Елла Лібанова: Поки в Україні буде небезпечно, люди не повертатимуться, але тримати з ними зв’язок – ми зобов'язані

26 січня 2026 р. 18:40

26 січня 2026 р. 18:40

Україна наближається до 4-ї річниці з початку повномасштабного вторгнення росії. Що довше в державі відбуваються бойові дії, то менше людей у ній залишається. Які шляхи вирішення демографічної кризи в Україні?

Демографічна криза пов’язана з великим рівнем смертності, ультранизькою народжуваністю та масштабною міграцією. Цій темі була присвячена одна з панельних дискусій форумі Re: Open Zakarpattia-2025, у якій взяла участь пані академік Національної академії наук України, докторка економічних наук, професорка, директорка Інституту демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птахи Елла Лібанова .

Говоримо з нею та учасниками форуму про те, що відбувається з демографією в Україні, що можна зробити зараз та на які прогнози сподіватися.

Скільки українців живе в Україні?

10 мільйонів осіб — так Елла Лібанова оцінює загальні демографічні втрати України через російську агресію, починаючи із анексії Криму у 2014 році. Експертка пояснює, що цифра включає еміграцію, смертність, зниження народжуваності та інші фактори, спричинені бойовими діями.

— Ви уявляєте, яка це демографічна прірва? Це практично чверть того, що було до 2014-го року. Причому, в цю цифру не входять люди, які померли через хвороби чи старіння. Це ті втрати, які спричинені саме війною. Це зниження народжуваності попри загальний тренд зниження, додаткова міграція і ті, хто залишилися в окупації. Якась частина людей повернеться, а от загиблі дорослі, ненароджені діти — це наші безповоротні втрати, — констатує Елла Лібанова.

З кожним днем прогнози демографів щодо кількості населення України стають похмурішими. Ще недавно вони орієнтувалися на цифру 28-30 млн, у перспективі на 2040 рік.

— Зараз у нас 28-30,5 мільйонів у межах підконтрольних українській владі територій. Але коли військові просять мене дати демографічний прогноз, я кажу: «Дайте мені прогноз закінчення війни. От від цього і будемо відштовхуватися». Тому зараз складно щось сказати, бо я не розумію, що буде відбуватися далі, — пояснює фахівчиня.

Елла Лібанова на Re: Open Zakarpattia / Фото: Едуард Крижанівський

Скільки українців повернеться з-за кордону?

За даними звіту УВКБ ООН за жовтень 2025 року, кількість українських біженців у світі перевищила 5,8 мільйона, при чому близько 5,2 млн із них перебувають у європейських країнах. І якщо у листопаді 2022 року на тлі емоційного підйому після звільнення Херсона і Харківщини Елла Лібанова заявляла про можливе повернення 60-70% українців, то у 2023-му цей відсоток склав 50%, а станом на 2025 рік мова йшла вже лише про третину.

— Коли ми оцінюємо перспективи повернення мігрантів, то за аналогією орієнтуємося на Балканські війни. Вони найбільш наближені до нас у часі і просторі. Так, там повернулася третина. І тому я роблю такі розрахунки, сподіваючись на нашу третину. Чому я змінювала свої оцінки? Бо що довше триває війна, то менше людей повернеться. Будь-якій дорослій людині це зрозуміло.

Серед основних чинників повернення мігрантів додому Елла Лібанова називає безпековий фактор, наявність житла і роботи. Проте масові ракетні і дронові атаки, руйнування будинків, закриття підприємств, низькі зарплати не сприяють поверненню біженців, а продовжують штовхати людей до вимушеного переїзду. За кордоном українці поступово адаптувалися до нових умов життя.

Посилаючись на Держкомстат, експертка зазначає, що з майже 5 мільйонів українських воєнних мігрантів, більшість — 3,5 млн — жінки. Їхній середній вік — від 18 до 65 років, 70% мають вищу освіту. Вони швидко вивчили мову, знайшли роботу, влаштували в садочки і школи дітей, активно займаються громадською діяльністю. Місцева влада країн, де оселилися українки, відверто заявляє, що робитиме все можливе, аби українки залишалися.

— Якось мені французи розповідали свою історію. У 70-х роках до них приїхало багато поляків. Ці мігранти тоді знайшли свою нішу на ринку праці — прибирання туалетів. Так вони і працювали роками, залучаючи до цієї роботи й інших представників своєї діаспори. Там же мешкало багато арабських біженців, які оформили так званий велфер, тобто соціальну допомогу з безробіття, а паралельно підторговували забороненими речовинами. Минуло 20 років і французи зробили ще одне дослідження. Виявилося, що поляки вже повиходили на пенсії, а їхні діти закінчили Сорбонну, інші університети, отримали цілком пристойні державні посади. А що робили діти арабів? Сиділи на допомозі з безробіття й торгували наркотиками. Скажіть мені, чи буде зацікавлена французька влада чи влада когось з європейських країн в тому, щоб намагатися втримати українців? Відповідь очевидна. Особливо в умовах старіння Європи й природного зменшення населення. Мені багато кажуть, мовляв, поїхали жінки, які сиділи за спинами батьків і чоловіків. Неправда. Поїхали свідомі, самодостатні жінки, які відповідають за життя своїх дітей. Ніхто з них не знав, куди потрапить, як їх зустрічатимуть і чи допомагатимуть. І вони відразу почали шукати роботу, забезпечувати себе, дітей, швидко стали активною частиною громади. Звісно, уряди європейських країн не будуть зацікавлені у поверненні наших жінок додому.

На думку Е. Лібанової, значно впливає на прогнози повернення чи неповернення жінок додому той факт, чи живуть вони за кордоном з іншими членами родини та чи планують до них переїхати чоловіки після відкриття кордонів. Тобто, де відбудеться воз’єднання сімей: в Україні чи за кордоном?

Що мотивує українців залишатися в Україні?

Водночас вітчизняні фахівці досліджують питання, що мотивує працездатне населення залишатися в Україні, незважаючи на ризики війни. За їхніми даними, окрім житла і роботи, вагомою причиною, яка тримає родини вдома, є освіта. Поки діти в садочках і школах, батьки мають змогу працювати або шукати роботу. Крім того, переважна більшість батьків бажають, щоб їхня дитина мала закінчену освіту. За кордоном не так просто отримати атестат; мовний бар’єр та психологічний фактор відриву від шкільного колективу часто стають вирішальними в роздумах чи залишитися в Україні.

Очевидно, що і росія визнає важливість освіти як одного з інструментів формування національної ідентичності. Саме тому і здійснює едуцид — цілеспрямовану стратегію на знищення освітньої системи України. Так, в окупованих регіонах все українське піддається негайній ліквідації, фальшується історія, насаджується російська ідеологія.

Забезпечити в Україні освітній процес під час воєнних дій непроста задача. Під час панельної дискусії на форумі Re: Open Zakarpattia співзасновниця благодійного фонду savED Ганна Новосад наголосила, що станом на сьогодні Росія знищила кожну сьому українську школу. Це понад 3700 закладів лише шкільної освіти.

— Це чітка стратегія — знищити все українське. І перше, що вони роблять після окупації — привозять своїх вчителів, — каже експертка про освітній геноцид.

Ганна Новосад на Re: Open Zakarpattia / Фото:

Організація Ганни Новосад спільно з державними органами влади працює у 120 прифронтових громадах для відновлення там освітнього процесу. Це надзвичайно складно через постійні обстріли. До прикладу, в Чернігівській області тривога щодня триває близько 15-17 годин. У школах ніхто у цей час не навчається. У Харкові уроки проводяться під землею.

Питання продовження освітнього процесу влада намагається вирішити ще й для того, щоб не зникав зв’язок дітей з українським середовищем. Згідно з підрахунками соціологів, підлітки, які задоволені навчанням, втричі більше почувають себе приналежними до громад . В умовах війни наявність школи як середовища, друзів і легкість соціалізації критичні для молоді під час прийняття рішення залишатися чи ні в Україні. Так само, стверджує Ганна Новосад, для них важливо почуватися своїми у своїй громаді, мати сенс у діях, бути залученими до життя спільноти й робити щось разом.

Тенденції міграційних процесів всередині країни

Спостерігаючи за демографічними тенденціями в Україні, науковці зауважують на нерівномірності заселення території країни. Якщо порівняти мешканців міст і сіл, то перші частіше наважуються на переїзди, легші на підйом, схильні до ризиків. З одного боку, в містах є більше можливостей для працевлаштування та навчання, з іншого — саме містянам легше знайти роботу онлайн чи змінити професію.

– Я сама приклад саме такого переселенця, — каже Елла Лібанова. — Коли на початку повномасштабної війни, у нашому київському дворі було влучання ракети, то 4 березня ми вже перебували на Закарпатті у друзів. Пробули тут два місяці. Так от, тоді, після влучання ракети, я зібралася за 15 хвилин. Кинула в сумку кілька речей з одягу і ноутбук. Бо, в принципі, вся моя робота в комп’ютері. А якщо у людини господарство, то що вона зробить? Куди вона все це діне? Як вона худобу кине? Тому це зрозумілі речі: сільському населенню важче піднятися, ніж міському.

Окремо демографиня зупинилася на прифронтових і тилових регіонах. Якщо станом на сьогодні Херсонщина і Чернігівщина майже порожні, там триває відтік населення, то західні області переповнені вимушено переселеними українцями. У більш безпечні регіони релокується бізнес, малі і великі підприємства. Місцева влада називає це економічним дивом, проте Лібанова застерігає не радіти завчасно та вже зараз вживати заходів для того, щоб утримати тут людей і бізнес після закінчення війни.

– На Закарпатті доволі високий відсоток людей, з числа ВПО. І що важливо: приїхали діти, молоді люди. Для Закарпаття це позитив. Але питання: вони тут залишаться? Чи достатньо вони вкорінилися? Більшості з них дорого орендувати житло, не всі можуть знайти гідну роботу, тому люди за першої ж можливості будуть повертатися на малу батьківщину. А закарпатці після відкриття кордонів не поїдуть в Європу? Особливо це стосується молодих людей. У них психологія зовсім інша, ніж у старшого покоління. Вони житимуть там, де їм комфортно. Тому попереду нас чекають великі міграційні процеси.

Заробітчанство чи незворотня міграція

На форумі Re: Open Zakarpattia 2025 Олексій Гарань науковий радник Фонду демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва, професор політології НаУКМА презентував соціологічне дослідження, зроблене на замовлення ICES.

Згідно з ним, 27,3% мешканців області України зазначили, що мають рідних, які через війну виїхали за кордон на постійне місце проживання. На запитання, за яких умов можуть виїхати закордон, закарпатські респонденти відповіли, що це економічна ситуація (25,5%), війна (12,7%), але найбільше закарпатців, 29,9% сказали, що не поїдуть ні за яких умов.

Голова Колочавської громади Василь Худинець представляє село із більш ніж 120-річною заробітчанською традицією. Багато поколінь колочавців їздило на заробітки до Америки та Європи, хтось оселявся на чужині назавжди, хтось повертався додому до родичів. Зараз, за словами Худинця, якщо раніше його односельчани з’їжджалися з усього світу на Різдво, то у 2024 році 46% з них зимові свята відзначили за межами країни.

Василь Худинець на Re: Open Zakarpattia / Фото: Едуард Крижанівський

Елла Лібанова прогнозує, що після відкриття кордонів понад мільйон українців виїдуть за кордон до родини. І, на жаль, цей переїзд ще більше зашкодить демографії України.

— Якщо жінки з дітьми за кордоном влаштована, а у чоловіка тут немає якоря у вигляді майна, роботи чи ще чогось важливого, то родина об’єднається там. Їдуть туди, де стабільність, де економічно вигідно, де кращі умови, — каже демографиня.

Як і де шукати вихід з демографічної кризи

Елла Лібанова не плекає надії на можливості повернення усіх воєнних мігрантів, проте слід зважати, що не всі змогли прижитися на чужині. Зазвичай українки працюють на невідповідній своїй освіті роботі, вони незадоволені своїм соціальним статусом. Мало хто з них має друзів у новій країні, вони не спілкуються із земляками, діаспорою, особливо в сільській місцевості. Жінки сумують за батьківщиною. На запитання, що Україна може зробити, щоб повернути після війни додому земляків, демографиня відповіла:

— Ми не маємо морального права вимагати повернутися наших біженців додому. Поки в Україні буде небезпечно, люди не повертатимуться і це їхній вибір. Але тримати з ними зв’язок — ми зобов’язані. По-перше, потрібно доносити реальну ситуацію, яка є в Україні. Тому що закордоном вони отримують інформацію переважно з російськомовних джерел. Яка це інформація? Що в Україні суцільний жах, що всі пересварилися, що тут тотальна корупція, що вбивають людей на вулицях просто в мирних містах. Це все — абсолютно свідома робота російської пропаганди. Те, що Президент щодня звертається до нації — це чудово. Бо навіть той факт, що він в Україні, вже підбадьорює людей. Це дуже важливо. Але владі люди не так сильно довіряють, як своїм знайомим. Тому ми повинні зателефонувати, розповідати їм, що тут робиться: що ми працюємо, що ходимо по вулиці, що спілкуємося одні з одними. Добре було б, щоб керівник або колега по роботі написав мейл, привітав зі святами і сказав людині, що всі її чекають. Це абсолютно елементарно, і, виявляється, надзвичайно важливо. Цей зв’язок — це як пуповина матері. Навіть якщо пуповину перерізати, зв’язок потроху зменшується. А поки є пуповина, є зв’язок, людина буде триматися. Це ми і маємо забезпечити.

Згідно із соціологічним дослідженням про суспільні настрої на Закарпатті, яке презентував Фонд демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва, на форумі ReOpen Zakarpattia на запитання, які емоції переважали у 2025 році, 40,4% респондентів відповіли, що «надія».

Мабуть, це і є супер-здатність українців, якою захоплюється цілий світ — не втрачати надії попри найбільші труднощі. А ще, за словами, сільського голови Колочави, Василя Худинця, 1 вересня 2025 року 20-30% дітей повернулися з-за кордону до місцевої школи.

— Це дає надію, бо діти хочуть продовжувати навчання зі своїми однолітками у своєму селі, — каже Василь Худинець. — Люди працюють за кордоном, але надсилають гроші, щоб родичі ремонтували їхні хати. Після усіх хвиль міграції, колочавці завжди поверталися додому. Вірю, що й зараз повернуться».

Цей матеріал підготовлений в рамках нідерландсько-словацько-українського проєкту «Посилення верховенства права на місцевому/ регіональному рівні в Україні: приклад Закарпатської області», який втілюється за підтримки уряду Королівства Нідерланди у рамках програми MATRA, ключової нідерландської програми підтримки соціальних трансформацій.

Проєкт втілюється Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) спільно з нідерландською організацією Foundation of Justice, Integrity and Anti-Corruption (FJIAC) та словацькою Transparency International Slovensko (TI SK) у партнерстві з Закарпатською ОДА та обласною радою.

** Матеріал не відображає позицію чи думку імплементаторів або донорів грантового проєкту. Відповідальність за зміст публікацій несе редакція Varosh.

Лариса Липкань, Варош

Закарпатські