Відійшов у вічність колишній капітан ФК «Закарпаття» Михайло Ловска

29 липня 2026 р. 12:05

29 липня 2026 р. 12:05

28 липня, у 67 років відійшов у вічність колишній капітан головної команди краю — ФК «Закарпаття» (1981–1990 рр.), кумир уболівальників Михайло Ловска, котрий родом із футбольного села Ільниця (І. Улинець, В. Пасулька, брати Гецки, І. Гнивко, В. …).

До речі, нагадаємо ТОП–10 найкращих капітанів ужгородської «Говерли» («Спартак», «Верховина», «Закарпаття») протягом 80 років (1946–2026 рр.): Степан Асталош, Дезидерій Товт, Степан Сербайло, Василь Радик–мол., Олександр Поллак, Юрій Чирков, Мирослав Кабацій, Олександр Пахомов, Михайло Ловска, Олександр Когутич, а також Олександр Грабар, Володимир Васютик, Олександр Надь…

Михайло Ловска за амплуа півоборонець, але любив забивати голи. Скажімо, у 1985 та 1986 рр. Він став головним бомбардиром ФК «Закарпаття» Ужгород, «відвантаживши» протягом цих двох сезонів у ворота суперників 25 голів.

Свого часу ільничанин був на оглядинах у київському «Динамо». Як сам зізнався автору цих рядків обідав за одним столом з майбутнім володарем «Золотого м'яча» та повним кавалером орденів «За заслуги»   Олегом Блохіним. Однак, провівши за киян кілька контрольних ігор, закарпатець вирішив повернутися до рідного колективу, де став улюбленцем уболівальників.

Пропоную нарис про М. Ловску з моєї книги «Закарпатський футбол від витоків до сьогодні».

М. Ловска: «Я завжди сповідував жорсткий футбол»

Поява цього футболіста на полі у складі ужгородської «Говерли» не могла не залишитися не поміченою. Новачок виділявся не лише   міцною статурою, але й наполегливістю, манерою гри, націленістю завжди на ворота суперників. З кожним матчем   було все менше і менше програних дуелей і з грізними форвардами та іменитими гравцями середньої лінії. Він встигав всюди: допомагав захисникам і організовував блискавичні випади до воріт суперників.

Наша довідка: Михайло Федорович Ловска народився 7 березня 1959 року в сел. Ільниця Іршавського району. Закінчив тамтешню спортивну школу. Перші тренери — Йосип Мартин та Василь Карпинець.

Уже восьмикласником   захищав честь збірної області, але спочатку серйозно займатися футболом не планував. Словом, він „грою мільйонів» не марив. але доля його намір скоригувала. Річ у тім, що ним зацікавився головний тренер ужгородської “Говерли” Іштван   Шандор, котрий запросив юнака до себе. Однак,19–річний іршавчанин у дебютному сезоні за основний склад так і не зіграв жодного матчу.   А потім була (1979–1980 рр.) дійсна військова служба, яку він проходив на Вінничині (спочатку був у складі аматорської команди „Сокіл“ Гайсин, а відтак захищав кольори львівської армійської команди, що була „приписана“ до Львівського вищого політичного училища (ЛВПУ)).

1981–1991 рр. — М. Ловска більше 10 сезонів був ключовим гравцем та капітаном головної команди краю. За ужгородську „Говерлу“ („Закарпаття“) провів 365 календарних поєдинків   і відзначився 55 голами. Мало того, у 1986 році став кращим бомбардиром ужгородців, провівши у ворота суперників 14 голів, а роком раніше мав другий показник (11 м’ячів) серед ужгородських голеадорів.

У своєму дебютному сезоні іршавчанин відіграв 22 офіційні матчі й став автором двох голів. Перший м’яч Михайло провів у домашньому поєдинку 2 вересня 1981 р. Суперником ужгородської „Говерли“ був ФК “Фрунзенець“ Суми. Господарі святкували перемогу з хокейним результатом 6:2. Хет–трик до свого активу записав Костянтин Леврінц. Ще по одному голу до свого активу записали Сергій Чейпеш, В‘ячеслав Лендєл та   Михайло Ловска. Ще один м’яч ільничанин провів 20 жовтня у ворота ФК   „Новатор“ Жданов (нині — Маріуполь).

1985 р. — прізвище півзахисника ужгородців було у символічному списку “22 кращі гравці УРСР“. У ньому було прізвище ще одного закарпатця — гравця київського СКА Івана Яремчука.

Піком футбольної кар’єри М. Ловски стали сезони–85 та 86. У першому він разом із О. Пахомовим, В. Мартиненком та В. Ковачем зіграв не лише найбільше ігор, але став і одним з кращих бомбардирів ужгородців (11 голів). Більше від нього забив «чистий» бомбардир «Говерли» В. Мартиненко (14). Зате у наступному році іршавчанин став недосяжним навіть для самого забивного бомбардира за всю історію крайового футболу В. Мартиненка. Півзахисник і капітан команди разом із Віктором Зубаничем відіграли по 39 офіційних зустрічей і «відвантажив» у ворота суперників, як уже згадував вище, 14 голів. В. Мартиненко ще з одним забивним форвардом Іваном Гецком (односельчанин Ловски) мали у своєму активі 12 голів на двох. Тут, як кажуть, коментарі зайві. Правда, ще один півзахисник ужгородців В. Зубанич став автором 7 голів. Так що у команді Іштвана Шандора та Степана Войтка погоду робили гравці центральної лінії.   У 1985 році М. Ловска оформив два дублі. Перший (10–ий тур, 13 травня): ФК «Закарпаття» – ФК «Прикарпаття» Івано–Франківськ — 3:0. Ще один гол провів захисник господарів Олександр Товт. Другий дубль (24–ий тур, 21 липня): ФК «Закарпаття» — ФК «Авангард» Рівне — 4:1. Два голи до свого активу записав герой матеріалу, а ще по одному забили Юрій Гада та Віктор Зубанич.

У 1986 році М. Ловска знову двічі відзначився дублем, але тут маємо і родзинку. Річ у тім, що закарпатець ці 4 голи провів у двох поєдинках, які відбулися один за одним. 14–ий тур (30 травня 1986 р.): ФК «Закарпаття» – СК Київ — 4:4 (голи – М. Ловска –2, І. Лукач та В. Зубанич — по 1).15–ий тур (2 червня): ФК «Закарпаття» – ФК «Спартак» Житомир — 3:1 (М. Ловска –2 та В. Зубанич).

Цього ж року три місяці був на оглядинах у київському “Динамо”. Обідав за одним столом з Олегом Блохіним, але провести поруч із ним бодай один офіційний поєдинок, як, скажімо, це зробили закарпатці Володимир Коман, Матвій Бобаль та Йосип Микуланинець, не вдалося.

Останні 4 сезони (1987–1990 рр.) теж провів потужно: відіграв 150 ігор й до свого активу записав 20 голів.

З приходом у команду на посаду головного тренера Івана Краснецького з Івано–Франківська, команда поступово почала здавати свої позиції. А у 1990 році прикарпатець почав ігнорувати гостьові матчі. Дебютні матчі ужгородці провели вкрай невдало: 2 –перемоги, одна — нічия і сім — поразок. Рятувати команду запросили Юрія Чиркова, який став не лише головним тренером, але й виконував обов’язки начальника команди. Граючим тренером став 31–річний Михайло Ловска. Уже у першому матчі, який відбувся 26 травня 1990 р. (11–ий тур) на ужгородському стадіоні «Авангард» господарі переграли лідера — ФК «Карпати» Львів, до того ж із «сухим» результатом 2:0. Голи у ворота гостей провели Василь Мартиненко та Михайло Ловска.

Після завершення футбольної кар‘єри у головній футбольній дружині краю Михайло ще два сезони (1900 та 1991 рр.) відіграв за словацький ФК «Земплін-Вихорлат» Міхаловце.

Наступні два роки провів у довжанському ФК „Аваль“, який став першим чемпіоном Закарпаття у незалежній Україні (1991 рік). Цією командою опікувалися довжанці Іван Шопа та Іван Ледней.

Далі була робота на Ужгородській митниці. Паралельно грав за місцевий футбольний колектив. Скажімо, у 1994 р. ужгородські „митники“ виграли всі турніри, що були організовані колегами зі Словаччини, Угорщини та України. У цьому році також встиг попрацював заступником президента ФК “Закарпаття” Ужгород.

У 2010 році у складі ФК «Будівельник» Ужгород став переможцем Меморіалу пам’яті екс–гравця СК «Русь», ФК «Спартак» Ужгород та тренера В. І. Радика, який би у цьому році відзначив 100–річчя від дня народження.

2014 рік. 17 грудня у СК «Юність» пройшов І–ий турнір з міні–футболу у честь капітана та тренера ФК «Говерла» Ужгород Ю. І. Чиркова. Команда М. Ловски зайняла 2–ге місце.

Хобі М. Ф. Ловски — мисливство та риболовля.

Ексклюзивне інтерв’ю у героя мого нарису взяв у 2015 році):

—Здавалося б, що ще недавно (а насправді минуло вже майже 40 літ) ім‘я футболіста М. Ловски не сходило з уст крайових уболівальників. Що ж, усе тече — все міняється. Та поринути в спогади — завжди цікаво. Правда ж, Михайле Федоровичу?

— Звичайно. А все починалося досить прозаїчно. У місцевого тренера Йосипа Мартина   не вистачало хлопців аби зіграти тренувальну гру і він мене попросив пограти за одну з команд.   Його підопічні були старшими від мене аж на два роки. Після тренування тренер сказав, аби і на наступне тренування я прийшов. Так я, 12-річний пацан, потрапив у поле зору фахівців. Також безмежно вдячний цімбору Василю Козарю, котрий із дитинства опікувався мною, підказував, направляв, оберігав наче отой охоронець.

Починаючи з 8–го класу мене регулярно запрошували виступати за збірну області. Згодом на батьківському подвір‘ї з‘явився тренер ужгородської “Говерли” І. Шандор. І я з ним поїхав. Правда у першій грі я витримав лише перший тайм. Тоді, мабуть, зрозумів, що з мене нікудишній гравець, забрав свої речі і утік додому. Навантаження мені тоді уявлялися адськими. Та чого гріха таїти. Я і не хотів серйозно займатися футболом. До того ж, тримала прив‘язаність до села. Страшно не любив тижневі роз‘їзди.

— І все ж Ви стали не рядовим футболістом, а ключовим гравцем “Говерли” та її капітаном. З чого б це?

— Я строкову службу відслужив на Вінничині, а після демобілізації знову запросили до команди. По суті випадково. Як сьогодні пам‘ятаю. У вівторок збирався їхати грати за Чернігів і заодно вступати до спортивного інституту, уже й квиток купив. Але в неділю в наше село навідався, прощені би були, Федір Ванзел та Йосип Гасинець. Кажучи з гумором, поставили ультиматум: мовляв, або за них, або ніде. Словом, загітували. Так і пішло-поїхало.

— А перший поєдинок за ужгородську “Говерлу” пам‘ятаєте?

— Ще б пак. У Рівному грали проти місцевого “Вереса”. Мали всі шанси виграти, та   арбітри нас “задушили”. Лендєл, скажімо, мав шанс відзначитися голом, але його збили у карному майданчику. Пенальті. Та ні. Київський рефері нахабно виніс м‘яч за шістнадцятку й призначив штрафний удар. А тоді нашій команді загрожував виліт із другої ліги. Тому кожне очко було на вагу золота. У другому колі в команду були зараховані досвідчені С. Страшненко та С. Чейпеш. Після цього ми програли лише одну гру і ту на виїзді, по–моєму у Херсоні.

— Феноменальні голи забивали?

— Та ходив за мною і такий грішок. Грали ми із київськими армійцями. Як нині пам‘ятаю. Я побачив, що голкіпер суперників вийшов із воріт, і раптово сильно вдарив із центра поля. М‘яч дугою, під перекладину — і в сітку. Але цей матч запам‘ятався і тим, що це був четвертий гол у ворота армійців. Тоді тренер поміняв “ветеранів” на молодих гравців і матч завершився внічию (4:4).

Ще запам‘ятався поєдинок 1/8 фіналу Кубка СРСР у Саратові з місцевим “Соколом”. До кінця принципового поєдинку залишалося якихось 5 хвилин. Ми вели в рахунку 2:1. До речі, перший м‘яч у ворота господарів провів я, другий Володя Коман. Та, на жаль, втримати перемогу не вдалося. Саратовці не лише зрівняли рахунок, а у додатковому часі провели й вирішальний гол. Зрозуміло, такий рев на трибунах стояв, що спасу не було, як любить говорити Йосип Микуланинець! А нас проводжали оплесками.

Або ще одна гра. До мене з Комі АРСР приїхали родичі й вирішили завітати і на футбол. Носився тоді по полю, як не нормальний. «Розкатали» рівненчан і здобули перемогу з переконливим рахунком 4:1. Мені вдалося провести два голи. А один був хрестоматійним. Пробив із метрів 25 і м‘яч у дальній „дев‘ятці“ зняв павутину.

— Чи були якісь казусні випадки у Вашій футбольній біографії?

— А в кого їх не було. Пригадую. Ми одного разу провинилися з Віктором Ковачем (на жаль, його уже давно нема серед нас ) — режим порушили. А тренер Іштван Шандор такі номери дуже рідко пробачав (що й казати, коли в день гри ледь не забороняв сміятися, ходити назад, або, щоб наш автобус давав задній хід). Довелося викластися цілком у матчі з Кривим Рогом. Провина забулася, бо і Віктор, і я відзначилися забитими м’ячами.

— До речі, а яку футболісти отримували платню в 80-90-х роках минулого століття?

—(сміється). Смішно просто через те, що ви сказали в минулому столітті. А то було якихось 30 років тому. Ставки залежали від стажу — 110, 130 та 160 карбованців. Плюс премія 40 рублів за виграш. Відомо ж, що футбол (і не лише, а всі види спорту) у СРСР не вважався професіональним. Скажімо, у моїй трудовій книжці був запис „інструктор зі спорту на ужгородському “Машинобудівному заводі”. А цей “інструктор”–півзахисник забивав і по 10 м‘ячів за сезон. Рекорд — 14.

— До речі, мені Юрій Чирков передав цікавий журнал головного тренера та звіти про футбольний сезон–79. Ви ще не були тоді у команді... Серед них є відомість на отримання премії. Окремі прізвища назву: Фітас П. — начальник команди (200 руб.), І. Шандор – головний тренер (220 руб.),   Варга С. — тренер (170), Варга Л. — лікар (140); Селменський С. — адміністратор (125); Майороші — ворота (150); Семушин С.   (150); Пахомов О. (150), Свергун О. (80), Чирков Ю. (150);   Леврінц Е. (150), Теремта Ю. (80), Ціпле Ю. (150). Розгоні Ф. (100). Іваниця М. (120).

— Про керівництво говорити не будемо. Воно на те і є керівництво. А хлопці отримали премії   різні через те, що кожен із них провів різну кількість ігор: хто більше, а хто навпаки.

— Михайле, цікаво, а чи були договорні матчі?

— Кожного сезону приблизно два–три.

— А хто про це знав і чи були казуси. Скажімо, ви забили гол, а суперники ніяк не можуть зрівняти рахунок, аби виграти. А їм по заріз потрібна була тільки перемога.

— Практично такого не повинно було бути, але така осічка сталася. Річ у тім, що в команді про домовленість знали лише тренери й кілька гравців, здебільшого “ветерани”. Такий курйоз мав місце, коли ми домовилися з тернопільською “Нивою” на нічию. За дві хвилини до кінця матчу на поле вийшли двоє молодих — Курильцьо та Тиводар. Перший зробив навіс, а другий забив гол головою. Анекдот! У сні таке не присниться! Потім “Закарпаття” здало гру в Тернополі...

— Кажуть, що Ви сповідували жорсткий футбол? Частенько з поля йшли з “гірчичниками”.

— Мало того. Навіть переді мною засвітилося “червоне світло” у Вінниці. Пригадую той матч, як сьогодні. Проти нашого В. Мартиненка зіграли грубо. І я не витримав. Довго не потрібно було чекати моменту. І я ним, звісно, скористався, зробивши буцімто невдалий підкат по ногах. Мене легко завести. Не раз говорили, ти як той шваблик відразу запалюєшся. Це, на жаль, слабинка мого характеру. Я не вмів стримуватися. Навіть арбітра міг подалі... Скажімо, у матчі з павлоградським “Колосом” вигравали 1:0, а арбітр під завісу гри призначив нам дуже сумнівне пенальті. Ми обступили рефері, почали штовхати. А я непомітно вдарив. Потім сміялися з того, що той не розібрався й вилучив з поля Юрія Ціпле, котрий трохи подібний на мене...

— Ви багато забивали, навіть були кращим голеадором в команді.

— Так. Але біля такого бомбардира як Мартиненко, як мовиться, у люди не виб‘єшся. Мені вдавалося забивати і вирішальні голи, і відзначатися дублем, навіть хет-триком, але лише   у товариських матчах. А голів, котрі вирішували долю гри провів чимало. Наведу кілька з них. Вдома граємо з кіровоградською „Зіркою“. Гості „розмочили“ результат. Рівновагу встановлює наш Володя Коман. Виводить господарів вперед Іван Корпонай. Третій гол у ворота „Зірки“ влетів після прицільного удару Віктора Ковача — 3:1. Ми, як казав мій   цімбора з Іршавщини „уже куримо піпу“, як поспіль два голи нам забивають. 3:3. Наприкінці матчу мені із штрафної позначки вдалося забити вирішальний гол. Тоді мені про той забитий м’яч уболівальники говорили: „Міша, то гол забив у стилі самого Бордаша“. А дублем в офіціних матчах відзначився по –моєму чотири чи п‘ять разів.

— Наше „Закарпаття“ виступало у вищому ешелоні чемпіонату України (2002 рік), але там практично не було хлопців–закарпатців. Що з цього приводу скажете?

— Мало того, вони у нас грають на оренді, тобто позичені. У них завжди, як кажуть закарпатці, тайстра на клинку. Тим більше, що вони всі на контрактах у київському “Динамо”. А кожен футболіст, я свого часу теж марив цим клубом, але не судилося в ньому закріпитися, хоче пограти за елітну команду. А якщо ти граєш за “Динамо” — ти неодмінно станеш і чемпіоном країни і володарем Кубка, і гратимеш у найпрестижніших європейських турнірах. Я був на кількох матчах за участю нашої команди. Скажу відверто, якщо грають проти київського “Динамо”, то вони викладаються на всі сто, бо там на лаві запасних сидить сам, як говорять грузини „отец”, тобто головний тренер   киян. В інших матчах ці хлопці грають   посередньо.

А коли на полі грають вихованці закарпатської школи футболу, а на трибунах за ними спостерігають родичі, земляки, знайомі, то вони зі шкіри лізуть, аби продемонструвати на що вони здатні. До того ж патріотизм — це теж неабиякий стимул щодо якісної гри. Висновок напрошується простий: аби команда демонструвала хороший футбол потрібен монолітний колектив однодумців, який складався би виключно зі своїх доморощених майстрів. Тоді на стадіон знову повернеться глядач, як і колись. У мій час і до мене на календарні поєдинки за участю ужгородської чи мукачівської команд на стадіоні завжди був аншлаг. Як люблять писати журналісти „Ніде було й яблуку впасти“. Я впевнений, що такі часи ще настануть. Тепер, повірте, моїх партнерів, які зі мною грали, на стадіон арканом не затягнеш. Чому? А на кого там дивитися? Це їх відповідь. І вони, на жаль, праві!...

Закарпатська асоціація футболу, колишні гравці та вболівальники, колеги з команд «Закарпаття», «Бужора» Іршава, «Аваль» Довге, «Андезит» Хуст, вихованці Іршавської ДЮСШ, друзі, однокласники, спортивна громадськість і журналісти висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Михайла Ловски.

Похорон М. Ф. Ловски відбудеться завтра, 30 липня, у його рідному селі Ільниця, вул. Ільницька, 25.

Матеріал підготував голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь ГАДЖЕГА

Закарпатські