В Ужгороді згадали героя-вчителя Василя Габруся

18 квітня 2026 р. 10:57

18 квітня 2026 р. 10:57

Кулеметник «Абрамс» був надзвичайно позитивною людиною.

В Ужгородському ліцеї № 15 відбувся вечір пам’яті старшого сержанта Василя Габруся, посмертно нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Меморіальний захід відбувся у межах пошуково-просвітницького проєкту «Герої серед нас», який здійснює група цивільно-військового співробітництва Закарпатського ОТЦК.

До переповненого актового залу зійшлися рідні, знайомі, колеги та учні Василя Габруся, адже він чверть століття пропрацював у цій школі учителем праці, математики, фізкультури і допризовної підготовки. У поважному 56-річному віці вступив до лав ЗСУ. І хоча як педагог міг клопотати про відстрочку, навесні 2022 року пішов захищати Україну. Спочатку воював кулеметником, а далі – зв’язківцем. Зарекомендував себе в армії, як і в школі, лише з найкращого боку. Після поранень і контузій повертався у стрій. Неодноразово рятував побратимів. Загинув 16 січня 2025 року на Запорізькому напрямку. До демобілізації йому залишалося трохи більше року.

Директора ліцею Наталія Баран розповіла про свою першу зустріч із Василем Габрусем : «Після обміну кількома фразами ввічливості він посміхнулися і мене обійняв. Тоді я зрозуміла, чому всі в школі називають його «наш Василь Кирилович». Бо в цих обіймах я відчула батьківську підтримку і прийняття мене в колектив. Він надихав кожного, хто його знав. Це була щира, глибока людина, в якій відчувалася безмежна повага і любов до кожного члена нашого колективу. Герої справді знаходяться поміж нас. Це часто малопомітні люди, без великих нагород, прості наші захисники».

На зустрічі виступили й учні ліцею , які розповіли, що Василь Габрусь не тільки цікаво вів уроки, але й учив бути людяними. Умів знайти підхід до кожного, навіть до тих, хто не дуже бажав навчатися. Через це його шанували, йому довіряли, любили. Як учитель фізкультури демонстрував чудові результати, адже Ужгородський ліцей № 15 завжди був серед кращих.

Голова первинної профспілкової організації Еріка Турянчик розповіла, як у 1998 році до колективу прийшов Василь Габрусь, тоді ще молодий, 32-й річний чоловік, який швидко завоював симпатію колективу.

«Коли я випускала 11-й клас, то звернулася до нього за порадою. Адже в школі не було актового залу, лише кінозал. Учні не мали сцени для виступів. Василь Кирилович запевнив, що ситуацію вирішить Дістали дошки, і за дві ночі сцена була зроблена. Він мав не тільки золоте серце, але й золоті руки» -- розповіла Еріка Георгівна.

Заступник директора з навчально-виховної роботи Лариса Мамчур у свій час ще навчалася у Василя Габруся, грала за шкільну збірну. Розповідає, що вчитель їх завжди підтримував, називав «наші квіточки». Давав таку силу і натхнення, що вдавалося перемагати. Лариса Іванівна пригадує що, коли водила доньку до школи, то Василь Кирилович завжди допомагав нести їхній шкільний рюкзак. Ніколи не робив різниці між чужими дітьми і своїми. Ця людяність, толерантність, опіка давала свої плоди. Вона зачитала свого вірша «Тихо плакала ніч за вікном», присвячена воїну-педагогу.

Учителька історії Надія Рогаль розповіла про приятелювання з Василем Габрусем, адже прийшли до школи майже в один період, тому шукали підтримки один в одного, поради. Взимку він любив заходити на чай, бо в спортзалі не опалювалося. «Спочатку грів руки об велике горня, а далі клав кілька ложечок цукру, примовляючи, що любить солодке життя». Завжди був позитивний, з почуттям гумору.

Надія Василівна пригадала перший день повномасштабного вторгнення: «Всі ми налякані, збентежені, зібралися у фоє школи, не знаючи, що робити далі. До мене підійшов Василь Кирилович, обійняв і каже: «Я піду на фронт. Мушу це зробити, бо там потрібні такі люди».

Часто дзвонив, але ніколи не розповідав про війну. Завжди розпитував: «Як школа? Як учні? Чим займаєтеся?». Коли приходив у відпустку, завжди заходив до школи. Бував у кожному класі, спілкувався з педагогами, дітьми. Пригощав нас печивом, які пекли, як він висловлювався, «мої дівчата». Багато розповідав про свою сім’ю, донечок, дружину, зятів. Був ідеальним сім’янином.

Був прекрасним господарником у школі. Коли до нього зверталися, завжди допомагав. Скільки ним відремонтовано парт, стільців, столів, вставлено замків, дверей! Таким же залишався і на фронті.

Розповідав, що коли їх перекинули на Сумщину, їм виділили покинуту хату для проживання. Молоді хлопці не хотіли наводити порядок, бо ж постій тут тимчасовий. Але Василь Кирилович не звик так жити, тож сам заходився наводити лад. Спочатку хлопці ставилися байдуже, але далі настільки втягнулися, що зробили ремонт, побілили, помили вікна. Хтось приніс штори, ліжка. Таким чином зробили будинок жилим, прибрали територію і навіть насипали доріжку з піску, аби берцями не заносити глину. Далі почистили сад, вирубали старі дерева, заготовляли дрова. Знайшли чорну курку, яка блукала околицями. Тих кілька родин, що ще проживали в селі, сказали, що не їхня. Тоді облаштували для курки місце в хліві, де вона неслася. Після повернення з фронту, куди їх перекидали на ротацію, курки на місці не виявилося. Посумували за нею, але що зробиш?

Через кілька днів Василь Кирилович почув на вулиці гучні крики. Виявляється, хлопці знайшли курку. Та ще й не саму, а з курчатами. Годували їх, доглядали. Навіть молоді воїни стали називати цю колись закинуту хату «домівкою». Василь Габрусь зробив її такою затишною, що вони жили, як вдома.

Василь Кирилович мріяв повернутися до школи. Казав: «Я можу звільнитися, але як там будуть там хлопці без мене?».

Це був чудовий педагог, який справді турбувався про дітей. Пам’ятаю, заходить якось у підсобку з великою сумкою.

-- Кириловичу, що тягнете додому?

-- М’ячі!

-- Та у вас ще мало внуків для футбольної команди!

-- Мушу м’ячі пошити, бо подерлися, а уроки проводити треба.

У понеділок прийшов з поколотими пальцями, але м’ячі пошив».

Добре слово про колегу мовила і вчителька світової літератури Валентина Пономарьова , яка працює в ліцеї № 15 з часу його відкриття у 1974 році. Вона прочитала вірша, написаного Василю Кириловичу на п’ятдесятиріччя. Присвята так йому сподобалася, що вивчив її на пам'ять, здивувавши авторку. Але він любив читати.

« Він був дуже світлою людиною », -- згадує Валентина Гнатівна. – Наче зірка, що випромінює світло ».

Учитель трудового навчання Ужгородського ліцею імені Августина Волошина Ігор П’ятківський розповів про їхню спільне дозвілля: «Ми двадцять років працювали пліч-о-пліч кожного дня. Після уроків він приходив до мене, і ми виготовляли меблі на замовлення. Не тільки у вашій школі нема жодного куточка, до якого би Василь Кирилович не приклав своїх вправних рук, але і в колишній гімназії також. Як математик, він мав прекрасне мислення. Будував меблі спочатку в голові, а далі ми їх виготовляли. У кожній створеній ним речі зберігалося тепло його душі. Після його загибелі я перестав займатися цією справою».

Учитель праці вручив присутній дружині Оксані Габрусь дві іконки, які хотів подарувати своєму другові ще в 2013 році.

Підтримав свого колегу і учитель фізкультури Ужгородського ліцею імені Августина Волошина Олег Орлов: « Ми називали його лагідно «Василько». Він був дуже порядною, відповідальною людиною. Міг не йти на фронт, бо як учитель мав право на бронь. Але пішов виконувати свій обов’язок. Був дуже різнобічною людиною. Щороку я відкривав його нові таланти. Починав у школі як учитель праці, далі -- вчив математику, фізичну культуру, захист Батьківщини. Важко сказати, чого не вмів роботи. Його гарно згадують колеги не тільки з рідної школи, але й із нашого ліцею, де була його друга домівка. Мені його дуже бракує».

Старша донька Світлана Гладиш (Габрусь) розповіла, як думали відзначити 60-річчя тата: «Перед Різдвом він отримав сильну контузію, але виділили мало часу на реабілітацію. Ми його спонукали, щоб він обстежувався, бо не любив надмірної уваги до себе. Зайшла мова про майбутнє 60-річчя. Ми згадали, як гарно зустріли в школі його півстолітній ювілей. А тато кажуть: «Та ні, йде війна, це буде занадто».

Знайомі дивувалися, що ми називали тата на «Ви». Однокласники навіть запитували, чи він для нас рідний? А це була прищеплена з дитинства повага. Це нас не віддаляло від нього. Він був великою підтримкою для всіх нас.

Він любив Україну, наші традиції, розмовляв виключно українською, не вживав діалекту чи суржику, і нам робив зауваження за неграмотне мовлення. Також цікавився військовими фільми. Перед 9 травнем у нас цілодобово йшло воєнне кіно. У восьмому класі я навіть думала йти вчитися у Мукачівський військово-спортивний ліцей».

Її доповнила молодша донька Людмила Зуєва (Габрусь): « Тато любив читати, розв’язувати кросворди, але завжди бракувало часу. Він постійно біг, квапився, все в нього було розписано похвилинно. Він нас навчав у школі, тож хвилювався, щоб інші не подумали, що маємо поблажки як учительські доньки. Тому коли ми здавали нормативи, для нас планка була вища за всіх. Удома, як боліла голова, одразу пропонував ліки: «Йди повіджимайся!»

Сьогодні нам сумно, але разом із тим відчуваємо гордість за тата ».

Виступив на вечорі й старший онук Дмитро, який найбільше запам’ятав дідуся, котрий присвячував йому чимало власного часу.

« Він був не тільки дідусем, але й вірним другом, -- розповів юнак. -- Пояснював теми, які я не розумів, водив на різні спортивні секції. Часто навіть вдома заохочував до руханок. Я любив проводити з ним час у майстерні. Тепер не вистачає його підтримки, поради».

Долучився до виступів і офіцер Анатолій Ігнатоля: « Мені випала честь бути командиром Василя Кириловича. У березні 2022 року я, кадровий офіцер, вперше побачив його: невисоку людину в цивільному і після десяти хвилин розмови вирішив, що стане моїм заступником командира взводу. Кажуть, солдатами не народжуються, а ними стають. Але вже в першому бою Василь Кирилович поводився як досвідчений боєць. А коли довелося відступати, то саме він прикривав побратимів зі свого кулемета, який, до речі, не підірвав, як це зробили інші, а виніс на собі».

Капітан Василь Жентичко , голова методоб ’ єднання учителів Ужгорода з допризовної підготовки, розповів, як Василь Габрусь не раз його виручав: « Він – наш герой, доброзичливий, скромний, умілий».

Ганна Гайдук, мати полеглого героя Тараса Гайдука, вчилася з Василем Кириловичем в одній групі в Ужгородському університеті. Вона розповіла, що коли дівчата приїжджали на сесію, В.Габрусь віддавав їм свою кімнату, а сам ішов ночувати до хлопців. Бо не міг нікому відмовити.

Приїхали на меморіальний вечір і родичі зі Львівщини, звідки тягнеться рід Габрусів.

Заступник Ужгородського міського голови Іван Завадяк, який був учасником АТО, запевнив, що влада якнайшвидше розгляне клопотання колективу ліцею про присвоєння навчальному закладу імені Василя Габруся.

Олександр Гаврош, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП

Закарпатські