В Ужгороді презентували фотопроєкт Михайла Дороговича та Ірини Янцо - «Під старим небом»

28 липня 2026 р. 13:46

28 липня 2026 р. 13:46

Мистецтво має силу зводити тих, хто давно не бачився і   повертає до того, що справді важливе.

Саме так сталося зі мною на етно-культурному фестивалі «Цвіт папороті» в Ужгородському скансені. Серед музики, народних ремесел, майстер класів, лекцій і живої атмосфери Закарпаття, в рамках фестивалю, для мене однією з найважливіших подій стала презентація фотопроєкту відомого класика сучасної фотографії Михайла Дороговича та лідерки гурту Анця і продюсерки гурту Rock-H   Ірини Янцо   -   «Під старим небом», яка відбулася у дерев’яній церкві святого архангела Михаїла із села Шелестово, що вже багато десятиліть є серцем Закарпатського музею народної архітектури та побуту, бо важко уявити для цього проєкту більш промовисте місце. Старовинний храм, запах дерева,   і фотографії, які ніби продовжували життя самої церкви.

Проєкт «Під старим небом» народився з великої любові до дерев’яних церков Закарпаття. Понад півроку команда працювала над ним, подорожуючи різними куточками області. Автор світлин Михайло Дорогович разом із авторкою ідеї та продюсеркою Іриною Янцо відзняли вісімнадцять дерев’яних храмів, поєднавши їх із портретами сучасних закарпатців у традиційному вбранні, як відомих людей так і простих мешканців сіл ( багато героїв із фото, були присутні на презентації ). Це була розмова про пам’ять, про людей, про архітектуру, яка пережила століття, і про культуру, яку ще можна вберегти. А трохи ніби в тіні , завжди поряд є жінка Дороговича - Олена, яка мудро посміхається і я думаю, просто сильно кохає і має найбільшу силу підтримати свого чоловіка.

Як завжди, Михайло говорив про справжність. Він не прагнув постановочності чи ідеально відпрацьованих кадрів, а навпаки, якщо   здіймався вітер, він хотів, щоб одяг майорів, якщо   погода була непривітною, вона лише підсилювала настрій фотографії. Ніхто не мав ставати штучно красивішим. Усе мало залишатися таким, яким його створює саме життя. І навіть 99-річна бабуся , одна з героїнь проєкту - була неймовірна і прекрасна.

Він також пояснив, чому більшість світлин створені поруч із храмами, а не всередині них. Бо головним було показати справжню дерев’яну сакральну архітектуру без сучасної декоративності, яка нерідко приховує первісний характер цих святинь. Як сказав Дорогович: «не хотів священників , з тими клейонками і позолотою». Через людей в етнічному одязі , він хотів розповісти історію самих церков, їхнього часу і тих поколінь, які жили поруч із ними.За кожною фотографією стояла окрема історія, як розповідає Ірина : безкінечні   поїздки дорогами Закарпаття, старовинний одяг із приватних колекцій, пошук учасників, домовленості, очікування потрібного світла, інколи боротьба з погодою. Деякі храми відкривалися для команди лише після довгих перемовин, деякі доводилося фотографувати буквально між ремонтними роботами. Особливо щемно було почути, що одну із церков, запланованих для проєкту, команда вже не встигла відзняти, адже вона згоріла. Саме тому цей фотопроєкт, як документ часу.

Михайло розповів, що мріє, аби ця виставка жила далі, мандрувала Україною і, можливо, колись була представлена й за її межами. Бо дерев’яні церкви Закарпаття заслуговують, щоб про них знали далеко за межами нашого краю, а ще і той факт, наскільки якісно все відзнято, скільки то праці , бо тут немає фотошопу , чи якоїсь обробки - тільки погода та емоції людей , як Бог дав.

А для мене цей день став особливим ще й з іншої причини. Ми прийшли на презентацію саме за запрошенням Михайла. І раптом, ще тільки переступивши поріг церкви, я побачила знайомий силует і вже зі спини впізнала дівчат , яких   не бачила вже багато років : Яночку і Оленку! Оленка   теж дуже любить усе справжнє та автентичне. Разом із чоловіком Олегом вони відновили старовинну закарпатську хату за дизайнерським проєктом ( до речі, одного з героїв фотопроєкту Олександра Мондича) в селі Річка, подарувавши їй нове життя серед лісу, тиші й гір. Це місце, куди люди приїжджають не лише відпочити, а й трохи відновити себе і так вони і познайомились з фотохудожником Дороговичем, який і сам в захваті від їхнього вимріяного місця, де назва говорить за себе ZEN Resort. І мені здалося зовсім не випадковим, що саме Михайло колись познайомився з ними через друзів, а тепер саме його проєкт звів нас усіх знову. А я от знаю її з чоловіком ще набагато раніше , коли вони тільки вибирали землю під їх мрію, і ще в них був домашній «панський» кіт Масімо, який втік від нас у ліс , поки ми в наметах тоді там жили, а далі , коли повернуся , то став дуже ласкавий і не такий капризний( хоча він просто був «з характером», я за таке котів і люблю).

Яночка - ще одна людина , якій я багато за що вдячна і яка мене завжди розуміє на відстані, а подарунок від неї і її чоловіка, я ношу на шиї вже багато років ( мій хрестик). Справжність дивним чином притягує людей, бо є цінності, які стають спільними для тих, хто їх по справжньому береже.

Після презентації на подвір’ї скансену перед церквою , облаштували невелику фотозону. Два прості стільці давали можливість кожному відтворити композиції зі світлин проєкту. Ми теж фотографувалися, сміялися, ловили красиве небо над храмом, ( бо спочатку сфотографувались в інший бік, а не як то мало бути задумано))).

А трохи згодом прийшов ще один надзвичайно важливий для мене чоловік - мистецтвознавець Михайло Сирохман. Людина, яка присвятила значну частину свого життя дослідженню дерев’яних церков Закарпаття. Попереду була його лекція під кронами дерев, серед скансену, де кожен будинок і кожна стежка ніби продовжували тему, розпочату на виставці. І тоді я ще раз подумала, що мистецтво справді вміє зводити людей. Пишу для тих, кому цікаво, а ще тому пишу, що «не можу не писати».

Більше фото:

Марі Щур

Закарпатські