Закарпатські професії, разом із якими ми втратили цілу епоху

20 січня 2026 р. 17:17

20 січня 2026 р. 17:17

Час невпинно біжить вперед і зараз у тренді робота, пов’язана з цифровими технологіями. Вона і добре оплачується, і дає можливість виконувати свої функції дистанційно з будь-якого куточку світу.

Але так було не завжди… Ще якихось 10-20 років тому у області можна було знайти і представників традиційних давніх ремесел. Наприклад, стельмахів, що робили колеса на вози, ковалів, які виготовляли підкови, капелюшників та ряд інших. Нині навіть сажотрусів у нашому краї одиниці. А раніше такі люди задавали ритму нашому життю.

Колись у кожному місті була вулиця або принаймні кілька закладів, у яких лагодили необхідне у нашому побуті дрібними рухами рук… точили ножі, реставрували парасолі, змінювали зламані застібки… Там не продавали ілюзій, не обіцяли швидких результатів, не працювали «на потік». Там просто виконували свою роботу.

Зараз, на жаль, деякі з професій ми втрачаємо… Які саме? Детальніше – у матеріалі «Карпатського об’єктива».

«Я шила не одяг, а жіночі мрії»

Раніше купити щось модне було непросто. Тож швейні ательє можна було знайти практично у кожному закарпатському містечку. Чудово, що нині у магазинах та бутиках величезне розмаїття нарядів. Але придбати собі справді брендову ексклюзивну річ по кишені одиницям. А що вже говорити про пошив індивідуального дизайнерського одягу.

«Першу сукню у дитинстві мені пошила кравчиня. Тоді я вирішила, що і я хочу цим займатися. Вивчилася, знайшла роботу і все було добре. Мала клієнток, були замовлення. Я знала характер та звички кожної. Вони говорили, що я створюю для них не наряди, а втілюю у життя їхні мрії. Такий одяг був ідеальним, сидів на людині правильно. У ньому можна було ходити роками, бо тканини були якісними і недорогими», — розповідає « Карпатському об’єктиву » Євгенія Мороз.

Коли ательє закрили, мукачівка відкрила собі власну майстерню. Працювала сама на себе разом із донькою. Але коли почалися карантинні обмеження, кризу її бізнес не пережив.

«Я обожнювала свою роботу. Наша співпраця з клієнтами завжди починалася з кави та душевної розмови. Мені довіряли, розповідали навіть сімейні таємниці. Та в одну мить все розбилося. По-перше, внутрішній ринок переповнений дешевим китайським одягом, по-друге легку промисловість вбивають секонд-хенди. Але хоч перешити піджак, підрізати штани мені все одно приносили. Хоча останні роки прибутку великого не було, але на хліб із маслом вистачало. А от карантин змусив переосмислити все і шукати щастя далеко від рідної домівки», — каже вона.

На початку повномастабного вторгнення пані Євгенія з донькою виїхали до Італії.

«Спочатку ми з Ларисою вчили мову, адаптовувалися до нового оточення. Уже два роки обидві працюємо на заводі. Так, робота за фахом, але дуже важка. Платять непогано. Це нас тут і тримає», — стверджує мукачівка.

Пані Євгенія зізнається, що повернутися у рідне місто мріє, але вдома навряд чи займатиметься тим, чим раніше.

«Взуття має пам’ять»

Володимир Росоха із Хуста колись був чоботярем. Зараз у Чехії працює на будівництві. Раніше у його майстерні ремонтували весільне взуття, дитячі черевики, перші туфлі «на роботу». Речі не викидали — їм давали друге життя. Часто й третє.

«Чоботярем був мій батько. А я просто пішов його стопами. Він брав мене з собою на роботу, бо в садок не ходив, а мама не мала змоги бути постійно зі мною, бо працювала на заводі. У майстерні ж завжди кипіло життя, було людно. Хтось жартував, хтось ділився наболілим», – наголошує чоловік.

Колись, за його словами, до чоботаря йшли не лише тоді, коли відпадала підошва. Йшли, бо знали: він зробить так, щоб було зручно саме цій нозі. Він бачив людину в русі, навіть коли та стояла. Тому питання про вибір професії перед ним ніколи не стояло – хотів бути, як батько.

«Мені подобалася моя робота. Колись вона давала непогані засоби для існування. Я й тепер, дивлячись на людину, багато що можу про неї сказати, скажімо, по черевиках. Одразу бачу, як вона ходить. Хтось тисне на п’ятку, хтось — на носок. Хода – як почерк. А взуття, між іншим, має пам’ять», — зізнається колишній чоботяр.

Уже шість років пан Володимир живе під Прагою і найближчим часом повертатися додому не планує.

«У нас закарпатська бригада, зводимо каркасні будиночки. Платять гарно. Родина переїхала до мене. Син вчиться, дружина із донькою працюють. Вдома поки перспектив не бачу. У професію не повернуся, вона, на жаль, помирає. Для мене ж зникнення чоботарства, у якому провів майже 30 років — це не лише про взуття. Це про втрату культури ремонту. Сьогодні простіше купити нове, ніж лагодити старе. Громада вчиться споживати, а не берегти», — впевнений хустянин.

«Люди приносили не механізм, а історію»

Годинникарі завжди працювали в тиші й уміли нею насолоджуватися. Їхні майстерні були схожі на маленькі храми часу — з лупами, шестернями й загадковими для сторонніх очей предметами. Вони не поспішали, бо поспіх і точність — несумісні.

«До мене несли годинники з весіль, з похоронів, від батьків. Вони для людей були важливими. Хтось, пригадую, умовляв полагодити годинник із 1923 року. Це був справжній раритет. Загалом механічний годинник — це річ, яка живе довше за власника. Його можна зупинити, але не списати. Колись годинник був цінною річчю. Нині ж він є мало в кого взагалі. Дізнатися, скільки годин можна просто глянувши на екран телефону», — розповідає Василь Ковач із Тячева.

Колишній годинникар уже більше 10 років живе в Угорщині і працює у сфері туризму. Про те, що його професія втрачає актуальність шкодує.

«Люди приносили ремонтувати не механізм, а історію. За кожним годинником стояла чиясь доля. Сьогодні таких майстерень на Закарпатті майже не залишилося. Їх замінили торгові центри й сервіси без імен. Люди вже не знають у обличчя тих, хто щось робить для них своїми руками. Як на мене, коли зникає годинникар, час стає одноразовим. Замість ремонту — заміна. Замість історії — утилізація. Громада втрачає зв’язок між поколіннями, який тримався на речах зі змістом. Розумію, що для шаленого темпу сучасного суспільства моя робота стала непопулярною, але виникає відчуття, що людям зараз речі потрібні не на роки, а всього на сезон», – запевняє він.

Справді шкода, що ремісницька справа, як давній напрямок діяльності у нашому краї зникають. Адже разом з цими професіями ми поступово втрачаємо повагу до ручної праці, певну локальну індентичність, місця живого спілкування та навіть культуру користування улюбленими речами, яких із легкістю позбуваємось…

Марина АЛДОН

Закарпатські