«Мені всі заздрили»: 95-річна дружина останнього страченого упівця розповіла про життя

11 січня 2026 р. 17:23

11 січня 2026 р. 17:23

Родина останнього розстріляного воїна УПА Івана Гончарука і досі живе у місті Слобожанському на Харківщині: звідси у 1987 році 62-річного пенсіонера забрали радянські правоохоронці після обшуку у, як пізніше встановлять дослідники, сфабрикованій справі.

Про це пише Суспільне.

«Мені всі жінки заздрили»

Іван Гончарук, який був родом з Волині , познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною Проценко на Колимі, де відбував перше покарання за участь в УПА: у 1956 році його звільнили — замість 20 років каторжних робіт Іван відбув 10.

Ганна Гончарук — родом з Сумщини. На Колимі, говорить 95-річна жінка, опинилася через те, що шукала роботу по всьому тодішньому Радянському союзу, не маючи документів про освіту.

«У 20 років я завербувалася на Донбас, до Макіївки. Різноробочою. У мене ніякої спеціальності або грамоти не було. Я тільки закінчила чотири класи й почалася війна. Після війни починала ходити в інше село, до п’ятого класу, але закинула. У мене була мама лежача, захворіла перед самою війною. Батько був один, треба було пішки до школи ходити. І я доходила до перших канікул і більше не пішла. У 1943 році померла мама. А я залишилася з батьком хазяйнувати», — розказує пенсіонерка.

У 1948 році батька Ганни заарештували за крадіжку мерзлих буряків. Жінка говорить, що тяжко працювала й у 1956 році опинилася у Магаданському краї, працювала швачкою.

«У кінці жовтні приїхала, а у грудні нас познайомила жінка, що працювала у майстерні. Вона говорить: "Як же познайомити? У мене хороший є хлопець, він не був одружений. От звільнився, вже працює. Йому хорошу треба дівчину". Житла ж нема — ото житло і змусило мене заміж вийти за Івана. Так він мені два рази пропонував — я не погоджувалася. А на третій раз мене так допекло, — згадує дружина Івана Гончарука.

Попри те, що вийти заміж Ганну змусило, як говорить вона сама, «житлове питання», зі своїм чоловіком вона прожила 42 роки без сварок.

«Гарний. Мені всі заздрили жінки. Ото вихідний пройде, приходиш на роботу зранку. Та каже, що «скотина прийшов десь під ранок», другий не прийшов зовсім. А я нічого. Так одна каже: «Одна в нас Гончаручка не жаліється — та це ж вона не хоче сімейне розповідати», — говорить Ганна Гончарук.

На Колимі у Гончаруків народилася донька Наталія, на Сумщині, під час відпустки, син Юрій.

Іван працював кухарем: батько був надзвичайно гостинним і дуже любив готувати, каже донька Гончарука Наталія Воронова. Фірмовою стравою Івана Гончарука були котлети та смажені пиріжки.

«Батько був стрижнем родини, хоч завжди дослухався до мами. Мама у нас була і голова, і шия, і все. Тато її дуже любив, хоча сильно про це не говорив. Він інколи говорив про якісь такі важливі речі для мене. Він дуже любив людей. Для мене це приклад жахливої працездатності. Вони вдвох з мамою — як партнери — дуже доповнювали одне одного. Вони радилися. Я такої родини — навіть серед наших гарних знайомих — не знаю», — говорить Наталія.

«Обшук — останній раз, коли я бачила його»

У 1969 році родина купила будинок у Слобожанському на Харківщині, тут вже жили родичі Ганни. До Харківської області сім'я переїхала у 1975 році: Ганна згадує, що чоловік не захотів повертатися додому на Волинь, хоча у відпустку до рідного села Грудків їздили щороку.

«Його там всі гладили, вітали. Ми ходили у Камінь-Каширський чотири кілометри. Автобус ходив, а ми пішки ходили. Підемо там — купимо що-небудь: ковбаски, фаршу, м’яса. Він ще котлет наробить. Там його впізнавали або він когось впізнавав на базарі: «Ой, скільки літ не бачилися», — згадує Ганна Гончарук.

У Слобожанському родина розбудувала хату. Ганна Гончарук розповідає, що змусила побудувати чоловіка літню кухню: він готував так багато і часто для сім'ї й гостей, що робити це у будинку вже було складно.

Згодом Іван побудував біля літньої кухні льох. У 2022 році, за 33 роки після розстрілу упівця, підвал захищав родину від бомбардувань російської армії, розказала правнучка Івана Гончарука Владлена Полумисна.

«Він поруч з домом побудував підвал — чотири метри під землею. І ще моя прабабуся казала: «Ну нащо ти це робиш?». Він каже: «Знадобиться». І він як знав. У цьому підвалі через роки сиділи вже я, моя мама, бабуся, прабабуся. Він знав, що так це все не закінчиться і що наша незалежність ніколи не буде дуже простою», — говорить правнучка.

У 1987 році до будинку родини прийшли з обшуком та забрали Івана. Його онуці Ганні тоді було шість років.

«Це останній раз, коли я бачила його. Це випадково: я ніколи не спала в тій кімнаті, куди він запросив цих людей, які приїхали. Останнє, що я пам'ятаю: як відкрилися двері, стояв він, його оточували кілька персон — я зараз не пам’ятаю кількість — п’ять, мабуть. Але він посміхався, сказав: «Я вас познайомлю, це моя онука». Це було рано-вранці. Він просто запросив всіх цих людей до іншої кімнати. Він не будив мене. Він посміхнувся, мене представив і запросив їх до іншої кімнати», — говорить Ганна Полумисна.

Дружина Івана Гончарука Ганна тоді саме збиралася на роботу.

«Один питає, а інші одразу — по шифонерах, по ящиках, витягають документи на будинок, на все. Складають все на стіл. Питаємо-питаємо, що ж сталося. — Ми його заберемо. – Куди ви його заберете? — Ми його забираємо поки до Змієва до з’ясування. І нічого більше. Все перерили. І на горищах, і в холодильнику. Зайшли й кажуть: дайте йому перевдягнутися, бо ми його заберемо», — згадує пенсіонерка.

Забрали вранці. Не прийшов він ані вдень, ані ввечері. Я вранці встаю, на роботу не йду, їду до Змієва, до міліції. Кажу: «Вчора забрали, сказали в Зміїв для з'ясування». Його тут не лишили, повезли на його батьківщину. І я вже тоді додому повернулася, на роботі взяла відгули. Сказала, що мені треба на два дні й поїхала на захід.

«Я так хотіла його хоч за руку взяти, а вони мене відшвирнули»

У Луцьку дружині затриманого вдалося зустрітися із слідчим, майором Віталієм Приступою.

«Як я явилася, то слідчий говорить: «О, ви, Кирилівно, як сніг на голову». Я кажу: «От ви як сніг на голову». Хіба ж так можна. Нічого навіть не пояснили. Як це так можна? Забрати. Ми не знаємо, що це він за злочинець. Без пояснень не можна було забирати», — говорить Ганна Гончарук.

Івана Гончарука вдруге обвинувачували у тому, за що він вже відбув покарання, але сусід, який, за словами доньки Наталії, зазіхав на частину земельної ділянки родини Гончаруків на Волині, а також активно співпрацював з КДБ, Микола Найдич, подав заяву до прокуратури, в якому вказав три нові епізоди, згідно з якими упівець був причетний до вбивства трьох людей.

«[Слідчий] сказав, що йому неправильно вирок тоді дали, тому він зараз дуже небезпечний злочинець і його будуть судити по-новому. За те, що він у «бандерах» був. Це минуло 29 років. Немає багатьох свідків, повмирали вже. Тільки діти такі ще були: що він може запам’ятати, коли йому тоді п’ять або дев’ять років було. Казали, що вони повзнавали Івана, що він з автоматом ходив, розстрілював людей», — розказує дружина воїна УПА.

Родина регулярно їздила на Волинь на побачення, а згодом отримали сповіщення про суд. Дружина, син та вагітна на сьомому місяці донька поїхали на судове засідання.

«На четверту добу вирок вже прочитали… Багато ж було свідків, чоловіки якісь, з іншого району були свідками. Вони їх понаймали. Я була у кімнаті свідків, вони не знали, що я дружина допоки мене не викликали. Вони не раз сперечалися: «Скільки ми сюди будемо їздити, вдома дружини лаються, роботи багато, а ми їздимо». А вони їм платили. Машину посилали, щоб відвозити-привозити, їм в кінці мали дати якусь суму грошей», — каже Ганна Гончарук.

Коли судді вийшли зачитувати вирок, Ганна побігла до коридору, яким мали вести Івана.

«Я до тих дверей прийшла, у коридорі так стала. А вони ведуть його — два такі дебіли — під руки: один з однієї сторони, інший — з іншої. Повз мене. Я так хотіла його хоч за руку взяти, а вони мене відшвирнули. Вийшли, а там вже машина стояла. І два собаки. Отакий був злочинець великий», — говорить жінка.

Після суду жінку почали ображати ті, хто був у залі. Від побиття її врятував син Юрій.

«От би ще тільки Україна була вільною»

Очікуючи на виконання вироку — смертна кара — Іван писав листи з тюрми.

«Він писав прям перед розстрілом, моїй мамі, своїй онучці. Я правда була захоплена тим, як людина в таких складних умовах — всі ми знаємо, як Російська Федерація ставиться до нас і всі ми знаємо, які вони жорстокі люди, особливо, з людьми, які борються за незалежність. Мама дала мені прочитати ці листи: він писав, щоб їй купили морозиво, щоб вона гарно навчалася, щоб вона слухала свою маму та бабусю. Це було настільки написано з ніжністю і любов'ю, що я не впевнена, що багато людей може так само говорити, так само відчувати в таких жорстоких умовах», — говорить праонука Івана Гончарука Владлена.

Останній лист до родини Іван написав 10 липня — за два дні до розстрілу. Вирок не скасували попри клопотання про помилування.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року у Києві — за два роки до того, як Україна проголосить незалежність, за яку він боровся.

«Він був до кінця відданий Україні. Про один епізод мені розповіла мама, я не була свідком. От він сидить у цьому кріслі, дрімає, я (дружина Ганна — ред.) йому кажу: «Кінець кінцем, ти можеш піти лягти?». А він мені: «Хіба я думав, що у мене ще буде такий будинок, буде такий двір, діти? От би ще тільки Україна була вільною». Мама каже: «Ну от і що, вільна твоя Україна? Ти як був Іваном — так Іваном і був би». — «Та ні, Галю , от мені нічого не треба. Я не хочу ні росіян, ні євреїв, не хочу нікого. Мені дайте землю, я буду робить — і я буду знати, що це моє», — розказує донька упівця Наталія Воронова.

Про розстріл сім'я Івана дізналася після сповіщення, яке прийшло їм поштою. Тіло розстріляного родині не повернули: він встиг передати лише зубний міст, який поховали на цвинтарі.

«Було повідомлення, що привели у виконання вирок. Ні могили, нічого. Дочка писала не один раз… Це не пояснюють, не можна», — каже Ганна Гончарук.

«Вони хотіли свята, хтось хотів погонів, хтось — підвищення посад»

Згідно з вироком у родини також намагалися конфіскувати майно — житло, який Іван розбудовував у Слобожанському. Сім'ї вдалося викупити помешкання.

Після суду донька Наталія була впевнена, що справа відносно її батька сфабрикована. Вже після проголошення незалежності вона звернулася до тодішньої заступниці голови Волинської регіональної комісії з реабілітації Лесі Бондарук з проханням провести переслідство та допомогти знайти тіло її батька.

«Я добре розуміла, що ця справа повністю сфабрикована. Я намагалася бити у всі дзвони, але пані Леся мені сказала: «Нічого б ви не зробили, тому що все це було вирішено». І я ж була на самому процесі, я трошечки стенографувала. Я зіставила: 50 людей через весь процес пройшли. Івана серед них знали 15 людей. А проти нього свідчили троє. Я з самого початку думала, що йому треба буде досидіти — його ж випустили раніше. У мене навіть не було думки, що його можуть розстріляти. Взагалі такого не було. Думала, як можна за таке дати розстріл?», — пояснює Наталія Воронова.

Історикиня Леся Бондарук розказує, що вивчивши прохання Наталії, зрозуміла, що вони не входять у межі компетенції комісії, тому вирішила напряму поспілкуватися з родиною.

«Я була шокована документами, які надала Наталія, коли вперше побачила, що людину засудили за той самий злочин і розстріляли за два роки до проголошення незалежності України. Дуже ретельно, понад рік, Національна комісія з реабілітації вивчала справу, були дискусії, і дійшли висновку, що Іван Гончарук справді незаконно суджений і навіть незаконно було застосовано до нього статтю 64, за якою переслідують нацистських злочинців, тому що він вступив до УПА тоді, коли нацистів на Волині вже не було», — говорить історикиня.

Леся Бондарук — перша, хто розповів про долю Івана Гончарука публічно . Так Україна дізналася, хто став останнім розстріляним воїном УПА.

«Завжди боляче було бачити доньку і розуміти, що людина 30 років прожила з почуттям провини, що не змогла достатньо зробити, щоб врятувати батька. Хоча батько зробив усе, навіть прийняв смерть, щоб врятувати її. Він добре розумів, що якщо він буде відмовлятися говорити чи ще щось, то можуть тиснути на родичів і можуть бути різні випадки», — каже дослідниця.

За її словами, Радянському союзу після Чорнобильської трагедії, діяльності національно-демократичних рухів, дисидентів та правозахисників, а також напередодні річниці Жовтневої революції були потрібні подібні справи та вироки для підкріплення репутації.

«Вони хотіли свята, хтось хотів погонів, хтось — підвищення посад, і звичайно, вони продовжували робити те, що робили починаючи з 1961 року, коли почали організовувати відкриті суди над бандерівцями. Щоб залякувати місцеве населення, щоб принижувати борців за незалежність України, і для того, щоб паплюжити націоналістичні ідеї, націоналістичний визвольний рух», — пояснює Леся Бондарук.

У 2021 році воїна УПА реабілітували .

Знайти тіло Івана Гончарука нині дуже складно, говорить дослідниця життя упівця.

« Коли розстріляли Ніла Якубчука , у справі зберігся акт виконання. Такого акту виконання немає у справі Гончарука. Там вказано, хто виконав вирок, о котрій годині, якого дня і так далі. Але там вказано «похований на спецоб'єкті»». Де був спецоб'єкт, ми не знаємо і їх могло бути кілька в КДБ. Валентин Мороз колись написав, що у правди довгі руки. І, можливо, колись так вийде, що ця правда таки дотягнеться своїми руками й до місця поховань, і десь буде якась ниточка, яка дасть про це інформацію», — розповідає Бондарук.

«Щоб далі тривало життя»

Частина родини — дружина Ганна та донька Наталія — продовжують жити у тому ж самому будинку у Слобожанському, який так любив Іван Гончарук. Частина родини живе у Києві, а онучка Ганна з правнучкою Владленою виїхали на початку повномасштабного вторгнення до Франції.

«Опинилася у Франції випадково: почалося повномасштабне вторгнення і я вивезла доньку, і наші друзі запросили нас до Парижа. І так ми потрапили до Франції. Потім я знайшла роботу і переїхала в інше місто», — розказує Ганна Полумисна.

20-річна правнучка Владлена нині працює і навчається. Виїжджати з України, говорить, їй дуже не хотілося. Вмовив Владлену батько-військовий, який пообіцяв добровільно не йти до війська. Після того, як Владлена з мамою вже опинилися у Франції, батько родини порушив обіцянку та долучився до війська.

«За віком він міг вже не йти на війну. Звичайно, він мені набрехав, але я вже була в безпечному місці. Зараз він займається здоров'ям: у нього проблеми з серцем. Протягом понад року він був командиром взводу 92 бригади. Їздив, зокрема, до Бахмута», — говорить Владлена.

З початком вторгнення Владлена остаточно відмовилася від того, щоб розмовляти російською: «Ти маєш розмовляти й пишатися українською. Там має просто бути».

Донька Гончарука Наталія говорить, що частина земельної ділянки, яку хотів отримати Микола Найдич, не дісталася йому.

«Він загинув раніше, аніж розстріляли батька. Його вбив власний син, як мені розповіли», — каже Наталія.

В Івана Гончарука виросли троє онуків та вже є троє правнуків.

«Напевно, батьку треба було прожити ці недовгі 64 роки для того, щоб народити нас і щоб далі тривало життя», — каже донька останнього розстріляного воїна УПА Наталія.

Закарпатські