В. Гаджега: «Найтитулованіший атлет Закарпаття В. Станкович зустрічає 80 весну»

25 квітня 2026 р. 15:53

25 квітня 2026 р. 15:53

25 квітня Василь Васильович у своєму рідному селі Нове Давидково, що на Мукачівщині,   святкуватиме свій 80-й день народження. Легенда фехтувального спорту, ЗМС колишнього СРСР є двократним срібним призером Олімпійських ігор, 5–кратним чемпіоном світу та багаторазовим переможцем і призером чемпіонатів та кубків Європи, радянського союзу та УРСР, всесвітніх універсіад. Був капітаном збірної рапіристів.

1-го червня 2023 р. у головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського відбулося урочисте засідання Вченої ради щодо присвоєння найкращому фехтувальнику планети 1969 і 1971 рр. Василю Станковичу (див. внизу, у центрі) звання Почесного професора ЛДУФК ім. І. Боберського.

Змінити амплуа нашого краянина переконав ректор Львівського Державного інституту фізичної культури, один із основоположників фехтувальної справи в Україні, чемпіон колишнього Союзу (1948 рік, Саратов, шабля), ветеран війни, командир 25–ого Окремого лижного батальйону, майстер спорту та заслужений тренер СРСР, професор Вадим Андрієвський.

Наша довідка: Василь Васильович Станкович народився 25 квітня 1946 р. в учительській сім’ї. Батьки працювали у сусідньому селі Негрово. У місцевій загальноосвітній школі І–ІІ ст. Василь навчався до третього класу, а потім батьки переїхали на постійне місце проживання у с. Н. Давидково. Тут він закінчив місцеву десятирічку. У шкільні роки хлопець займався багатьма видами спорту, але найбільшу увагу приділяв футболу. Мріяв стати класним футбольним голкіпером, як його земляки Олекса Бокшай та Андрій Гаваші, а також Лев Яшин, Франтішек Планічка…

На знімку: середина 60–их років минулого століття . В. Станкович серед найрідніших (сидять зліва направо) : мама — Єлизавета Євгенівна (Уйгелі) — учителька початкових класів, сестра Ольга після закінчення Львівського торгово–економічного факультету працює за спеціальністю, батько — В. Станкович–ст. (у другому ряді): брат Євген, який після закінчення історичного факультету УжДУ працював учителем у місцевій школі, Василь, праворуч —молодший брат Андрій, який, як й Василь закінчив ЛДІФ і працює учителем фізичного виховання у Клячанівській ЗОШ І-ІІІ ст.

Із заслуженим майстром спорту СРСР з фехтування (1971 рік) Василем Станковичем сидимо на веранді його будинку, який у ці весняні дні потопає у суцвітті дерев. Його сімейний теремок майже на березі річки Латориця, яка змійкою в’ється аж з–під Козакової Полонини, що поблизу села Латірка (Воловецький район) , аж до басейну Дунаю. І ось господар сідає поруч зі мною і кладе на стіл невеличку, але гарно оздоблену дерев’яну шкатулку (скринька).

«Ось у ній (щиро сміється), — каже Василь Васильович, — увесь мій спортивний доробок, який завоював на фехтувальних доріжках світу та Європи. Відверто кажучи, я у своїй сімейній скарбничці зберігаю приблизно 50 медалей з різних змагань. Ще більше подарував школярам та дітям при зустрічах у школах та інтернатах. Річ у тім, що до таких великих змагань, як чемпіонат світу, тим паче до олімпійських ігор, організатори готуються дуже наполегливо і ретельно. Крім основних медалей та кубків вони виготовляють велику кількість сувенірної продукції. Чимало їх роздають гостям, учасникам змагань, чимало і сам придбав. Але головні нагороди — це мої реліквії. Щоб їх здобути довелося на тренуваннях не одне відро зібрати власного поту. Ці дві срібні медалі привіз з олімпійських ігор, які відбулися у 1968 році у Мехіко (столиця Мексики) та 1972 році у Мюнхені (Федеративна Республіка Німеччини). Обидві нагороди вручили у командних змаганнях. Також побував і на своїй третій Олімпіаді, яка відбулася у 1976 році у Монреалі. Звідти привіз лише сувенірну продукцію. І у командних, і в індивідуальних змаганнях я двічі фінішував четвертим. Це місця очкові, але не медальні. Зате із–за океану двоє наших земляків повернулися з нагородами. Берегівчанка Ніна Гецко–Лобова, яка була членом збірної жіночої команди СРСР з гандболу, привезла із Канади «золото», а гравець збірної команди з футболу Стефан Решко, який народився у сусідньому селі Ключарки – «бронзу». Маю повний комплект медалей із чемпіонатів світу. Мені доводилося 5 разів підніматися на першу сходинку почесного п’єдесталу. Перший раз це я зробив у 1969 році у Відні (командна рапіра). До речі, в австрійській столиці з чемпіонату світу я привіз чотири нагороди. Річ у тім, що у Відні у 1969 та 1971 роках відбувалися чемпіонати світу. Про одну золоту медаль я вже казав. Другу здобув через два роки, але це чи не найпрестижніша, бо її завоював в індивідуальній рапірі. У Відні цього ж року став і бронзовим призером у командних змаганнях. Ще три золоті медалі (командна рапіра) привіз з Анкари (Туреччина, 1970 рік), Гетеборга (Швеція, 1973) та Гренобля (Франція, 1974 рр.). Також був володарем Кубка Європи у 1969 та 1970 рр..

— Василю Васильовичу, на Закарпатті чемпіонів світу з того чи іншого виду спорту є від сили троє–четверо наших земляків. А ось чемпіонами колишнього СРСР у своїх видах спорту можу назвати приблизно 20 закарпатців. Є серед них і рекордсмени. Скажімо, хустянка Наталія Митрюк, яка свого часу виступала у складі прославленого жіночого гандбольного клубу «Спартак» Київ (головний тренер Ігор Турчин) була дев’ятикратною чемпіонкою СРСР.

— Я щороку брав участь у 20–25 різних змаганнях. Особливо старався бути на тих, де можна було «заробити» очки. Річ у тім, аби попасти на чемпіонат світу чи олімпійські ігри спортсмен повинен був набрати певну кількість очок. Найбільш вагомі змагання у фехтуванні є чемпіонат, турнір сильніших та кубок СРСР. На усіх трьох свого часу ставав по кілька разів переможцем. Скажу відверто, попасти до складу збірної СРСР — це була лотерея. Чому так кажу. Справа у тому, що за збірну в основному виступали атлети Москви. Їх була там левова частина. Попадали до неї час від часу й ленінградці. Наведу такий переконливий факт. Мукачівці Йосип Беца та Іван Мозер у середині 50–их років минулого століття були першими із українців членами збірної СРСР з футболу лише через те, що обидва у цей період грали за московські команди ЦДКА та «Спартак». Беца, як відомо, став у 1956 році єдиним представником України, який до 1988 року вважався єдиним чемпіоном олімпійських ігор з футболу, а Мозер у складі збірної Москви у 1956 році став переможцем Спартакіади народів колишнього Союзу. Тому попасти спортсмену з периферії, як мені, навіть кращому атлету, до головної команди країни було вкрай важко.

— Василю Васильовичу, у ваших руках три медалі. Що це за нагороди?

— Це золоті медалі, які я здобув в індивідуальній рапірі на чемпіонатах СРСР. Цю мені вручили у 1968 році у Талліні, другу — через два роки у Запоріжжі, а у 1971 році на титульній сторінці «Радянського спорту» було вміщене моє фото, а матеріал журналіст Лев Рассошік назвав так: «Василь Станкович у Москві став кращим рапіристом СРСР».

— Василю Васильовичу, давайте відкладемо цю чарівну шкатулку, адже у ній ще бачу багато оригінальних нагород про які ви не говорили, а візуально помандруємо з Вами фехтувальними залами, де ви тренували інших.

— Після закінчення у 1966 році «вишу» мене мій тренер залишив працювати на своїй кафедрі. Вадим Андрієвський мене тренував аж до 1979 року, а я згодом вчив добре володіти холодною зброєю студентів молодших курсів. Серед них була і моя майбутня дружина з Ужгорода Тетяна Хоменко. З нею і стали 26 грудня (день народження В. Андрієвського!) 1970 року на рушничок щастя. Весілля «гуділо» по–закарпатськи (тиждень гуляли у молодої, а тиждень — у моїх батьків!), а найповажнішим гостем був мій тренер Вадим Андрієвський (ліворуч, див. фото внизу).

У 1976 році ще побував на олімпійських іграх у Монреалі, де, як казав вище, був двічі четвертим, як в індивідуальній так і командній рапірі. Згодом став тренером збірної Львівщини, України та колишнього о Союзу. Довелося посидіти кілька років і на начальницьких кріслах, зокрема, був завідувачем «Кафедрою фехтування….», а у 1984 році у Львові відкрив школу вищої спортивної майстерності (ШВСМ) з фехтування і став, звісно, її директором.

— А чому залишили Львів?

— Я Львів не залишав. Я залишив Радянський Союз і московських бюрократів. Справа у тому, що тренерська бригада, в яку входив і я, укомплектувала збірну на «відмінно», а мої рапіристи у Сеулі (1988 рік) зайняли перше місце. Але я не бачив їхню звитягу через те, що замість мене у Корею поїхав москвич, який у збірній підносив і готував зброю до бою. Я вирішив виїхати з країни. До того ж, мене давно уже запрошували колеги із сусідньої Угорщини. У цій країні навіть тренував збірну. Також довелося попрацювати в Індонезії, Кувейті (див. світлину нижче — В. Станкович у другому ряді праворуч із членами збірної Кувейту), а також майже 15 років в американських фехтувальних клубах «New Jersey at Lilov Fencing Academy» та «Columbia High School».

А завершити цей матеріал хочу ось цим спогадом: «Засновник знаменитої радянської школи фехтування Віталій Аркадьєв, дивлячись на потужне, технічно бездоганне фехтування Василя Станковича, сказав: «Людина з фігурою Аполлона, залізною рукою та кам’яною незворушністю. Одним словом, природжений фехтувальник». І мало хто з його суперників знав, що ще не так давно Василь був звичайним сільським хлопчиною з глибокої провінції, був закоханий, як і багато його ровесників, у футбол. Саме пристрасть до цієї «гри мільйонів» і привела Василя до Львівського інституту фізичної культури, куди юнак прагнув вступити на відділення футболу. Та у коридорі кремезного хлопця зустрів сам ректор вишу Вадим Андрієвський і запропонував йому кафедру фехтування, а через кілька років закарпатець уже став чемпіоном Планети з ...фехтування на рапірах.

І нарешті: бути 5–кратним чемпіоном світу й двічі називатися кращим фехтувальником Планети — це сенсація навіть в європейському спорті. Отже — перша золота медаль — це чемпіон, друга — підтвердження титулу, третя — рідкість навіть в українському спорті, четверта — сенсація в українському спорті і п’ята золота медаль — феномен в українському спорті….

Життєва дорога довжиною у 80 років викликає глибоку повагу та шану. 80 років – це вік золотої зрілості, який дарує почуття спокою та радості. А привітати тата з гарним ювілеєм із США прилетіла донька Василя Васильовича, яку він щиро й ніжно називає Маша (на знімку ліворуч дружина та донька В. Станковича). Звичайно, на дні народженні будуть його колеги й цімбори зі Львова та Ужгорода, Мукачева та Угорщини. Серед них і автор книги про ювіляра «Фехтування — це наше життя», голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь Гаджега.

Від душі: Найтитулованішому атлету на Срібній Землі В. В. Станковичу його рідня, гості, знайомі та прихильники його колосальних звитяг кажуть: « Нехай невичерпна енергія, оптимізм і надалі будуть постійними супутниками в житті ювіляра, а доля подарує ще багато світлих літ у мирі та добробуті. Також зичимо знаному земляку гарного святкового настрою, доброго здоров'я, довгих років життя, великого людського щастя та благополуччя. А ще побільше хороших і надійних друзів з якими, як кажуть, Ви, вельмишановний ювіляре, могли піти не лише у розвідку, але й на вадаску (полювання) у рідні Карпати та на гру за участю рідної футбольної команди «ім. Федора Медвідя»…

Василь Гаджега

Закарпатські