Марія Гричушенко-Сегляник: «Олег врятував свою роту»

04 липня 2026 р. 11:28

04 липня 2026 р. 11:28

Мама полеглого героя -- про єдиного сина, роботу в муздрамтеатрі, клубі та у вокальних ансамблях

У межах проєкту «Вшануй маму Захисника» військовослужбовці групи цивільно-військового співробітництва відвідали маму полеглого героя Олега Гричушенка – Марію Михайлівну. Начальник групи ЦВС Закарпатського ОТЦК та СП Євген Грабар висловив вдячність Марії Михайлівні за виховання сина, посмертно нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Від імені міського голови маму героя привітав секретар Ужгородської міської ради Ігор Чорній, а відома кондитерська фірма «Штефаньо» підготувала для родини солодкий подарунок. Під час зустрічі ми попросили Марію Михайлівну розповісти про своє життя.

- Пані Маріє, розкажіть трохи про себе…

- Я народилася 26 січня 1955 року в українському селі Квасово на Берегівщині. Моїм недалеким сусідом був відомий історик Йосип Кобаль. Мама, Марія Сегляник, завідувала фермою, а потім продавала в магазині. Батько, Михайло Сегляник, трудився в колгоспі. У нашого вуйка був млин, який ми в нього перекупили. Тож ми мололи для селян зерно, кукурудзу, били олію.

- Чи велика була ваша родина?

- У мене двоє братів і одна сестра. Брат Михайло, 1946 року народження, закінчив службу полковником. Служив у Німеччині, а далі -- в Одесі. Юрій був директором побуткомбінату в Берегові, згодом став підприємцем. Я була третьою дитиною. Сестра Олена на рік молодша. Вчилася на залізничника, працювала провідницею у дальніх рейсах – на Ленінград, Москву. Згодом стала вихователькою у садочку. У Квасові, на жаль, ніхто не залишився. Батьки померли, а ми роз’їхалися.   Сходимося хіба 1 листопада провідати могили.

- Як складалося ваше життя?

- Після Квасівської восьмирічки у 1970 році закінчила Берегівську середню школу № 1. Мама в мене гарно співала. Ми разом ходили на вечорниці до сусідів: лущили   квасолю чи кукурудзу і за роботою співали. Я любила співати, але батьки не пускали мене вчитися музиці. Тому після десятого класу пішла в трикотажне училище в Ужгороді. Після закінчення працювала швеєю, брала участь у самодіяльності, співала. І таки не витримала і в 1976 році вступила в Ужгородське музичне училище.

- То ви вступила у 21 рік?

- Зате одружилася у 18 років.

- Ого!

- З чоловіком познайомилися на одеському вокзалі, коли поверталися із весілля брата Юрка, який одружився в Одесі. Анатолій підійшов до нас із сестрою, запропонував познайомитися. Обмінялися адресами, бо телефонами тоді рідко користувалися. Почали листуватися. А через пів року він захотів приїхати подивитися гори. Що було з ним робити? Я його повезла до батьків у Квасово, а сама поїхала на навчання в Ужгород. А він замість походів став допомагати моїм батькам: орати, садити. Мама його питає: що думає далі робити? А Толя відказує: «Як що? Женитися! І чим швидше, тим краще!».

Мама подумала, що я вагітна і одразу кинулася до мене. З порогу мені заявляє, що буде весілля. Я кажу: «Та я з ним навіть цілувалася!». А вона: «Та то всі так кажуть!».

І 18 травня 1974 року зіграли весілля в Квасові.

- У шатрі?

- А тоді інакших не робили.

- Розкажіть про вашого чоловіка.

- Анатолій народився 25 січня 1950 року в селі Олександрівка Іванівського району на Одещині. Виростав без батька, який рано помер. Мати працювала на фермі, тож сільську роботу знав. Усе життя пропрацював водієм.

- Розкажіть про ваше навчання в музучилищі.

- Я вчилася на вокалістку у Валерії Кіш-Глодан. Зі мною навчався Федір Копанець, який згодом працював у Закарпатському народному хорі, покійна Надія Гораль, Марійка Гордубей, Марта Нейметі. Василь Токар, який мав дуже оксамитовий баритон, на жаль, теж уже помер. На другому курсі в 1977 році я народила сина Олега.

На випускних іспитах мною зацікавилися театрали, і з 1980 року я почала працювати в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі артисткою-вокалісткою.   Я не уявляла, що мене чекає, але втягнулася. Згодом перейшов до театру і чоловік: спочатку працював робітником сцени, а потім -- водієм автобусу. Я ходила на репетиції й спектаклі із сином, якому вже виповнилося три рочки.

- А що грали?

- Великих ролей не було. Грала дівчинку кабаре у «Роз-Марі», Їжака у казці, яку поставив Олександр Саркісьянц. Якщо треба було, співала. Моє покоління в театрі – це Лариса Білак, Василина Грицак (Лаврюк) – згодом моя кума, хрестила мою старшу доньку; Наталія Засухіна, Юрій Шкляр, Василь Шершун, його дружина Тетяна. Серед моїх наставників – Марія Харченко, Людмила Іванова. Добре пам’ятаю головного режисера Ярослава Геляса та директора театру Василя Руснака.

- Одні корифеї…

- У театрі мені подобалося. Але проблема полягала в тому, що ми не мала свого житла, навіть гуртожитку. Доводилося микатися по чужих кутках. Тож коли Євдокія Мудрі-Кості, голова сільради в Оноківцях, запропонувала перейти працювати до неї завідувачкою клубу з тим, що нам одразу виділять двокімнатну службову квартиру, я погодилася. І з 1 листопада 1980 року в мене почалося нове життя. Думала, що буду керувати клубом недовго, а виявилося, що 42 роки!

- Що собою представляла робота у клубі?

- Це невелике приміщення в центрі села, де крутили кіно, проводили дискотеки, працювала бібліотека. Я створила вокальний, хореографічний, драматичний колективи, гурток художнього читання. Село -- немале, а тепер – удвічі більше. У 1983 році народилася донька Ліана, а в 1985-му – Марина. Чоловік працював на «Закарпаттяобленерго», стояв у черзі на житло, бо ми мали трьох дітей.

У 1986 році сталася аварія на Чорнобильській атомній станції   і чоловіка відрядили на два тижні в Київ. Восени знову відправили на два тижні. Після цього він почав слабнути, весь час хотів спати, почав задихатися, а через три роки помер. Толі було лише 39 років. Лікарі підтвердили, що причиною захворювання стала підвищена радіація. Я залишилася з трьома малими дітьми – 11, 5 і 3 роки. На щастя, через рік виділили нам невелику трикімнатну квартиру в Ужгороді.

- Тож діти росли разом з вами у клубі?

- Що їм залишалося? Часто спали на стільцях.

- Що вважаєте своїм найбільшим професійним успіхом?

- У 2007 році я створила жіночий ансамбль «Марічка», в якому співають наші оноківчанки. Також популярність здобув чоловічий колектив «Карпатські голоси», який здебільшого складався із відставників. Колись головою села був полковник Віктор Дмитрук, який запропонував зі своїх приятелів, що любили співати, створити вокальний ансамбль. Так виник колектив, якому виповнюється вже чверть століття. У 2007 році він отримав звання народного. Тут співали генерали, полковники, майори. Я теж була солісткою. «Карпатські голоси» виступали в Словаччині, Угорщині, Білорусі, ставали лауреатами конкурсів.   На жаль, коли довелося звільнитися, чимало наших колективів розпалося. Але я продовжую співати у «Просвітянці», «Ужанці».

- Ваш син Олег Гричушенко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступня. Розкажіть про нього більше.

- Олег народився 2 лютого 1977 року. Закінчив початкову школу в Оноківцях, а середню – у Доманинцях (Ужгородська ЗОШ № 17). Я всюди його брала із собою -- у театр, на гуртки. Він любив шукати для мене пісні в інтернеті, набирати на комп’ютері сценарії, хоча вчився посередньо. Поступив в СПТУ № 19 на токаря-фрезерувальника, практику проходив   в «Закарпаттяобленерго», звідки пішов в армію. Служив в Дубно, заправляв літаки. Він любив техніку – розбирав годинники, транзистори, комп’ютери. Після строкової служби повернувся на роботу, де ще досі пам’ятають мого чоловіка. Пропрацював там 15 років токарем.

Ми з Олегом були дуже емоційно пов’язані, може, тому, що він -- мій первісток і йому доводилося теж виховувати молодших сестричок, коли мене не було поруч.

- Як він потрапив на війну?

- 27 лютого 2022 року Олег ще привітав свого племінника з днем народження, в якого був хресним батьком, а далі подався у військкомат. Казав сестрі, що йде воювати, бо її чоловік мусить виховувати трьох дітей.

Потрапив у 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 128-ої бригади. 5 березня 2022 року їх відправили на Луганщину. Служив на посаді стрільця-санітара у третій роті, хоча на фото і з його розповідей знаємо, що був кулеметником. Воював на Донеччині під Бахмутом, на Запоріжжі. У липні приїхав у відпустку на десять днів. Було помітно, як змінився. Відчувалася його сильна мотивація захищати Україну. Вірив у перемогу. На жаль, 15 жовтня 2022 році загинув біля Нової Кам’янки, звільняючи Херсонщину.

- Яким він був?

- Олег цінував життя, бо знав, що може загинути. Любив фотографувати, сидіти за комп’ютером, читав духовні книжки, «Біблію». На жаль, особисте життя в нього не дуже склалося.

У повідомленнях з передової писав, як порятував роту, прикриваючи її відхід з кулемету, за що був представлений до нагороди. За ним полював мінометники, снайпери, але він їм давав гідну відсіч, за що отримав позивний «Гадюка». Ворог підбирався до наших бійців на відстань 30-50 метрів. В одній із останніх есемесок Олег написав: «Скоро перемога! Слава Богу! Хай живе Україна!».

- Пані Маріє, чим займаєтеся тепер?

- Продовжую співати в наших ансамблях. Маю дев’ять онуків, тож допомагаю дітям їх бавити.

Олександр Гаврош, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП

Закарпатські