– Нещодавно у нас було два роки нашій прийомній родині. Я купила торт і запитала дівчат: “Які були ваші емоції, коли я сказала, що ми станемо родиною?” Я думала, що вони скажуть: щастя, радість. А Діана відповіла: “Я подумала, що це жарт. Бо нас ніхто вже не забирав” , – ділиться Олена.

Олена Фурдь з дівчатками на пікніку “Родина для кожної дитини”

Та й до неї самої справжнє усвідомлення прийшло в першу ніч, коли дівчата спали у своєму новому домі.

– Я готувалася, вчилася, тому не було різкої зміни. Але коли я вклала їх спати й нарешті прилягла сама, до мене прийшло розуміння – тепер у домі, де я жила сама, є діти, є життя. Починається нова сторінка. Тепер я — мама. Так, це відповідальність. Але вона наповнює життя безмежною любов’ю, – каже Олена.

Новий рівень підтримки

Закарпаття стало першим регіоном, де стартував масштабний проєкт із підтримки сімейних форм виховання.

Фундація Катерини Осадчої, ЮНІСЕФ та Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей цього літа розпочали спільну ініціативу, щоб підтримати тих, хто вже став родиною для дітей, і тих, хто лише розглядає цей крок.

Упродовж кількох місяців відбувалася серія пікніків “Родина для кожної дитини” у п’яти містах України — Хмельницькому, Одесі, Миколаєві та Києві, а перший захід відбувся у Мукачево й зібрав понад 150 учасників.

Паралельно в межах проєкту відбулася фотовиставка “Поговори зі мною”, яка розповідала історії дітей і дорослих, що зростали без батьківського піклування. Це виставка про справжні емоції, втрати, надії та силу присутності поруч турботливих батьків.

Катерина Осадча, голова “Фундації Катерини Осадчої”, яка займається допомогою дітям, що залишилися без батьків

– Завдяки цим проєктам ми хочемо зробити тему прийняття дитини в родину ближчою й зрозумілішою якомога більшій кількості людей. Мотивувати тих, хто хоче створити сімейну форму виховання, але вагається. Надати підтримку тим, хто вже зробив це і потребує спільноти, яка була б опорою у важкі періоди. Тому ми їдемо в регіони, до людей, щоб говорити, підтримувати, показувати приклади. Віримо, що завдяки цій ініціативі зможемо мотивувати українців поділитися своєю любов’ю з дітьми, які цього потребують, – говорить засновниця Фундації Катерина Осадча.

Зараз у регіоні проходять батьківські зустрічі “Майстерня турботи” — серія подій для усиновлювачів, прийомних мам і тат, батьків-вихователів з великих прийомних родин.

Ці зустрічі створені для того, щоб надати підтримку тим, хто виховує дітей. Учасники можуть поспілкуватися з фахівцями – психологами та соціальними працівниками, поставити власні запитання, дізнатися про державні програми, пільги й служби, до яких можна звернутися. Також тут допомагають розібратися у змінах законодавства та зрозуміти, як вони стосуються родини.

На пікніку “Родина для кожної дитини”

Зустрічі проходять онлайн і офлайн, участь у них безкоштовна.

Тож якщо ви – батьки-вихователі, усиновлювачі, прийомні мами або тати, запрошуємо доєднатися до цих подій за посиланням .

Пресслужба фундації Катерини Осадчої

Фото: Андрій Горб

Варош

Закарпатські