Не картини, а спосіб мислення

08 серпня 2026 р. 14:14

08 серпня 2026 р. 14:14

29 липня для спільноти Varosh організували лекцію одного з найвідоміших сучасних українських художників - Олекси Манна. Зустріч під назвою «Образ як спосіб мислення: художня практика та реалізовані проєкти», виявилася більшою, ніж просто розповідь про виставки чи творчий шлях.

Олекса майже відразу дав зрозуміти: художник не просто відтворює навколишній світ, а створює власний спосіб бачити й осмислювати реальність. Саме тому його лекція була схожа не на презентацію творчого доробку, а на відверту розмову про шлях, який триває все життя.

На початку зустрічі художник коротко звернувся до власної біографії. Він народився 1978 року в алжирському місті Аннаба, де на той час працював його батько - фізик. Місто він згадував тепло, ніби подумки знову повернувся туди, згадуючи про базиліку Святого Августина, що височіє над містом, середземноморське сонце та про архітектуру, у якій переплелися різні епохи й культури. Він навіть порівняв її атмосферу з Парижем ХІХ століття. Згодом, під час революції в Алжирі, його родина повернулася в Україну і саме тут почався шлях молодого Олекси у мистецтві: навчання, перші вчителі, формування власного світогляду. Особливе місце у своїй розповіді Манн відвів професору Альфреду Максименку, якого називає одним зі своїх найважливіших наставників. То було одне з перших фото на слайдах презентації, де вони з Максименком сидять по центру. Він розповів про своєрідний «ланцюг учителів» - безперервну традицію, у якій знання передаються від майстра до учня. Простежуючи цей ланцюг через кілька поколінь художників, фігурують дуже цікаві прізвища, і я навіть, після лекції, ще раз уточнила які саме, бо не встигла запам'ятати. На мою думку, це важливий факт: Олекса Манн і його група у Львівській національній академії мистецтв навчалися у професора Альфреда Максименка, а його мистецькі вчителі - Роман Сельський і Карло Звіринський, далі цей ланцюжок веде до французького художника Фернана Леже, а через нього до Пабло Пікассо та Жоржа Брака, і зрештою - до Поля Сезанна.

Стає зрозуміло, що мистецтво існує не тому, що художник уміє добре малювати, а виникає тоді, коли людина знаходить новий спосіб побачити світ і здатна передати його іншим.

Розповідаючи про власний творчий шлях, Манн майже не говорив про успіх чи кар'єру. Натомість він пояснював, як змінювалися його зацікавлення, чому один творчий цикл зовсім не схожий на інший і чому художник не повинен усе життя повторювати самого себе. «Я не хочу все життя малювати одну й ту саму картину», - приблизно так можна передати думку, яка неодноразово звучала впродовж лекції. Тому кожен його проєкт народжується з окремого питання, окремого переживання чи нового досвіду. Цікавим був і його погляд на вплив культури. Художник згадував письменників, філософів, кінематограф, сучасну літературу. Для нього джерелом образів стає не лише живопис, а практично весь культурний простір. Саме тому в його лекції природно перепліталися розмови про книжки, історію мистецтва, сучасні романи, революцію, війну й особистий досвід. Усе це зрештою перетворюється на матеріал для нового художнього висловлювання.

Художник не прагне дати готове пояснення і тому роботи Манна важко сприймати поспіхом. Вони вимагають часу, уважності й готовності до діалогу. Може тому, вкінці лекції мені запам’яталося запитання Ілони Барти: чи може страх бути для художника рушійною силою. Манн відповів ствердно: звичайно, може, адже мистецтво народжується з дуже різних людських почуттів, і страх - одне з них. Не лише з любові, захоплення чи радості, про які нам приємніше говорити, а й із тривоги, болю, невпевненості, внутрішньої напруги. І якщо вже художник працює з цими почуттями, то й до його роботи варто ставитися уважно, бо вона може вимагати від глядача не просто погляду, а готовності вступити в цей діалог.

Лекція ще раз підтвердила: для Олекси Манна мистецтво ніколи не було способом продемонструвати майстерність. Воно є способом мислення: від ранніх серій до масштабних робіт, створених уже після Майдану та під час війни. Про них художник говорив поступово показуючи, як кожен новий етап життя змінював не лише теми його творів, а й саму мову, якою він розмовляє з глядачем. Кожен завершений проєкт для нього означає, що цією художньою мовою вже сказано все, що хотілося, а отже, настав час шукати іншу. Цікаво, що показував слайди художник, якраз не в хронологічному порядку, а навпаки.

Світ, який Олекса Манн створює заново

Одним із найважливіших проєктів останніх років митець називає свій роман «Codex». І майже відразу застерігає: це не графічний роман у звичному розумінні. Це роман, який він намалював. Замість тексту - послідовність образів на 421 аркуші і він називає його невербальним романом, бо там немає пояснень, діалогів чи авторських коментарів. Видає книгу харківське видавництво «Видавництво» і я вже у приємному передчутті, зробила своє передзамовлення. Дай Бог, щоб події в нашій країні, дали змогу цій книзі без перешкод побачити світ. А особливо «цій книзі», бо в ній змальовано якраз «ці події»…

Художник пояснював, що книга має власну внутрішню систему, побудовану, зокрема, на математичних формулах, а її композиція працює через ритм, динаміку, контрапункти й повторення. Він також називає «CODEX» книгою пам’яті і ця назва добре пояснює принцип його роботи: окремі образи, фрагменти й мотиви поступово складаються у великий візуальний світ. Післямову до «CODEX» написав Олександр Михед, де розмірковує про те, як читати цей невербальний роман і як окремі образи, повтори та мотиви поступово складаються для читача в цілісну систему.

Під час лекції Манн зізнався, що давно захоплюється літературою, а особливо авторами, які створюють багатошарові світи. Серед них він згадував Хорхе Луїса Борхеса, чиї тексти часто нагадують нескінченний лабіринт символів і смислів, загалом за його вічними сюжетами (насправді, вже лишилось кілька базових сюжетів, на яких тримається вся світова література, і вони всюди циклічно повторюються), названо всі розділи Codex, а також Вільяма Ґібсона, який фактично сформував сучасне уявлення про кіберпанк, та в чиєму романі «Розпізнавання образів», Манна зацікавила історія про людей, які збирають окремі фрагменти невідомого фільму. Обох письменників об'єднує спільна риса - вміння будувати нову реальність. Саме ця ідея виявилася близькою і самому Манну, бо його цікавить не сюжет як такий, а спосіб, у який народжуються образи.

У цьому сенсі Codex став своєрідним продовженням його живопису. Якщо раніше він будував цілі світи на полотні, то тепер зробив це у формі книги, яка читається без жодного слова. Цілком закономірно розмова перейшла до книжкової графіки. Манн зізнався, що ця робота завжди була для нього особливою. Адже він працює і як ілюстратор, і це не просто прикрашати текст. Ілюстратор вступає в діалог із письменником і створює ще один вимір історії.

Серед таких проєктів художник окремо згадав книжку Леся Белея «Врятувати Марчика». За його словами, це історія, яка формально адресована молодим читачам, але насправді говорить про речі, що не мають вікових обмежень. Через пригодницький сюжет книга розповідає про війну, втрату, дружбу й відповідальність. Її героями стали собаки з різних куточків України, які вирушають рятувати свого друга Марчика. Я маю її з автографом і вона дуже цінна для мене. Для Манна ця історія стала ще однією можливістю говорити про складні теми мовою образів, зрозумілою навіть тоді, коли прямих пояснень недостатньо.

Також він ілюстрував «Поні Апокаліпсиса» Марисі Нікітюк, створив обкладинку «Ужгородських історій» Банди Шолтеса, працював над «Анатомією безхребетних» - тут уже не лише як художник, а й як автор тексту. І це далеко не все, бо він працює з книжками, обкладинками, видавничими проєктами, а його графіка виходить навіть за межі літератури, зокрема він створював дизайн музичних альбомів для «Хамерман Знищує Віруси», «Мертвого півня» та «Сthulhu Rise».

Тобто Манн узагалі не дуже схожий на художника, якого можна акуратно поставити в одну професійну рамку: живописець, графік, ілюстратор, автор текстів, дизайнер. Він постійно перескакує між різними формами й паралельно тримає в роботі кілька абсолютно різних проєктів. А ще він багато пише сам. За його сторінкою у Facebook я стежу із задоволенням і часом думаю, що його цілком можна назвати інфлюенсером: принаймні я особисто до його думок прислухаюся й люблю читати, що він пише та як реагує на те, що відбувається навколо.

Окремо мене зацікавило питання, яке поставили художникові вже під час спілкування із залом: то як йому вдається працювати одразу над кількома абсолютно різними проєктами? Відповідь прозвучала дуже спокійно, ніби це для нього абсолютно природний стан. Манн пояснив, що різні ідеї дозрівають із різною швидкістю. Поки один цикл потребує тривалого осмислення, інший уже готовий до роботи. Саме тому він майже ніколи не обмежує себе одним напрямком. Кілька проєктів можуть існувати паралельно, взаємно доповнюючи один одного, але не змішуючись.

Ще однією характерною рисою його творчості стала свідома стриманість кольору. Показуючи окремі роботи, Манн неодноразово звертав увагу на свою обмежену палітру. Найчастіше це чорний, білий та червоний. Для нього це не декоративне рішення і не спроба виробити впізнаваний стиль. Навпаки, відмовляючись від великої кількості кольорів, художник змушує себе працювати з формою, ритмом і композицією значно уважніше. Коли колір перестає домінувати, головним стає сам образ. Пам'ятаєте назву лекції? Образ для Олекси Манна не виникає випадково і не народжується в момент, коли художник бере до рук пензель чи лайнер. Він формується значно раніше - із прочитаних книжок, особистих переживань, історичних подій, спогадів, випадкових асоціацій, внутрішніх сумнівів. Лише після цього з'являється твір.

Художник, який щоразу винаходить нову мову

Його творчість не схожа на рівну пряму лінію. Це радше низка окремих світів, кожен із яких має власну пластику, кольорову гаму, ритм і навіть власну філософію. Одним із найгучніших таких проєктів стала «Жлобологія». Під час лекції Манн згадував, що навколо неї було чимало дискусій, бо одні сприйняли її як насмішку, інші - як гостру соціальну критику. Насправді ж, як пояснював художник, ідея була значно ширшою. Поняття «жлоб» він не прив'язував до соціального статусу чи матеріального становища. Навпаки, наголошував, що ця риса може проявлятися будь-де - від найнижчих до найвищих щаблів суспільства. Саме тому проєкт викликав такий резонанс і, за словами автора, зрештою увійшов до енциклопедій сучасного мистецтва.

Завершенням проєкту, який на слайдах був, як «Zombieland» (2009-2013), стала велика виставка в Мистецькому арсеналі, а також вихід антології «Жлобологія», до якої долучилися письменники, художники, музиканти та філософи. Манн згадував, що серед авторів були Юрій Андрухович, Лесь Подерв'янський, Сергій Жадан, Владислава Ралко, Кузьма Скрябін та багато інших. Для нього ця книга стала своєрідним документом часу, спробою зафіксувати суспільний стан України напередодні великих змін.

А далі історія різко змінила напрямок.

«Ми зробили фінальну виставку... І якраз почався Майдан. Ми закрили цей проєкт повністю... Завантажили свої роботи на вантажівки, завезли в сховище і спустилися просто на Майдан», - згадував художник. У цій фразі, ніби відчувається атмосфера того часу. Мистецтво раптом перестало існувати лише в музейному просторі. Воно буквально вийшло на вулицю. Ще до подій на Майдані, в рамках цього проєкту Манн створив роботу «Кондуктор революції», і під час лекції він говорив про неї як про дивне передчуття майбутнього, бо ж робота була написана ще 2012 року, але вже містила символи майбутнього суспільного зіткнення. Думаєте, не може мистецтво бути рушійною силою? Якщо силою пророцтва - наділено. Згодом її експонували під час одного з філософських конгресів у Франкфурті, де вона також викликала дискусії через поєднання символів тоталітарних режимів. Ще одна робота того часу мала промовисту назву - «Викликай Бога революції». Художник зізнався, що створив її ще тоді, коли про революцію майже ніхто не думав. Уже після початку Майдану він сам побачив у ній те, що назвав «новим середньовіччям». Не тому, що історія повторюється буквально, а тому, що сучасна людина знову змушена повертатися до найпростіших способів боротьби й виживання. У своїй розповіді Манн згадував дерев'яні щити, саморобні обладунки, катапульти, коктейлі Молотова - усе те, що раптом зробило середньовічні образи страшенно сучасними.

Попри всю масштабність його проєктів, художник не говорив про них як про свої головні досягнення, а от навпаки, пояснював, що кожна серія стає лише сходинкою до наступної.

Так було і з «Новою антропологією» (2011-2015). У лекції Манн розповідав, що його цікавило не те, якою людина є сьогодні, а якою вона могла б стати під впливом технологій, цивілізації та нових умов життя. Це була спроба створити не наукову, а художню модель нової людини - гротескної, фантастичної, подекуди тривожної. Саме цей цикл, за його словами, поступово привів його до зовсім іншої пластики й іншого бачення живопису. Десь в цей період, приблизно у 2015 році, до митця приїхала знімальна група ARTE - інтернаціональна команда працювала і в майстерні, і на вулицях, знімала його старі й нові роботи. Для самого художника це стало несподіваним моментом: виявилося, що його творчість цікава вже не лише українському мистецькому середовищу.

А ще він розповів історію про журнал HEY! Modern Art & Pop Culture. Колись, переїхавши в Ужгород, звідки за його словами, було легше подорожувати Європою, Манн шукав цей журнал в музеях сучасного мистецтва й купував, попри високу ціну. Через це видання стежив за художниками, яких в Україні тоді майже не мав можливості побачити наживо, а потім одного дня лист прийшов уже йому - редакція запропонувала опублікувати матеріал про самого Манна. Так журнал, який колись був для нього способом дивитися на світ сучасного мистецтва, сам відкрив свої сторінки для його робіт у 2018 році, після чого почалися нові міжнародні знайомства й контакти з кураторами.

У проєкті «Мотиви для трилера» (2020-2021) прозвучала фраза, яку я занотувала майже дослівно: «Не важливо, що ти зображуєш. Важливо, як ти це робиш». Саме так Манн пояснював, чому його цікавила не сама міська вулиця чи пейзаж, а відчуття напруги. Він прагнув створити атмосферу, у якій, як у хорошому трилері, ще нічого не сталося, але глядач уже відчуває: ось-ось має трапитися щось жахливе. В цьому циклі він навіть придумав собі своєрідне правило: 33 удари пензля на роботу. Сам собі поставив обмеження і працював у ньому. Можливо, саме такі рамки й дозволяють Манну не розчинятися у безмежних можливостях живопису, а щоразу винаходити для себе нову систему координат.

Упродовж усієї лекції художник не раз повертався до однієї думки: проєкти народжуються не тому, що хочеться змінити стиль, а тому, що змінюється сама людина. І якщо внутрішній досвід уже не вміщується у стару художню мову, її доводиться створювати заново.

Згодом, у 2016 році почався проєкт «Чорний період» (2016-2020), перший проєкт про Ужгород і безпосередньо пов'язаний з ним. Це один із найважливіших періодів у творчості Олекси Манна останніх років. Його витоком стали не гучні історичні події, а, навпаки, майже непомітні деталі повсякденного Ужгорода. Художник розповідав, що годинами ходив містом, свідомо оминаючи туристичні листівки й краєвиди. Його приваблювали промислові околиці, старі паркани, бетонні стіни, глухі вікна, смітники, випадкові фрагменти міського простору, загалом усе те, повз що більшість із нас проходить, навіть не помічаючи. У кишені він носив лише чорну та білу фарби і просто на шматках картону з Нової пошти, фіксував побачене, а згодом ці швидкі спостереження перетворювалися на великі живописні роботи. Так поступово сформувався цикл, у якому майже зник колір, а головним героєм стала сама атмосфера міста.

«Чорний період» став своєрідною паузою після емоційного вибуху Майдану. Якщо попередні роботи говорили про суспільство, революцію й конфлікт відкрито, то тут художник звернувся до тиші, порожніх просторів і внутрішнього стану людини. Сам Манн називав цей проєкт дослідженням міського середовища, але, слухаючи лекцію, було важко позбутися відчуття, що насправді він досліджував і самого себе. Саме з цього уважного вдивляння в буденність поступово виросли і його нові роботи, у яких дедалі більше місця займали прості геометричні форми як спроба знайти точку опори в нестабільному світі. Настільки важливим для «Чорного періоду» був сам простір, що заради виставки в Київському Інституті дослідження сучасного мистецтва навіть перебудували вхід до залу - експозиція мала працювати не лише як живопис, а як цілісний просторовий досвід із камерою-обскурою, світлом і перевернутим зображенням.

Паралельно він працює і над новими живописними циклами, зокрема над «Абстрактним періодом» (2024-2026), де знову повертається до чорно-білої гами, геометрії та дуже точно вибудуваної композиції.

Ужгород. Війна. Нестабільність

Фінальна частина лекції вже майже не була схожа на розповідь про окремі проєкти. Здалось, що художник поступово відходить від конкретних картин і дедалі більше говорить про те, що сьогодні відчуває людина, яка продовжує жити й творити в країні, де війна давно перестала бути новиною. Його роздуми були дуже стриманими, але однією з тем, до яких він повертався кілька разів, стала нестабільність.

Олекса зізнався, що сьогодні майже неможливо планувати життя так, як це було ще кілька років тому. Виставки можуть переноситися або скасовуватися. Робота над проєктами триває, але ніхто не знає, що буде через місяць чи навіть завтра. Це не скарга. Це радше констатація нової реальності, у якій доводиться жити всім українцям.

Саме із цього відчуття народився його новий ужгородський цикл «Питання Стабільності», що з квітня по травень цього року, був представлений у Львові в ZagGalleri. Показуючи окремі роботи, Манн звернув увагу на прості геометричні форми на передньому плані роботи, які з поступово стають більш вираженими в цьому циклі. На перший погляд вони здаються майже абстрактними, однак за ними стоїть дуже конкретна думка. Геометрична фігура - це символ порядку, рівноваги, чіткої конструкції. Це те, що людський розум завжди прагне знайти серед хаосу, коли навколишній світ дедалі частіше доводить протилежне.

Саме тому ці геометричні елементи в його роботах не стільки зображують стабільність, скільки нагадують про її крихкість. Вони існують поруч із тривогою, невизначеністю й відчуттям постійної зміни. Це не протиставлення добра і зла, а співіснування двох станів, у яких сьогодні живе кожен із нас. Торкнулось серця, що Манн не шукав універсальних відповідей і не говорив, що мистецтво здатне перемогти війну або змінити хід історії. Такі твердження прозвучали б надто просто. Мистецтво не скасовує біль, не робить трагедію меншою, не повертає втраченого, але воно допомагає людині не втратити себе.

Упродовж лекції художник уже згадував, що після Революції Гідності пережив складний творчий період. Здавалося, ніби все, що він робив раніше, втратило сенс. Та згодом він зрозумів: перестати творити означало б погодитися на внутрішню порожнечу. Тож нові проєкти стали не втечею від реальності, а способом її осмислити. І мабуть, це одна з найважливіших думок, які я собі винесла із зустрічі.

Ми часто сприймаємо художника як людину, яка створює красиві картини. Після цієї лекції я вперше так гостро відчула інше. Художник не лише показує світ. Він намагається зрозуміти його раніше за інших. Те, що ми згодом називаємо мистецтвом, для нього спочатку було довгим процесом сумнівів, пошуків, читання, спостережень і внутрішніх розмов із самим собою.

Саме тому так важко говорити про творчість Олекси Манна лише мовою виставок, нагород чи каталогів. За кожним його циклом стоїть окремий спосіб думати. А я собі таке думаю, що ми звикли говорити про художників такого рівня, коли вони виставляються у Львові, Києві, Варшаві чи Берліні, але водночас не завжди усвідомлюємо, що один із найцікавіших сучасних українських митців живе поруч із нами - в Ужгороді. Місто, яке часто здається спокійним і віддаленим від великих мистецьких центрів, насправді є домом для людини, чиї роботи давно ведуть діалог зі світом Особливо прикро усвідомлювати, що сьогодні Ужгород усе ще не має повноцінного сучасного виставкового простору, який дозволив би побачити масштаб його великих проєктів саме тут, удома ( та і не тільки його, а й інших масштабних митців). Хоча, ця лекція була не про брак галерей, а про відповідальність художника перед власною думкою і сміливість щоразу починати спочатку.

Справжнє мистецтво народжується не в майстерні, а у способі мислення, тож від себе додам, що воно, не мусить всім подобатись, бо картинки з водоспадом, квітами і репродукціями «милоти», яку можна повісити в спальні чи подарувати на день народження, чи «реалістичний портрет» в стилі скопійованого фото або ілюстрації для буклетів про «Ти можеш жити вічно, в раю на землі» (хто зрозумів, той зрозумів) – мають право на життя, бо є ті, кому воно треба, але якщо вам не відлунює нічого в серці на певну творчість, то у вас просто інший спосіб мислення і ви не маєте права казати, що то «негарно», а маєте право поспілкуватися з тими, з ким у вас однакове мислення.

А я колись, і не мріяла, що мій улюблений графік буде жити тут і я побачу його вживу, та відвідаю лекцію, я ж і близько не так круто мислю, як він))), але якщо в мене його роботи викликають тільки повний захват, вмінням відтворювати та «творити» реальність, то я просто дякую Богу.

В матеріалі використано мої власні фото, а також фото Олесі Даньо зі спільноти Varosh.

Закарпатські