Століття пам’ятника Євгену Фенцику в Ужгороді

24 травня 2026 р. 18:38

24 травня 2026 р. 18:38

Відкрили його 16 травня 1926 року.

В соцмережах зараз активно обговорюють актуальність цього об’єкта: одні кажуть, що Євген Фенцик був русофілом і пам’ятник варто демонтувати; інші захищають його як пам’ятку й фактично єдиний монумент, який не був повалений жодною владою й непорушно стоїть на своєму місці всі свої 100 років. Напишіть у коментарях, якою є ваша думка з цього приводу, а я поки розкажу вам, як цей пам’ятник встановили.

Євген Фенцик народився у селі Мала Мартинка (нині село на Свалявщині) 17 жовтня 1844 року. Навчався в Ужгороді з 1854-го до 1860 року, гімназійні студії завершував у Сатмарі. Далі Євген Фенцик знову повернувся до Ужгорода і вступив до богословської семінарії, яка працювала тоді в стінах ужгородського замку. Одразу по завершенні семінарії став єпископським писарем, а в 1865-му його рекомендували для продовження теологічних студій у Відні. Через 5 років Євген Фенцик приїхав до Ужгорода, одружився й одразу потому був висвячений єпископом Панковичем. Після цього священник у місті вже не проживав, служив у багатьох селах краю: Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці, Горінчеві тощо. Але саме в Ужгороді виходила газета “Листокъ”, яку він редагував, тут його добре знали як автора багатьох оповідань, віршів, церковних проповідей, шкільних підручників. Помер Євген Фенцик у Горінчеві 5 грудня 1903 року.

Місцева інтелігенція москвофільського напрямку дуже шанувала пам’ять Фенцика, саме тому Товариство ім. О. Духновича першим відгукнулося на заклик “Общества карпаторусскихъ студентовъ “Возрожденіе”” у Празі почати збір коштів на встановлення в Ужгороді пам’ятника Євгенію Фенцику. Було це у 1924 році, і вже тоді одна з учасниць студентського товариства Олена Мондич-Шиналі почала працювати над своєю дипломною роботою – бюстом Фенцика. Олена успішно закінчила Празьку художню академію у 1925 році. На той час уже було вирішено, що саме ця її робота буде встановлена в Ужгороді.

Уу січні 1926-го управа міста й Товариство ім. Духновича узгодили, що пам’ятник Фенцику відкриють навесні на площі перед будівлею жупанату. Газета “Novoje vremja” писала, що по всій Підкарпатській Русі почалася кампанія зі зриву урочистостей. Так, мовляв, розходилися чутки про те, що пам’ятник під час перевезення залізницею розколовся, тому ніякого відкриття не буде. Товариство ім. Духновича спростовувало усі чутки й запрошувало 16 травня 1926 року до площі перед жупанатом.

Цікаво, що навіть 2 травня газети анонсували відкриття пам’ятника саме на цьому місці – перед будівлею жупанату. Чому локацію так раптово змінили – незрозуміло, але Товариству ім. Духновича довелося спішно, всього за два тижні, облаштовувати під пам’ятник нове місце – “у театральному сквері”. Урочистості підготували справді масштабні, запросивши і родичів Євгенія Фенцика, і селян з тих сіл, де він служив парохом. Газети писали, що це буде перший в Ужгороді та другий у Підкарпатській Русі “руський” пам’ятник.

Вже від самого ранку 16 травня 1926-го вулиці Ужгорода прикрасили національними прапорами. О 10.30 у міському театрі (нині – будівля Театру ляльок “Бавка”) почалася перша частина урочистих заходів із концертом, де були присутні губернатор А. Бескид, віце-губернатор А. Розсипал, генерал Прхала, єпископ Петро Гебей, урядовий комісар Грбек та інші.

З театру усі присутні перейшли до ресторану “Корона” поруч. Там організували загальний обід, за чотирма столами розсадили 220 гостей. Після обіду всіх присутніх знову запросили надвір – пройти до “малого парку”, де мало відбутися безпосереднє відкриття пам’ятника. Цікаво, що у парк пускали не всіх, вхід був лише за запрошеннями. За порядком слідкував загін військових і члени “Сокола”. Всього на урочистостях були присутні близько 2 тисяч осіб.

Біля закритого білим полотном пам’ятника почали церемонію передачі. Член студентського “Возрожденія” Н. Гаргар символічно “передав” бюст Товариству ім. Духновича, а керівник останнього Євменій Сабов прийняв його і виголосив довгу промову про життя і творчість Євгена Фенцика. Далі дві дівчини у народних костюмах – Ольга Петрик та Ольга Федор – зняли з бюста біле полотно, і щойно білий мармуровий бюст засяяв на сонці, військовий оркестр зіграв державний гімн Чехословаччини та гімн Підкарпатської Русі.

На цьому урочистості, однак, не завершилися. Пам’ятник знову символічно передали – цього разу містові. Урядовий комісар Грбек, приймаючи бюст у володіння міста, подякував за роботу його авторці Олені Мондич-Шиналі, котра також була присутня на урочистостях. Після цього заспівав іршавський хор, а високі гості почали по черзі підносити до пам’ятника вінки. Тих вінків було дуже багато: від губернатора, єпископа, богословської семінарії, депутатів, студентів, жителів рідного села Фенцика Малої Мартинки, жителів сіл, у яких Фенцик служив парохом, та багатьох інших. При цьому бажаючі також могли виголосити коротку промову, тож покладання вінків затягнулося надовго. Ввечері публіка знову зустрілася в ресторані “Корона”, де виступала відома празька “Філгармонія” під керівництвом диригента Таліха. Потім була вечеряйі танці, молодь не розходилася до 2-ї години ночі.

Газети писали, що загалом свято минуло чудово, от лише «не зовсім достойно поводили себе на відкритті пам’ятника у парку деякі учні Торговельної школи, котрі під впливом відомого в цій школі українського виховання спробували насміхатися зі святого для усіх карпаторосів дійства».

Так в Ужгороді з’явилося погруддя Євгена Фенцика, яке витримало усі подальші політичні зміни і стоїть під каштанами вже рівно 100 років.

На фото – відкриття пам’ятника, зображення Євгена Фенцика, світлина скульпторки Олени Мондич-Шиналі і пам’ятник нині.

Тетяна Літераті, Втрачений Ужгород

Закарпатські