«Армія – це наш шанс на виживання»: начмед Третього армійського корпусу Вікторія Ковач

16 січня 2026 р. 18:46

16 січня 2026 р. 18:46

Військово-медична система України за час повномасштабної війни пройшла швидку й глибоку адаптацію, пристосувавшись до умов постійного масового надходження поранених, обстрілів і дефіциту ресурсів. Медична евакуація стала багаторівневою і максимально швидкою.

До військового ланцюга невідкладної допомоги та подальшого тривалого відновлення людини залучені цивільні заклади та волонтерські організації, що фактично створило єдину систему медичної евакуації країни. Іншими словами — війна стерла межу між військовою і цивільною медициною. Така стрімка реформа, вимушено набутий досвід українців виживати в екстремальних умовах цікавий іноземцям. Це досліджують, запозичують та ставлять у приклад. І тут уже дійсно ми багато чого можемо навчити Європу.

Один із підрозділів, де нововведення у медичній службі ефективно себе проявили — Третій армійський корпус. Начмед, військова лікарка, реформаторка медичної освіти та одна з найвпливовіших фахівчинь української військової медицини Вікторія Ковач наголошує, що військова медична система є критично важливим елементом національної безпеки. І виклики сучасної російсько-української війни вимагають не косметичного ремонту, а глибоких системних змін.

Вікторія Ковач / Фото: Сергій Денисенко

Поспілкувалися з Вікторією на форумі Re: Open Zakarpattia 2025 про безперервний ланцюг виживання в армії, як хронічні захворювання й зубний біль впливають на боєздатність цілого підрозділу та чому воювати повинен вміти змалку кожен українець.

Двічі у війську

— Вікторіє, знаю про ваше закарпатське коріння. Розкажіть, що вас пов’язує з нашим краєм?

— Я народилася на Закарпатті, у селі Ільниця. Раніше це був Іршавський район, тепер Хустський. По закінченні школи, у 17 років поїхала навчатися у Вінницький медичний університет. Попри це домівка моя тут, на Закарпатті. Приїжджаю до рідних за найменшої нагоди. Вважаю, що дім — це де знаходяться твої книжки. Так от, мої книжки в Ільниці.

— Як і коли у вашому житті з’явилася військова справа?

— У вересні 2014 року. Я навчалася в медичному університеті. По завершенні Революції Гідності та з початком війни на сході України долучилася до Національної гвардії як бойовова медикиня. Проходила службу в полку «Азов». Прослуживши рік, повернулася на навчання, завершила університет, почала проходити інтернатуру, стала акушеркою-гінекологинею. Але життя так склалося, що в практичній медицині я довго не пробула. Пішла працювати в Міністерство охорони здоров’я, займалася реформуванням післядипломної медичної освіти. Була в команді Уляни Супрун, коли відбувалися процеси трансформації державної медичної сфери. Потім ще трохи попрацювала при інших міністрах. У 2020-му році влаштувалася на роботу у приватну медицину, київську мережу клінік «Добробут». Тут мене й застало повномасштабне вторгнення. 24 лютого 2022 року долучилася до Збройних Сил уже в другий захід. Фактично всі медики підлягають мобілізації, але повістки я не встигла отримати — прийшла сама.

— Служили в тій же команді, що і 2014-го року?

— Так, повернулася до своїх людей. Це був осередок навчених спеціалістів, які вміли воювати. Також було і багато нових, які долучилися до нас без досвіду ведення військових дій. На початку повномасштабки ми працювали під Києвом. Я була медиком еваку, а вже трохи пізніше очолила медичну службу у Третій штурмовій бригаді, яка була створена восени 2022 року.

«Ми у такому світі живемо, що кожен день — суцільна лотерея. Сусід у нас божевільний і нікуди не дінеться»

— Уявляєте, що всього цього могло не статися? Тоді б ви були цивільним медиком. Зовсім інше життя, робота, цілі і завдання…

— Зараз не бачу себе в іншій ролі. Якби не війна, могло б статися що-завгодно. Я ж навчалася на акушерку-гінекологиню. Здається, нічого не може бути кращим і ціннішим за народження нового життя. Але ми у такому світі живемо, що кожен день — суцільна лотерея. Сусід у нас божевільний і нікуди не дінеться. Тому я могла б працювати у цивільному середовищі, займатися практичною медициною або ж створювати якісь потужні ініціативи, щоб змінювати систему охорони здоров’я для блага всіх громадян. Однак на даному етапі нам доводиться ставити життя на паузу і воювати, щоб вижити. Зараз я там, де повинна бути.

Фото: інстаграм-сторінка Вікторії Ковач

— На яких посадах ви вже встигли попрацювати? Як розвивається ваша військова кар’єра?

— У 2014 році я офіційно значилася радіо-телефоністкою ультрависоких частот, хоча фактично була медиком еваку. На той період посади жінок у війську ще не були реформовані. Тоді я була солдатом, а аже у 2022-му — офіцером медичної служби, оскільки закінчила військову кафедру під час інтернатури. Пізніше очолила медичний пункт батальйону, далі — медичну службу бригади. Ну, а зараз на мені все медичне забезпечення армійського корпусу.

«Найлегше дестабілізувати будь-яку роботу, коли немає постійної комунікації людей між собою»

— Сучасна українська військова реформа проходить на ваших очах і за вашої участі. Як усе виглядало і з чим доводилося мати справу на початку, на тій ділянці, де ви були задіяні?

— У 2022-му всі були натхненні, йшли у військо, суспільство було згуртоване. Але у самій армії панував локальний, сподіваюся, хаос. І, на мій погляд, найбільше він був спричинений тим, що в дуже багатьох локаціях і місцях, куди ми виїжджали на чергування чи для надання допомоги, ми не знали, хто є твоїм сусідом зліва чи справа. Тобто зв’язку майже не було. Ми могли їхати в населений пункт, не розуміючи напевне, чи там є противник, чи його немає. Броньованого санітарного транспорту не було. Ми їздили звичайним цивільним еваком, який був подарований клінікою «Медіком». Добре пам’ятаю той автомобіль яскраво-помаранчевого кольору. Ми його дуже любили, він і досі їздить на завдання. Та все ж, найбільшою проблемою був брак інформації та відсутність зв’язку. Найлегше дестабілізувати будь-яку роботу, коли немає постійної комунікації людей між собою.

— Чи доводилося працювати з великими потоками поранених на початку повномасштабного вторгнення? Як була налагоджена робота в госпіталях, лікарнях?

— Точно не так, як зараз, але базовим навичкам тріажу ( медичного сортування, тобто процесу визначення пріоритету надання допомоги пацієнтам в залежності від складності їхнього стану, — ред. ) всі медики були навчені. З великих переваг було те, що працювали столичні лікарні. Плече евакуації було не дуже велике і ми швиденько могли доставляти поранених до Києва та периферії — Пущі-Водиці або інших населених пунктів. Це нас рятувало. Але от зв’язок і невідомість — то проблема.

— Оглядаючись у недалеке минуле, як тепер ви оцінюєте роботу українських військових медиків на початку війни? Чи достатньо було знань щодо того, як діяти, реагувати на ту чи іншу критичну ситуацію?

— Ми не були достатньо готові з точки зору військової медицини. Та й бути достатньо готовим до цього взагалі неможливо. Знань завжди бракуватиме, на якій би ланці ти не працював. Але оцінюючи зараз той результат, якого ми досягли по кількості доставлених поранених у стабільному стані, з мінімальними втратами функціональності, я вважаю, що ми зробили максимум. Тому що можуть бути знання, але нема обладнання, медикаментів чи інших речей. Можуть бути знання, але транспортний засіб не в робочому стані. Можуть бути знання, але недостатньо спеціалістів, і ти один. Тож оцінюючи об’єм технічних і людських можливостей, я вважаю, ми впоралися непогано і сталося це за рахунок цивільної інфраструктури та оперативної мобілізації цивільних медиків.

Фото: Сергій Денисенко

Реформа військової медицини: війську потрібні здорові люди

— Ви часто наголошуєте, що безперервність надання лікарських послуг — один із ключових аспектів реформи військової медицини. Чому це важливо?

— Усі ланки в системі охорони здоров’я повинні бути пов’язані — від моменту потрапляння військового у систему до його одужання після поранення, повернення у частину або повноцінну соціалізацію. Значення критичної евакуації в цьому ланцюгу таке ж важливе, як і реабілітація та робота з військовим до бойового завдання. Тому що є анамнез, скарги на здоров’я у цивільному житті хронічного характеру.

— Врешті, у людини може боліти зуб — це теж важливий фактор, який перешкоджає якісному виконанню завдання. Тому військовий, який виходить виконувати бойову задачу, повинен мати мінімальний набір хвороб. А медики зобов’язані максимально погасити об’єм проблем, який є у пацієнта.

Поранення — це вже інший важливий процес та інший підхід. Але ми не повинні концентруватись виключно на поранених. Армія — це не тільки завдання на полі бою. Нам потрібні здорові люди, які готують транспорт, щоб піхота могла доїхати вчасно, якісно, без додаткових проблем у дорозі. Здорові спеціалісти, які відповідають за боєприпаси, дрони, зв’язок чи харчування. Кожна людина в системі є важливою, тому що вона виконує певний об’єм роботи. Якість виконання її роботи впливає на іншу ланку в цій системі. І завдання медиків зробити так, щоб здоров’я ніяким чином їх не підводило.

— Підозрюю, що за чотири роки суттєво збільшилася і кількість загострень хронічних захворювань у війську.

— Так. І це при тому, що ми вже досить багато зробили, щоб лікувати людей. А якщо брати не чотири, а 11 років російсько-української війни? Навіть у цивільному житті вони б хворіли, а що вже казати про окопи, стрес, погані побутові умови, в яких вони перебувають?

Другий момент — це люди старшої вікової категорії, які потрапляють на службу у Збройні Сили України. Ну, будьмо чесні, у них купа хронічних захворювань на вході в систему. Окрім того, постійний стрес, поганий сон не можуть позитивно впливати на самопочуття. А люди продовжують перебувати у цьому стані. Ресурси організму вичерпні. Ось чому лікування у військовій системі повинне бути безперервним.

На форумі Re: Open Zakarpattia 2025. Фото: Сергій Денисенко

— Який основний принцип цього підходу?

— У першу чергу, потрібно забезпечити умови, щоб військовий чітко виконував приписи лікаря. З іншого боку, медик повинен якісно діагностувати проблему і надати адекватні рекомендації в тих умовах, в яких перебуває пацієнт. Тому що говорити військовому, що ви повинні розслабитися, не стресувати, сидячи під Лиманом, ну, це не дуже коректно. Пацієнт у цей момент намагається максимум витиснути, щоб виконати поставлену командуванням задачу і самому при цьому вижити.

Водночас є хвороба, на яку впливає і пацієнт, і лікар. Тому перший повинен виконувати все, що йому рекомендовано в доступному обсязі, а другий — зробити максимум, щоб хвороба відступила.

— Які найважливіші якісні зміни відбулися в системі військової медицини за останній період?

— Найперше — те, що сама робота стала системніша і зрозуміліша. Другий момент — зараз ми не лікуємо пацієнтів виключно в закладах, що підпорядковуються Міністерству оборони, тобто військових госпіталях. Військові лікуються в усіх закладах охорони здоров’я. Так званий єдиний медичний простір працює на те, щоб надати допомогу захиснику, незважаючи на те, де він перебуває. Тому цивільні заклади охорони здоров’я підняли свої знання і вміння на такий рівень, щоб мати змогу працювати з бойовими травмами. Така система є взаємозамінною й інтероперабельною: лікаря з цивільної охорони здоров’я можна висмикнути, включити у військову і він там буде добре почуватися, тому що матиме справу зі звичними для себе пацієнтами. Таким чином ми здійснили чудовий прецедент інтероперабельної системи, де немає чіткої сепарації між військовою і цивільною ланками охорони здоров’я, особливо на етапах госпіталізації. Ми не говоримо зараз про статус фахівця, а лише про процес надання медичної допомоги.

— Що в українській військовій медицині найбільше цікавить або дивує іноземців?

— Великі потоки поранених одночасно. Мало які країни у світі з цим стикалися і практичного досвіду не мають. Їх дивує, як працюють наші медики, коли поранених цивільних масово везуть під час ракетних обстрілів, одномоментної евакуації з поля бою. От це і є те, коли теорія — ніщо у порівнянні з практичним досвідом. Європейська система охорони здоров’я до цього не готова, а ми цього вже можемо навчити. Коли ми відправляємо на лікування в інші країни наші евакуаційні потяги, то там уже все зрозуміло: пацієнти стабілізовані, з історіями хвороби, ми даємо повний перелік даних, хто їде, з яким пораненням, як лікували людину «до» і чого вона потребує надалі. Наші ж медики розбираються з усім цим у моменті і це часто шокує закордонних фахівців.

Друге — вони всі ще живуть картинкою золотої години гелікоптерних евакуацій. А у нас інша історія. Я показувала відео з Покровська, коли двоє українських військовослужбовців забігають в будівлю, тому що за ними полюють дрони. Чути вибух, сиплеться вже не штукатурка, а частини будівлі, бо це багаторазові прильоти. І я пояснюю колегам: «Уявіть собі, що в цих умовах відбувається евакуація. Евакуація „ускладнена“. На що мені приходить чудова відповідь про те, що ми повинні були спочатку знешкодити противника, а потім здійснювати евакуацію. „Ага, — кажу, — ми вас зрозуміли“.

Вікторія Ковач у Німеччині. Фото: інстаграм-сторінка Вікторії Ковач

— Як вдалося змусити рухатися такий важкий, неповороткий, забюрократизований механізм системи військової медицини? Адже всім відомо, як складно покращити навіть щось очевидне і елементарне.

— Певна децентралізація у цій сфері відбулася у 2022-му році. Другий важливий фактор: цивільна система охорони здоров’я була підготовлена до викликів через запроваджену реформу і через пережитий Covid-19. У нас вже були приймальні відділення, готові до поступлення важких пацієнтів. Пандемія допомогла і у відділеннях інтенсивної терапії — вони були розгорнуті, виконані вимоги з контрактування. Як мінімум у нас було обладнання й приміщення для забезпечення роботи лікарів і ми могли знайти спеціаліста, який знав, що робити у цих стінах. Бо стіни без лікаря не лікують. А далі все зробила сама війна, яка охопила чималу територію. Пацієнти потрапляли, як у військові, так і в цивільні заклади охорони здоров’я. Десь щось працювало, десь — ні, але одні одних підганяли, пришвидшували, стимулювали. У будь-якій роботі щось буде функціонувати, а щось — ні. Система недосконала і зараз. Але якщо говорити про те, чи вона спроможна надавати допомогу, то так. Чи хотілося б краще? Звісно, так.

— Чим найбільше пишаєтеся у вашій бригаді?

— Тим, що коли у нас на операційному столі або на прийомі є пацієнт, то ніхто не дивиться, який у нього погон, яка стать і з якої він частини. Рівне ставлення до кожного — один із тих факторів, який я вважаю досягненням. Перед нами людина. І якщо ми ставитимемося до кожного, як би хотіли, щоб ставилися до нас, то всім буде добре.

— Над чим працюєте зараз? Чого потребує медична служби бригади на даному етапі?

— Перше — це пошук людей, які готові долучитися до роботи. Ми розрослися, маємо власний окремий медичний батальйон. Працюємо автономно та, за потреби, підсилюємо бригади Третього армійського корпусу в частині медичного забезпечення.

Друге — це збір інформації, робота з даними, вивчення й аналіз прожитого досвіду військової медицини. Бо окрім реагування на негайні виклики, проживання складних моментів, важливо все це якісно аналізувати.

— Очевидно, що за сучасних реалій кожен українець повинен бути обізнаний у наданні першої невідкладної допомоги при пораненнях. Як гадаєте, на якому етапі у навчальних закладах необхідно запроваджувати навчання з домедичної допомоги, такмеду?

— Вміти накладати турнікет повинна дитина з раннього віку в школі. Це шанс на виживання її і того, хто біля неї. Це не означає що малюків треба навчити користуватися оклюзійними наліпками, але важливо мати уяву про накладання турнікету хоча б із підручних матеріалів. Як діти носять до школи пенал, так десь поруч повинен бути і турнікет. Водночас свисток і ліхтарик — ті аксесуари, які потрібно мати кожному.

Що стосується вже вищих рівнів навчання, то якісне надання першої невідкладної допомоги мають знати старшокласники і студенти перших курсів. Ці знання не для паперу і галочки. Це питання нашого виживання як нації і до нього необхідно поставитися серйозно. Жити хочуть усі, тому база — з початкових класів, а далі нарощуємо знання і в будь-який момент будемо готові зреагувати.

— Як ви ставитеся до того, що військову службу повинні проходити усі жінки?

— Я не знаю, чи ми до цього прийдемо, дуже багато факторів повинно зійтися докупи. Має бути сила ухвалення такого рішення, достатня політична воля. Але в цьому є сенс, тому що ми не можемо взяти Україну з карти світу і переставити її в більш безпечне місце на глобусі та і чи стане воно безпечнішим? Поруч з нами завжди Росія. Тому жінки мають бути військовозобов’язаними.

— Як зробити так, щоб армія не сприймалася як покарання, щоб підняти її престиж?

— Найперше в суспільстві має бути усвідомлення того, що армія — це не зло. Армія — це наш шанс на виживання. Тому Збройним Силам потрібно не заважати, до них потрібно долучатися фізично, а також робити все можливе, щоб вони були спроможними.

Публікацію створено ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

Лариса Липкань , ВАРОШ

Закарпатські