Мукачівка створює картини у стилі килимової вишивки

26 січня 2026 р. 17:22

26 січня 2026 р. 17:22

Об’ємні, приємні на дотик та пухнасті. Саме такими є творчі роботи Емілії Риплюк. Здавалося б, картина має бути написана олією, маслом, акрилом, або бодай олівцем… Але закарпатська майстриня пише голкою та нитками. Їй не потрібні пензлі та фарби.

Вона – не професійна мисткиня, але її гобелени вражають мотивами та сюжетами. Цікаво, що усьому вона навчилася сама і про її захоплення взагалі мало хто знає.

Тож де умілиця знаходить ідеї, що її надихає і скільки часу витрачає на одну роботу? Про це та інше пані Емілія розповіла «Карпатському об’єктиву».

Мріяла стати художницею, але довелось обрати робітничу професію

Мукачівка завжди тяжіла до прекрасного, але свого часу батьки змусили її вивчитися на кравчиню.

«Мама завжди казала, що вміти шити – великий бонус для жінки, а малювання розцінювала, як щось несерйозне. Я була в неї єдиною донькою. Маю ще двох братів. У їхнє життя ніхто не втручався. Один став інженером, інший – архітектором. Старший помер, на жаль, молодший жив донедавна в Києві. Наразі – зі мною. Я ж багато років працювала у швейній фірмі. Заробляла непогано, але робота страшенно виснажувала. Рукоділлям паралельно займалася завжди – вишивала, в’язала. Килимки навчила мене робити братова дружина. Вона спеціально на це вчилася, є професійною майстринею зі створення гобеленів. Мені завжди подобалися її роботи, просто самій спробувати через брак часу довго не вдавалося. А Люся мала багато замовлень, роботи вона продає за кордон. І якось сама запропонувала мені долучитися. Каже: «Давай, покажу що до чого, спробуй, будемо працювати в тандемі, бо я не встигаю. Клієнтів багато, роботи на рік вперед». Я не вагалася жодної секунди. Це мене запалило одразу. Навчилася легко. Тепер ще й живемо разом, бо відколи війна брат із дружиною зі столиці перебралися до Мукачева. Тож усе сталося саме собою», – зізнається майстриня « Карпатському об’єктиву ».

Килимарством жінка займається майже чотири роки і впевнена, що знайшла найкраще з усіх можливих занять для душі.

«У моєму доробку більше 150 гобеленів. Оскільки я пенсіонерка, вільного часу маю багато. Працюємо з Люсею вкупі. Вона знаходить замовниць, я придумую сюжети. Кожна з нас робить щось своє. Під час процесу співаємо, дивимося телевізор, дружньо говоримо про щось своє. Час спливає зовсім непомітно. Буває, що й не помічаємо, як вечоріти починає. Є й таке, що їсти нам брат готує, аби ми не відривалися від роботи. Приємно, що він нас розуміє і підтримує. На жаль, мій чоловік відійшов у засвіти ще 20 років тому. Син мешкає у Великій Британії давно. Тож колись не хотілося навіть вдома бувати, сум розбивав серце. Тепер же ніби все в помешканні ожило… Вдячна Люсі, що практично повернула мене до життя», – стверджує Емілія Риплюк.

Умілиця тішиться, що її роботи подобаються іноземцям.

«Найчастіше гобелени у нас замовляють німці. Але серед клієнтів є й англійці, і французи, й італійці, й іспанці. Брали мої вироби і в Канаду, і в Фінляндію, навіть у США. Тішить, що там люди цінують ручну роботу. А такі пухнасті килимки додають затишку будь-якій оселі, від них віє теплом і любов’ю, закарпатською автентикою та нашими краєвидами, увічненими у творчості», – запевняє жінка.

Надихає природа

За словами майстрині, над одним виробом вона може працювати і два тижні, і три місяці. Усе залежить від розміру та складності.

«Якщо узор важкий, процес довший. Але мені таке до снаги найбільше. Люблю долати труднощі. Напевно, життя цьому навчило, загартувало. Такі ж килимки можна й на підлогу стелити, але більшість їх на стіни, як картини чи панно вішають. Моя найбільша робота – метр на два. Працювала над нею місяців чотири. Найшвидше впоралася із невеличкою – 40 на 20 сантиметрів – за 10 днів», – каже мукачівка.

Кожен килимок, як вважає вона, передає не тільки настрій авторки, але й емоції.

«Я завжди поважала жінок, які ткали. Сама цього не вмію, але мої роботи дещо нагадують ті, які створювали наші бабусі. Щоправда, сучасне килимарство дуже відрізняється від того, що було колись. Зокрема, в моїй роботі попередньо треба створити макет, зробити розбивку кольорів, підібрати нитки, тканину і лише відтак починається сам процес, – стверджує умілиця. Кожен штрих у гобелені має певне емоційне забарвлення, про щось говорить. Той, хто вміє побачити красу довкола себе, велич у природі, помітить диво і в рукотворному виробі. Нерідко саме довкілля мене надихає. Наш край дуже гарний, мальовничий і тут не займатися якимось видом творчості, здається, неможливо. Досить глянути довкола себе – і перед очима маса ідей!»

Улюблених робіт закарпатка не має, бо в кожну вклала частинку себе самої.

«Коли в матері декілька дітей, вона любить усіх однаково, нікого не виділяє. Так і у творчості. Просто є вироби, над якими працюється важче і довше, а є такі, які створюються швидко і просто. Тут важливо, аби людина раділа від того, чим займається. Я обожнюю килимарство. Шкодую тільки, що так пізно цьому всьому навчилася. Але, як кажуть, краще пізніше, ніж ніколи. Тому добре, що спробувала, чудово, що в мене виходить. Прекрасно, що була людина, яка мене зацікавила, навчила, і зараз підтримує, мотивує, підказує, якщо в чомусь сумніваюся… До речі, оздоблює нам із Люсею гобелени брат. Рамки, підвіски – його робота. Він теж неймовірно талановитий. Хоч усе життя займав керівні посади, та залишився простим, людяним і добрим. Працювати з деревом навчився ще малим у батька. Зараз ці знання стали у нагоді нам усім», – зауважує вона.

На майбутнє Емілія Риплюк планує й надалі розвиватися, творити і радувати інших своїми пухнастими картинами.

«Повітряних замків не будую. Просто хочу жити і працювати, – стверджує умілиця. – Прагну вдосконалюватися, опановувати щось нове і ніколи не зупинятися на досягнутому. Можливо, колись разом із Люсею зробимо виставку наших робіт. А поки що головне – творити!»

Марина АЛДОН

Закарпатські