Туристи Закарпаття здійснили туристичний похід Боржавськими полонинами на честь пам’яті гіда Сергія Григи

24 червня 2026 р. 10:34

24 червня 2026 р. 10:34

20-21 червня туристи Закарпаття здійснили туристичний похід Боржавськими полонинами на честь світлої пам’яті гіда-екскурсовода Сергія Григи з селища Воловець, щоб відзначити його заслуги в розвитку туризму в Карпатах. Він розробляв і маркував маршрути, був неперевершеним провідником по горах, організатором походів, любив співати, фіґлювати. А який борщ смачний борщ готував у казані! А які вуса парадні носив, які довго ростив! Це була людини, яка щиро любила рідний край, гори та людей і залишила після себе не лише приємні спогади, а й натхнення продовжувати ходити в гори, писати та розповідати про них.

Екскурс в 2007 рік

В далекому вже 2007 році закарпатські журналісти та члени їхніх сімей, друзі, усіх майже двадцятеро, зорганізовані Незалежною медіа-профспілкою України (НМПУ), здійснили похід Боржавським хребтом у супроводі Сергія Григи. Похід мав назву «Проти вітряків на Боржаві».

Я народилася і виросла у мальовничому гірському селі на Іршавщині, з батьками, братами та сестрами ми ходили в довколишні ліси по ягоди та гриби, тому для мене гори не були екзотикою. І на полонині Руній вже бувала і розлогий репортаж про неї готувала. Однак воловецькі гори, зокрема Цицька, та Боржавські полонини настільки мене вразили, що я там була вже за два дні – про наш похід розповіла сестрі Марії, і вона сказала: «Веди і мене: і я хочу на ті полонини і сама назбирати яфини». Відтоді минуло 19 років, але ті враження – незабутні. І ми, учасники тієї мандрівки, завжди згадуємо той час з приємністю та вдячністю Сергію за відкритий світ боржавських вершин.

Вірус скосив його

Сергій Васильович радо організовував і наступні походи для журналістів, до яких доєднувалися представники й інших професій. Не стало його на початку лютого 2024-го в 64-річному віці. Для всіх це був шок: природа наділила цього чоловіка неабиякою силою та витривалістю, був схожий на велета – коренастий, широкоплечий, мав 185 см зросту, але клятий вірус скосив його.

Від ідеї до походу минуло два роки

Василь Бедзір, голова Закарпатської організації Національної медіа-профспілки України, розповів кореспондентці «Карпатського об’єктива», що ідея пам’ятної мандрівки визріла ще два роки тому, коли випадково дізнався про смерть Сергія.

– Організувати похід не вдавалося у зв’язку з різними причинами: людям, які хотіли йти, не співпадали дати, то погодні умови були несприятливі, – пояснив Василь Олександрович. – Група з п’яти чоловік «Сіточники» завжди ходила у походи із Сергієм, але двоє з них – Леся Дубенко із Ужгорода та Ярослав Сухан із Мукачева – не змогли бути з нами сьогодні. Спочатку ми планували похід 13-14 червня, але у зв’язку з прогнозом дощової погоди вирішили перенести на наступний тиждень. Ба більше, внесли корективу: ночувати не у садибі, а у палатках, щоб це був справжній туристичний похід з приготуванням страв на вогні закарпатської кухні. Син Сергія Максим та його дівчина Вікторія відлучились від групи на годину-другу і заготовили дрова, що скоротило час приготування спільної вечері. На нашому столі були і смажена гурка, і курятина, і картопля, і бутерброди, свіжі огірки та помідори. Наступного дня гуртом варили боґрач.

У складі групи було 13 осіб різного віку та професій: наймолодшій учасниці Меланії – сім, найстаршому – Михайлу Бабидоричу – 73 роки. Журналістів, митців, художників, лікарів, державних службовців об’єднала любов до гір, природи, активний відпочинок та бажання віддати данину пам’яті Сергію.

Вражені й обурені побаченим

Ветерани туризму могли перевірити свої сили. Михайло Бабидорич з Ужгорода має 60-річний туристичний досвід.

– Вперше піднявся на Говерлу після сьомого класу в далекому 68-му році. Тоді нам вручили в Ужгороді на Цегольнянській значок «Юний турист СРСР», і я бережу його досі. На найвищу гору України я піднімався сім разів, а Боржавські полонини обійшов разом зі студентами років сім тому. Ми піднімалися із Волівця, через Гимбу, Стой. Сьогодні полонини відкрилися для мене у всій красі. У свої роки я зробив для себе відкриття: я щи щось годен у свої 73! І закликаю всіх не сидіти, не лежати на диванах, не лінуватися, а кыватися, як кажуть закарпатці. Пройтися пішо, пропотіти, загоріти – і покращити здоров’я. Приємно був вражений, що молодь іде в гори. Але водночас і обурений побаченим: боржавськими полонинами гайсують на джипах, квадроциклах, внаслідок чого здіймається курява, порохом вкривається яфиннича, тим транспортом розбили дороги. Якщо ми так будемо хазяйнувати й надалі, то полонини прокинуться. У нас сейсмічна зона, і підуть вулкани, і вся земля і всі діла на ній згорять. Це буде велика проблема. Є чимало трафунків, що квадроцикли переверталися у горах і були смертельні випадки, – переймається проблемою Михайло Михайлович.

Чому так приваблюють боржавські полонини?

Ідучи боржавським хребтом, протягом дня туристи можуть відвідати всі найважливіші вершини: Плай, Великий верх, Стой, Гимбу, жида Магуру. Перед мандрівниками з усіх боків постають прекрасні краєвиди, усе довкола видно як долоні, видніється Хуст, Міжгір’я, Воловець, великі та малі поселення.

Мирослав Дурунда зізнався, що «Відчув на собі позитивну енергетику полонини, яку вона віддає безкоштовно, що гори бадьорять і надихають».

Журналісти мали б бути активними

Протягом трьох тижнів висіло оголошення у чотирьох групах у Фейсбуці про те, що організовується похід під егідою медіа-профспілки, але доєднатися може будь-хто, на жаль, не так багато людей зголосилося. «Це означає, що люди просто заткнулися в гаджети або їдуть на джипах, – резюмує Василь Бедзір. – Суть туризму в тому, щоби відчути на собі оте ходіння, тривале перебування в горах, а не просто так прийти, побачити, пофотографуватися, зняти відео і поширити в соцмережах. Ми побачили, що на високогір’ї відбуваються несприятливі, нищівні процеси. До речі, перший похід медіа-профспілки 2007 року був «Проти вітряків на Боржаві». Ми тоді організовували суто гіпотетично, бо в ті часи йшли тільки розмови про те, що можуть бути вітряки, а тепер бачимо реальну загрозу полонинам від цих вітряків. Перейшли з розмов на практику.

Навіть після смерті збирає людей

Оксана Карпишинець добре знала Сергія, 13 років працювала з ним у Воловецькій селищній раді, де він займав посаду заступника голови з виконавчої роботи, а вона була секретарем.

– Сергій Васильович був відповідальною, цікавою, вимогливою до себе та інших людиною, справжнім другом. Літню відпустку поводив у туристичних походах, відтак розповідав про мандрівки, – поділилася спогадами пані Оксана.

Безмежна любов до вершин у різні пори року передалася і його сину Максиму, якому наразі 37 років. Максим розповів, що подорожувати з батьком та членами міжнародного туристичного клубу «Біла ворона», який був створений у 1986 році в Ризі, почав з трирічного віку. «Спорядження було дуже важке, хлопці самі шили палатки, десь роздобули 2 чи 3 парашути і самі зробили палатки у Ризі. До початку пандемії латиші приїжджали на Закарпаття щоліта, ми здійснювали кількаденні та 3-4-тижневі походи, бували в польських Татрах, у Криму. Через сам клуб пройшло 200 осіб».

Мукачівка Неоніла Полончак свій перший підйом на вершину здійснила із Сергієм, згодом їх було багато. Вона слушно зауважила: «Поки ми ходимо цими стежками, пам’ять про Сергія живе. Як бачимо, навіть після смерті він збирає людей і веде їх Карпатами, відкриваючи неповторну красу та магію гір».

У цьому поході було все, за що ми любимо такі мандрівки: вершини гір, дитячий сміх, усмішки, обійми з деревами, вечір біля багаття, спільний боґрач та приготування страв на вогні закарпатської кухні, спілкування під зоряним небом із молодим місяцем, спів закарпатських народних пісень, нові знайомства. Родзинкою стала тематична вікторина «Знаю і люблю Закарпаття» про історію та природу нашого краю – річки, гори, хребти, шляхи, корисні копалини, а також про замки та родзинки. Переможцями інтелектуальної гри стали Тетяна Грицищук (І місце), Михайло Бабидорич (ІІ місце), Неоніла Полончак (ІІІ місце). Організатори нагородили їх грамотами.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора та учасників походу

Закарпатські